Це війна в нас розбудила: молодь стала пишатися родинними діалектами
А ще історично недавно, ще яких 20 рр. тому українська молодь своїх діалектів — соромилась
Таксист (молодий парубок, 20+): Я завжди цею дорогою їздю…(З викликом) У нас так кажуть — «їздю»!
Я (заспокійливо-розчулено): Я знаю, в Дніпрі так кажуть — «їздю», «ходю», «просю»…
Таксист: І в нас теж так кажуть — у Вінниці. Я з Вінниці. (Знов із гордою ноткою) У кажного свій говор!
Ось це — нове, цього раніше на моїй пам’яті не було, це війна в нас розбудила: молодь стала ПИШАТИСЯ родинними діалектами (що це буде ставати трендом, я прогнозувала давніше, див. поч. нашої розмови з Володею Шейком про лемківську говірку на Львівському Форумі в 2019-му, лінк у коменті). У грудні, коли відпочивала на Закарпатті (за великим рахунком, діалект у нас живим-незайманим зацілів тільки там та ще на Гуцульщині, по решті України — то вже скалочки, вкраплення діалектизмів у лексику й морфологію плюс трохи фонетики), — я почула, як дівчина на рецепції, котра щойно розмовляла зі мною цілком літературною мовою, тут-таки колежанці защебетала щось, геть для мене маловрозумливе, — і не втрималася перепитати:
— Вибачте, а це ви зараз діалектом розмовляли?..
— ПО-НАШОМУ! — відрізала вона — з чарівною усмішкою, але з тою самою ноткою виклику, що і в таксиста-вінничанина («а от такі ми!»).
А ще історично недавно, ще яких 20 рр. тому українська молодь своїх діалектів — соромилась (та що там діалектів, української соромилась!..). Підозрюю, тут окрему психологічно-«визвольну» роль зіграли ЗСУ — за визначенням, як усяка армія, плавильний казан усіх наявних у суспільстві соціолектів, суржиків і говірок, тільки що ніхто в нас того не досліджує…
А треба досліджувати. Весь час треба розуміти, щО і чому з нами за час війни відбувається — і на добре, і на зле, і «спеціально навчені люди» тим і мали б займатися, це теж — праця для Перемоги…
Мовознавці в країні є? А якщо найду?..
