Передплатити Підтримати

“Фото моїх друзів були у телефоні, який згорів під час катастрофи”

Курсант, який волею випадку не сів у фатальний Ан-26, радить молодим обирати військові професії

Україна тяжко переживає втрату 26 своїх синів, які загинули в авіакатастрофі під Чугуєвом. Нагадаємо, пізно ввечері 25 вересня під час виконання навчального завдання (відпрацьовували навички пілотування у темряві) розбився військовий Ан-26, на борту якого було семеро офіцерів і двадцять курсантів Харківського національного університету Повітряних сил ім. Івана Кожедуба. У країні було оголошено одноденну жалобу. Але біль від загублених молодих життів, нашої майбутньої військової еліти, не вщухає досі…

Злощасний Ан-26 пропрацював у небі 43 роки, останні 24 сезони не знав капітальних ремонтів. За свідченням очевидців, не раз у повітрі цей борт давав збої. Цього разу, за попередньою версією, падіння сталося внаслідок відмови одного із двох двигунів.

До посадкової смуги літак, екіпаж якого попросив про аварійне приземлення, не долетів двох кілометрів. Після втрати рівноваги некерований борт, зробивши різкий крен вліво, зачепився крилом за землю і вибухнув. Лише одному із майбутніх льотчиків — В’ячеславу Золочевському вдалося вижити. Нині він у госпіталі і вже піднімається з ліжка…

У перші секунди після катастрофи цей хлопець намагався з допомогою вогнегасника врятувати свого друга — охопленого полум’ям Віталія Вільхового, уродженця Львівщини, випускника військового ліцею імені Героїв Крут. Всю ніч медики боролися за життя Віталіка, але вранці від отриманих опіків (обгоріло 90 відсотків тіла) курсант помер. У минулий вівторок із ним попрощалися у Харкові. А у середу, 30 вересня, його оплакує рідне село Волиця на Сокальщині…

Серед загиблих ще один галичанин — Ростислав Булій, малою батьківщиною якого було село Торчиновичі на Старосамбірщині.

«Це скромна, добра, щира людина», — написала про Ростика його вчителька Марія Мачульська. Після школи він закінчив технікум економіки та інформатики, але будь-що хотів стати військовим льотчиком. Для цього зі свого карпатського краю подався на інший полюс країни, на Слобожанщину. Під час польоту він і загинув…

Тіло Ростислава, як і останки інших загиблих, поховають після їх ідентифікації, яка триватиме два тижні. Фахівці взяли для порівняння зразки ДНК родичів усіх жертв.

Кореспонденту «Високого Замку» вдалося порозмовляти із курсантом Повітряної Академії Валентином Рейзером, який того зловісного дня повинен був разом із друзями летіти на тому Ан-26, але волею випадку залишився на землі. Валентин довго відмовлявся від розмови — настільки сильним був шок від втрати побратимів. Але розуміючи, що його слова потрібні для вшанування світлої пам’яті про загиблих, відповів нам.

— Я дуже добре знав багатьох із курсантів, які полетіли на тому літаку і, на жаль, не повернулися, — каже Валентин, і ми відчуваємо, як важко дається йому кожне слово. — Дмитро Андрущенко, Олександр Бойко… Знав усю 133-ту групу. Ростислав Булій, Олександр Клевець, Микола Микитченко, Богдан Матвійчук, Костянтин Зиб’юк, Руслан Шеремет… Всі вони перейшли на третій курс. Я був їхнім одногрупником, але декілька днів тому перевівся на інженерний факультет, на спеціальність «авіаційне озброєння».

Сам я з Вінниці. У нас вся група була дружньою, не можу виділити когось окремо. Але найбільше дружив із Віталіком Вільховим. Вчився з ним ще у Військовому ліцеї ім. Героїв Крут у Львові, він був на рік від мене старшим. У нас було багато спільних друзів, знайомих. Із перших днів знайшли з ним спільну мову. Ходили разом у звільнення. Він ні в чому нікому не відмовляв. Відгукувався на будь-чиє прохання про допомогу. Умів підтримати товариша у складну хвилину. Під час навчання у Львові Віталік запрошував мене в гості до себе додому — але побувати там я не встиг…

У тому фатальному літаку мав летіти і я. Але обставини так склалися, що не полетів… У вівторок у Харкові, де віддавали останню шану Віталіку Вільховому, я разом з іншими курсантами нашого університету попрощався зі своїм другом.

— Що ти вважаєш важливим сказати батькам Віталика Вільхового і родичам інших курсантів, які загинули під Чугуєвом?

— Мені важко підібрати слова, які розрадили б. Тяжко усвідомити, що я втратив стільки друзів. І я уявляю, яка це страшенна втрата для їхніх рідних…

— Які спомини залишилися у тебе від навчання у ліцеї ім. Героїв Крут?

— Піти вчитися до Львова запропонували мені батьки. Я до їхньої думки прислухався. І не шкодую. Про ліцей у мене теплі спогади. Рекомендував би молоді іти у військові ліцеї. Там із юнаків роблять чоловіків.

— Можливо, у тебе, Валентине, збереглися фото із однокурсниками, яких сьогодні, на жаль, уже немає з нами? Хотіли би помістити їх у нашій газеті…

— Отримати ці фотографії зараз важко. Вони — були у телефоні В’ячеслава Золочевського, єдиного із тих, хто вижив після тієї авіакатастрофи. Телефон цей знищив вогонь. Ми постараємося через служби мобільного сервісу відновити його номер — а заодно і світлини з нашими друзями…