Передплатити Підтримати

«Картину, яку продав 33 роки тому за копійки, відкупив за чималі гроші»

У Національному музеї імені Андрея Шептицького триває виставка Михайла Демцю

Михайло Демцю і його «Друзі». Фото автора

Талановитий український художник Михайло Демцю, виставка якого триває у Національному музеї імені Андрея Шептицького, — відомий в Україні та далеко за її межами. Народного художника України Михайла Демцю часто називають українським Сальвадором Далі. Зовні обидва художники схожі — не лише обличчям, а й манерою одягатися. А ще неймовірною любов’ю до мистецтва. От тільки манера написання картин у них різна. І пан Михайло щоразу доводить собі і світові, що його роботи мають свій неповторний почерк.

Авангардне, національне маляр­ство Демцю — противага чужому. Чарівні краєвиди митця, які випро­мінюють животворні сонячні промені, оптимістичні й розкішні натюрморти, жі­ночі ліричні образи, портрети, автопор­трети, жанрові композиції, в яких відвер­то звучать національні українські мотиви, можна оглянути у музеях, галереях та ви­ставкових залах України і світу. Його ім’я занесено до книги «100 найвідоміших людей України». І вже вкотре Майстер виставляє свої роботи на огляд шану­вальникам справжнього мистецтва у міс­ті Лева. Усі картини різні за темперамен­том, технікою виконання, неперевершені у своїй красі.

«Гуцульське весілля». Фото автора

На моє запитання, яка це за ліком виставка, Михайло Демцю закліпав очима. «Навіть не можу згадати, скільки тих виставок у мене вже було, — усміха­ється Майстер. — Те, що більше сотні, — це точно. А от конкретної цифри не на­зву».

— Чому присвячена нова вистав­ка?

— Не стараюся присвячувати вистав­ки ювілеям чи ще якимось датам. Я пред­ставив 32 живописи, 12 акварелей, кілька робіт порцеляни і кераміки. Коли у художника є що показати, бо назби­рується велика кількість нових робіт, їх можна показати людям. І поки ці роботи ще не розійшлися, то вирішив організу­вати виставку. Якоїсь окремої назви ви­ставка не має, бо тут представлені і ак­варель, і порцеляна, і кераміка…

— Ці нові роботи зроблені за час карантину?

— Мабуть, 15 робіт і було зроблено за час карантину. Але тут є робота, яку я написав ще 33 роки тому. Я її відкупив в одного пана. Цей чоловік виставив мою роботу на продаж, я це побачив і відку­пив. Чи переплатив? Та звісно! 33 роки тому я був ще нікому не відомий худож­ник. Картину продав за невеликі гроші. А тепер заплатив за неї у рази більше (сміється. — Г. Я.).

— Людям творчих професій осо­бливо було важко вижити на каран­тині. Адже не було виставок, кон­цертів… Як ви собі давали раду?

— На відміну від співаків, художникам легше у цьому плані. Бо нам не потріб­на сцена. Ми як працювали до каранти­ну, так і під час нього. А тим більше у час Інтернету, коли можна і показати нову роботу, і продати. Але от тільки шкода, що особистого спілкування тоді бракує.

— Під час виставки над чимось працюєте?

— Аякже! От ходімо у крайній зал, і там побачите недовершені роботи. Приходжу сюди і отримую величезне задоволення — бо можу і працювати, і спілкуватися з відвідувачами.

— Вдалося вже продати якусь кар­тину?

— Під час виставки картини прода­вати не можна. Але люди цікавляться. Працювати потрібно було років із 30 тому. Щоб мати ім’я і щоб твої роботи мали «своє обличчя». Тепер ті роботи, які намалював колись, вже працюють на мене. Бо дехто з молодих художників думає: от намалював щось, і має стояти черга… Так не буде. Над собою треба працювати, і лише так колись прийде визнання.