Передплатити Підтримати

«У свої 80 хотіла би знову проїхатися на ровері...»

Сільські люди – обережні співрозмовники. Перед чужим не розкриються, зайвого слова не скажуть. Але коли з ними по-простому, можна відкрити для себе цікаву особистість. Ось таку, як Дарія Миколаївна Мищишин

Дарії Мищишин вистачало сил на роботу у місті і вдома. А ще – на спортивних змаганнях перемагати. Фото автора

Кілька разів бачив цю старшу жінку за кілька кі­лометрів від її дому. То се­ред парафіян на відправі біля фігури Святого Яна, де б’є цілю­ще джерело. То у хаті колишньо­го бухгалтера газконтори Марії Турчин — її пані Дарка приходить підтримувати після смерті чоло­віка Михайла.

Така непосидючість підштов­хнула поцікавитися у цієї пані її віком.

— А скільки дали би’сьте мені? — запитує.

— Років сімдесят…

— А вісімдесят не хочете?

— Виглядаєте молодшою від своїх літ, — роблю комплімент пані Дарці. А вона втішена, що я помилився, розкриває таємни­цю своєї бадьорості:

— Бо від малої багато фізич­но працювала, тіло своє трену­вала. І ще займалася спортом. Навіть на змагання роверистів їздила…

В юності Дарка (тоді ще — Со­сницька) виготовляла меблі у Бережанському деревооброб­ному цеху. На роботу зі свого хутора Малинівки добиралася п’ять кілометрів велосипедом, і ввечері так само крутила педалі додому. Дізнався про це дирек­тор — записав передову робіт­ницю на змагання з велосипед­ного спорту. Поїхала виступати у Тернопіль. Спочатку їхня ко­манда була третьою ззаду. Дар­ка піднатужилася — і прийшла на фініш першою. Про переможни­цю написали у газеті…

Величезна сила волі сіль­ської дівчини вразила організа­торів велоперегонів. Вмовляли її переїхати в обласний центр: обіцяли квартиру у Тернополі, пропонували без проблем вла­штувати у кооперативний техні­кум. Не дозволила мама — треба було доглядати домашнє госпо­дарство.

Відмовилася їхати і на рес­публіканський чемпіонат. Цього разу відрадила близька подру­га. Сказала: на трасі суперниці тебе підкосять, впадеш, будеш калікою — воно тобі треба?

Вперше сіла на ровер у 15 ро­ків. Брат купив велосипед, а се­стра і собі загорілася бажанням навчитися їздити на ньому. Експеримент виявився невдалим: кілька разів упала, заїхала у су­сідські бараболі. Тато побачив оббиті коліна, розібрав ровер і сховав. А настирлива Дарка по­тайки склала його — і поїхала…

Наша співрозмовниця каже, що життєвих сил набралася від тяжкої праці у дитинстві. Рубала дрова, з батьком пиляла дерево на підвалини до хати. А ще сил додавали їй молочні страви (з м’ясом тоді було сутужно). За­кладена в юності фізична витри­валість дає їй міць і сьогодні по­ратися з домашніми справами. Сама обробляє майже пів гек­тара поля. Відмовляється, щоб діти їй допомагали. «Мені ніх­то не зробить так, як я хочу», — відповідає на пропозицію рідних підсобити. Запитуємо пані Дар­ку, чи не мріє знову сісти на ве­лосипед.

— Дуже навіть хочу. Маю вдо­ма дамський ровер. Сіла б на нього — але дуже вже ноги бо­лять. Як трохи перестануть — згадаю молодість…