«Для мене мова — як стихія. Розмовляти нею — все одно, що дихати повітрям…»

Академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор філологічних наук, кавалер державного ордена Княгині Ольги і муніципального — ордена Князя Лева. Одна з відомих мовознавців України. Ви­кладач української в Ягеллонському, а також у Вроцлавсько­му університетах. Автор кількох посібників з мови, словників, сотень науково-популярних праць, монографій. Інтелігент вищого ґатунку. Улюблениця поважних товариств, кумир студентської молоді. Це все про неї — Олександру Антонівну Сербенську…

Перша моя зустріч з нею відбулася влітку 1976 року. Я, випускник школи з Бе­режан, складаю письмовий іс­пит з української, щоб вступи­ти до Франкового університету. Як і всі абітурієнти, хвилююся-тремчу — бо нас оцінює леген­дарна Олександра Сербенська. Вона поважно ходить між ряда­ми вступників у легенькому літ­ньому платті і через окуляри уважно спостерігає, як працює­мо над завданням. Сусід по пар­ті щось пошепки запитує, я гля­нув у його бік, щоб відповісти, — і тут же чую над вухом профе­сорське: «Молодий чоловіче, не підглядайте! Бо до своїх поми­лок додасте ще й чужі…». Ледь не провалився від сорому.

І ось через 48 років у нас зно­ву зустріч з Олександрою Анто­нівною. Говоримо про теперіш­нє і минуле. Не посмів згадати про мій багатостраждальний іс­пит, але зізнався, що на почат­ках свого студентства боявся її. Професор усміхнулася і по­яснила оту колишню суворість: «Завжди казала несумлінним студентам: я вас з університе­ту не випущу неграмотними, бо це насамперед шкодить нашій культурі…».

Напередодні свого ювілею, який 1 березня, вона і сама собі дає оцінку…

Українську хотіли перетворити у бліду копію російської

— Прожито чимало — 95 ро­ків. З них 76 училася сама і вчи­ла інших служити рідному слову, розрізняти своє, чуже і чужи­нецьке, бачити зв’язок слова і часу, дбати про престиж рідної мови, утвердження її як держав­ної на рідній землі, визнання на міжнародному рівні. І досі акту­альною залишається мудра ви­мога Максима Рильського бе­регти чистоту мови. «Чистіша від сльози вона хай буде!» — ка­зав поет. Адже недалекі ті часи, коли влада робила все можли­ве, щоб не просто заборони­ти українську мову, зробити її придатною виключно для до­машнього вжитку, а підступно знищувати її самобутність, пе­ретворити у бліду копію росій­ської, максимально зближую­чи час «злиття націй». Відомий польський письменник Чес­лав Мілош називав це могилою для людини і народу. Носій такої спотвореної мови втрачав мож­ливість відчути животворну силу слова, яке має здатність, як твердив Іван Франко, «вздоров­лювати» людину і суспільство.

— кремлівські правителі, пропагандисти кажуть про штучність Української дер­жави, заперечують наше ми­нуле, «нарєчієм» називають нашу мову. Якби вам випало брати участь у дискусії, що сказали б їм у відповідь?

— Уже саме оте заперечення московитів є ствердженням, що наша мова існує. Була, є і буде.

Хоч це непросто — ми ще не зовсім вийшли з того нав’язу, оканцеляреної мови радян­ського часу. Візьміть навіть іс­торію, про яку мало згадують, — «осучаснення» творчості Іва­на Франка. Ще живуть ті, які цей гріх вчинили. У часи срср під час підготовки видання творів Ве­ликого Каменяра (у 50-ти томах) виникла суперечка між Львовом і Києвом про те, як редагувати Франкову спадщину. Львів був за те, щоб видати її академіч­но, тобто тією мовою, яка була у період життя і творчості пись­менника, якою він розмовляв. У Києві стояли на тому, щоб пе­реробити Франка так, аби люди звикали до «мови сучасної». По­рівняйте прижиттєве видання Франка з тим, яке маємо нині, — це жах! Це мова не Франка, а радянського часу! Після того редагування в його творах зни­кла літера «ґ», забрано бага­то діалектизмів. Але ж у ті часи, за Австрії, Львів називали Лєм­берґом, а не Лємбергом. Саме з Лємберґа до Відня писав свої листи Франко. Так само є «ґрати на вікнах», але і є вислів «грати на інструментах». Маємо писати «дзиґар», а не «дзигар».

У часи срср боролися з діа­лектизмами, хоча вони є джере­лом поповнення нашої літера­турної мови. Так «зничтожили» не тільки Франка, а й усю укра­їнську класику. І ніхто за те не відповів. Ніхто не покаявся. Ніх­то не визнав, що робив злочин супроти письменників і всього народу. Ініціатором такого «осу­часнення» був професор Кова­лик, його підтримало багато ін­ших.

Коли у 60-х роках виникла розмова про видання творів Франка, професор Іван Оксен­тійович Денисюк у розмові зі мною сказав: «Франка можна набрати на 100 томів!». Запитую його: «То чому не видаєте?». А він — «Не можна! Бо леніна на­брали лише на 50 томів!».

— Про мову кажуть як про інструмент, як про зброю…

— Вона і є нею. У різних руках — різною: такою, що творить, і руйнівною. Скажімо, у часи ра­дянські Біблію не дозволяли пе­рекладати українською мовою. Сама чула, як журналіст запиту­вав у священника Києво-Печер­ської лаври: «Чому у вас у хра­мі ігнорують державну мову?». А той відповів: «Етот язик нє уго­дєн Богу».

Таких фактів ціла купа. У мене навіть такий розділ у кни­зі є — «Мова у полоні». Там на­воджу розповідь визволено­го з російської неволі українця. Він згадував: «Били нас за те, що говорили по-українськи. Ми переходили на російську. Тоді били за те, що калічимо росій­ську, що говоримо суржиком…»

Для нас «разніца» є, нам не «всьо равно»…

— У часи срср ви, очевид­но, зустрічалися з російськи­ми колегами. Чи були у вас з ними світоглядні бої на теми української мови, українства загалом?

— Ми мовчали. Нам писок за­тикали. Бо приписували «україн­ський буржуазний націоналізм». Самі знаєте, що це означало…

У радянські часи ректором університету Франка був про­фесор Чугайов. Якось я потра­пила на всесоюзну конферен­цію, яку він організував, це було якраз перед розпадом срср. Іду попри Дзеркальний зал, бачу гостей з Казахстану, Есто­нії. Чугайов виступає за те, щоб конференція ухвалила рішен­ня, що всі суспільні науки тре­ба викладати російською. Ес­тонець виступив проти. Мені аж очі розплющилися! Я стоя­ла зі студентами, а мимо про­ходить старша жінка з Казахста­ну і каже: «Какіє ви щаслівиє, что ваші дєті єщьо говорят на род­ном язикє. У нас етого уже нєт». Але тепер Казахстан зрушився щодо національного відроджен­ня, у тому числі щодо мови.

Колись Шевельов казав про українську мову: велике діло, що вона вижила! Покалічена, знекровлена — але вийшла жи­вою… На жаль, не всі україн­ці за вільної України шанують її. Одна пенсіонерка присла­ла мені свій «контрастний» вірш про мову. Писала не про її красу, милозвучність, а про те, як дея­кі українці зневажають її. У тому вірші йшлося: не можна жити в Італії — і при цьому не знати дер­жавної італійської мови. Як у Ні­меччині — німецької, у Поль­щі — польської. Тільки в Україні можна жити і не знати держав­ної мови, завершує свій вірш та жінка. Не знають її і, на жаль, не хочуть знати…

— Українських футболіс­тів, які грають у закордонних клубах, зобов’язують вивчи­ти мову країни, де вони ви­ступають, — інакше їх чекають великі штрафні санкції…

— Так само треба штрафува­ти, якщо в Україні не вмітимеш розмовляти державною мовою!

Останнім часом ухвалено чимало законів для того, щоб утверджувати українську мову, проте вони ще недостатньо працюють.

— Як ставитеся до терміну «мова ворога»?

— Там, де російська мова по­казує свою агресивність, вжи­вати її не можна. Часом кажуть: «А нє всьо лі равно, на каком язикє разговарівать, — мєня па­німают». У цьому і є агресив­ність… Але коли читати науко­ві праці російською, переклади іноземної літератури, бути ка­тегоричним у цьому питанні не можна. Завжди людина повинна мати голову на плечах.

— У лавах українського вій­ська воюють представники різних національностей. Всі однаково добре б’ють воро­га, але через певні обставини не всі вони, найперше — ви­хідці із південних, східних об­ластей, послуговуються дер­жавною мовою. Щодо цього кілька місяців тому у нашо­му суспільстві вибухнула за­пальна суперечка.

— Мова живе вже в інших умо­вах. Вона стала державною. По­трібно будувати модерну Укра­їнську державу, зважати на те, що у ній є багатонаціональність. Але, безперечно, жодних тор­жищ над державною мовою не може бути. У всіх школах вчать українську, щодня чують її по те­левізору, радіо. Тож мали би ви­вчити її. Та ні, лінуються. Приїж­джають, скажімо, до Польщі — і балакають там по-російськи…

— Як швидше опанувати державну мову тим, хто виріс у російськомовному середо­вищі?

— Ми із Зеновієм Терлаком написали посібник «Українська мова для початківців». Треба вчитися! Знати мову своєї дер­жави — це поважати її. Якщо не помиляюся, в одному із законів Євросоюзу записано, що його громадяни мають бездоганно знати мову держави, в якій жи­вуть, і другу мову, споріднену. А також знати англійську — для ді­лового життя.

Про кальки-покручі, або Чому листя само не згрібається

— Молодь у побуті часто послуговується російськими словами-покручами — «тіпа», «ваапщє», «канєчно». Пере­йняла і російські матюки, не вважаючи це чимось гріхов­ним. Чим небезпечні такі за­позичення?

— Найперше вони свідчать про низький рівень культури — і того, хто говорить, і того, хто слухає. Коли людина себе ша­нує, то шанує і свою мову. А хто нас пошанує, якщо цього не ро­бимо ми самі?!

Пригадую, на початках Не­залежності, коли працювала у Польщі, я пішла до аптеки купи­ти потрібних ліків, бо в Україні їх не було. Звертаючись до апте­каря, замість «кроплі» помил­ково сказала слово «каплі». Ап­текарка перестала мені шукати ліки: «Нєма!» — відповіла.

Українці повинні вчитися спілкуватися грамотно! Восе­ни почула по радіо: «Листя згрі­бається і вивозиться». Воно не може само згрібатися і виво­зитися! Його згрібають і виво­зять люди. Або — «проєкт роз­робляється». Правильно буде — «Проєкт розробляють», «Над проєктом працюють». Говоримо «вибачаюсь» — замість «прошу пробачення», «кома ставиться» (ніби кома побігла і сама себе поставила) — замість «кому ста­вимо»…

— Донедавна на Покрову у нас вшановували захисників України. Президент Зелен­ський постановив це свято називати ще й «днем захис­ниць України», хоча і без того всім було зрозуміло, що йшлося про вшанування всіх, хто стоїть в обороні держави, — як чоловіків, так і жінок. Чи є потреба у такому та інших фемінітивах?

— Усе це штучне і якесь дике. Невже доведеться оголошува­ти конкурс на заміщення посад доцентів і доценток? Так само можна говорити про інженер­ку, генералку, мовознавицю, те­рапевтиню. Якось зателефо­нував журналіст, колишній мій випускник: «Що робити, бо мені сказали у всіх чоловічих імен­никах додавати суфікси. Не по­добається один — вживай інший. Фотографка, фотографесса, фотографічка, фотографиня». Навіщо це?

Дивує недолугість деяких на­ших педагогів. Ставлять, при­міром, такі завдання для учнів: На зборах було 7 фізиків/фізикинь, а також 3 математики/математи­кині. Скільки всього осіб було на зборах? Крім усього іншого, такі вислови порушують закон збере­ження мовної енергії. Учні витрача­ють багато часу, щоб прочитати, а не виконати.

Думаю, ця «мода» у мові мине

— Звідки у вас ця особлива любов до мови? Напевно, увібрали її з молоком матері…

— Це глибші процеси. Вони пов’язані з моїм великим дав­нім родом, в якому всі говори­ли по-українськи. Прадід Михай­ло був греко-католиком, будував нову церкву. У ті часи казали: якщо ти греко-католик, значить — русин, тобто українець. Один син мого прадіда закінчив університет, дру­гий — вчительську семінарію. Кіль­ка поколінь моїх предків жили у гарному подільському містечку в Золотому Потоці. Мова для мене — як стихія, я жила в ній, працювала, творила. Це природне середовище буття. Розмовляти нею — все одно, що дихати повітрям.

Але говорити мовою і обрати її за фах — зовсім інші речі. Прище­плювати любов до мови іншим я почала, коли у 1949 році навчала у школі першокласників. Це були діти, змучені війною, повоєнним лихоліттям. Складала їхні пальчики і вчила виводити слова на папері…

Студенткою дуже любила літе­ратуру, не думала, що моїм фахом буде мова. Зробити вибір допо­міг ректор педінституту Юліан Кос­тьович Редько. Він переконував, що література обтяжена ідеологі­єю, перебуває під тиском політич­них ідей, а мова — інша річ. Профе­сор мав на мене великий вплив. Знав, що я росла без батька, що мама не мала матеріальних мож­ливостей допомогти мені — тому по-батьківськи ставився до мене. Я добре вчилася, отримувала сти­пендію. Потім ще і сестер забра­ла до Львова. Молодша закінчила медінститут, стала педіатром, се­редуща — математиком…

— Іван Франко називав мову «коштовним скарбом народу». Як філолог ви якесь власне сло­во витворили і поклали у цю скарбничку перлів нашого наро­ду?

— Користуюся тими скарба­ми, що вже є. Ось зараз згада­ла давньослов’янське слово «зацний». Знаєте, що воно означає?

— Мабуть, наполегливий, впертий…

— Ні. Зацний — це гідний, до­стойний, шанований, поважний. Я волію любуватися тими витвора­ми, які бачу у наших письменни­ків. Наприклад, є слово «снити», про нього захоплено пише Ігор По­меранцев. Подає переклад одно­го символіста: «Є новина добра: ти снила про мене». Тобто — «я тобі снився». Померанцев каже, що аналогічного слова немає в росій­ській мові.

Це слово трапляється і в піснях січових стрільців —

«Спи, дівчино, спи, кохана,

Злоті мрії — сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь — спімни".

Коли ховали упівців, то клали їм вінки на могилу, а на стрічках пи­сали: «Спіть, хлопці, спіть, за волю України сніть!».

— Олександро Антонівно, 1 березня у вас свято. Вам наді­шлють багато теплих привітань. Колектив «Високого Замку», чи­тачі нашої газети теж раді приві­тати вас з ювілеєм…

— А я всім передаю свої побажан­ня: добра, дарованого Небесами для утвердження доброчесности, добропорядности, жертовности, милосердя. Про це вже дуже гарно сказано: «Благословенні лиш лю­бов і праця, і вдячність за добро, все інше — марнота марнот!».