«Між театром і кіно вибирати не можу. Це ніби сказати, кого більше любиш, — маму чи тата»

У творчому портфелі молодого українського актора Антона Солов’я ще не так багато кіноробіт, як у його колег по сцені. Однак прискіпливе журі вже відзначило цього талановитого хлопця двома високими нагородами «Київська пектораль». А зараз Антон знімається у серіалі виробництва каналу «Україна» у копродукції з латвійськими кінематографістами «Маркус». Одну зі серій було представлено на Х Одеському міжнародному кінофестивалі, медіа-партнером якого є канал «Україна». На презентацію фільму приїхав і Антон Соловей.

— Антоне, ви зіграли одну з голо­вних ролей у серіалі «Маркус», зня­тий каналом «Україна» у копродукції з латвійськими кінематографістами. Хто він, ваш герой?

— Не зовсім можу розповідати сюжет­ну лінію у фільмі, оскільки прем’єра від­будеться лише у жовтні. Мій герой має почуття гумору. Допомагає головному героєві шукати зниклу дитину. Йдеть­ся про хлопчика Маркуса, якого викрали кілька років тому. З моїм героєм ми бага­то у чому схожі — я теж люблю жартувати, як і він. Мені здається, що більшість сво­їх позитивних рис я і втілив у свого героя (сміється. — Г. Я.).

— Окрім того, що знімаєтеся у кіно, ви — актор театру «Золоті ворота». Де вам комфортніше — на театральній сцені чи на знімальному майданчику?

— Окрім «Золотих воріт», ще граю у Театрі на Лівому березі Дніпра. На жаль, не можу дати однозначної відповіді. Це все одно, що запитати у дитини, кого вона більше любить, — маму чи тата. Те­атр — зовсім інша технологія, ніж кіно. І там, і там є плюси та мінуси. Можна по­трапити у нецікавий театральний проєкт, і життя стане з ніг на голову. А можна ви­тягнути щасливий лотерейний білет, і все буде так, як собі вимріяв. Так само й у кіно. Усе залежить від сценарію, режи­сера і трупи, з якою працюєш. Я, мабуть, і є тим щасливчиком, бо мені комфорт­но і на театральній сцені, і на знімально­му майданчику.

— Якби все ж таки довелося виби­рати, на чому би зупинилися?

— Ділити серце навпіл не можна. Я би не зміг вже тепер жити без театру і без кіно.

— На знімальному майданчику можна забути слова, кілька разів пе­резняти сцену, а під час вистави у те­атрі цього зробити не можна. І що тоді?

— Основа вистави — репетиції. Ми на­стільки відшліфовуємо кожну фразу, ко­жен жест, що на сцені залишається лише пережити цю виставу. Не відіграти, а саме пережити. Усе головне, наче фун­дамент, закладається на репетиції.

— Попри молодий вік, ви вже має­те дві нагороди «Київська пектораль» — у 2012 році за «Найкращий дебют», другу отримали торік. За що вона була?

— За роль другого плану у спектаклі «Тату, ти мене любив» режисера Стаса Жиркова у театрі «Золоті ворота».

— Отримання нагороди, як прави­ло, викликає заздрість у колег. Чи після отримання нагороди друзів у вас поменшало?

— Дякую Всевишньому за те, що на моїй життєвій дорозі дає мені добрих людей. Мене оточують справді щирі дру­зі. Якщо, можливо, хтось і заздрив, бо ж ми всі люди, і кожен має цю рису у сво­єму характері, то заздрили по-доброму, білою заздрістю. Поганого на свою адре­су я не чув, або намагався не чути (смі­ється. — Г. Я.).

— «Київська пектораль» передба­чає, окрім звання лауреата, фінан­сові подарунки? Чи, можливо, завдя­ки їй вас почали більше запрошувати режисери?

— Відбувається резонанс у театраль­ному світі, про це знають вже з моменту нагородження режисери усіх театрів. Го­ловне, бути професіоналом своєї спра­ви. Була і фінансова нагорода, але не можу згадати, скільки саме. До десяти тисяч гривень.

— Яка була ваша перша роль і яким був ваш перший гонорар?

— У театрі «Відкритий погляд», який за­снували Ксенія Ромашенко та театраль­ний режисер Стас Жирков, здається, у виставі «Найлегший спосіб кинути пали­ти». Власне найбільшим «гонораром» і стала нагорода «Золота пектораль», яку я отримав вперше у житті.

— Антоне, ви входите у двадцятку найкрасивіших і найпривабливіших акторів України. Тепер від жінок нема відбою, бо таке визнання підвищило ваш статус?

— Ой, я ставлюся до цього з гумором. Насправді, є значно гарніші чоловіки від мене. Стосовно «відбою» від жінок, не можу сказати однозначно, але багато іронічних коментарів у мій бік посипало­ся. Наприклад, «А це один з 20-ти най­гарніших?» (сміється. — Г. Я.). Розумію, що це так жартують мої друзі.

— Окрім того, що ви актор, ви ще й гітарист?

— Так, це правда. Займаюся музикою. Граю у групі ZBSband. Це — переможці «Х-фактору» Богдан Буйлук та Владислав Онищенко, актори театру «Золоті воро­та». Ми зібрали групу і музикуємо. У цьо­му гурті я аранжувальник та гітарист.

— Маєте музичну освіту?

— На гітарі я навчився грати сам. А му­зичну школу закінчив по класу фортепі­ано. Ази мені показав вчитель, а далі у подвір’ї з друзями «продовжували на­вчання» (сміється. — Г. Я.).

— Як усе встигаєте — репетиції у двох театрах, зйомки, концерти, ви­стави?

— Іноді на сон бракує часу. Можливості людини трохи недооцінені насправді. За бажання, ми можемо багато чого зроби­ти понад силу. Мені це подобається, бо займаюся улюбленою справою. І не хочу цього ритму змінювати. Маю багато пла­нів і багато амбіцій.

— Під час концертів чи вистав тра­плялися курйозні випадки?

— Таких історій вистачає. Найбільший курйоз — це коли на сцені хтось забуває текст. Тоді час йде по-іншому. Ніби спо­вільнюється, секунди здаються хвилина­ми. У стресовій ситуації так буває завжди. Головне, не панікувати у таких моментах, а подумати, як розрулити ситуацію. Зі мною трапився випадок, коли на сцені мало сто­яти відро, у яке заряджений реквізит, — па­кет у відрі. Пакетик у відро не зарядили. На цьому пакетику і відрі далі трималося ба­гато сцен. Помічник режисера непомітно передав мені під час вистави той пакетик, щоб я сам його зарядив у відро. Тримаю той пакетик, кажу свій текст, повертаюся і бачу, що відра нема. Не маю куди заря­дити той реквізит. Згадав, що перед тим бачив відро в іншому місці, ніж воно мало стояти. Я чув, як б’ється моє серце. Пере­дати словами це стресове відчуття немож­ливо.

— Ви з дитинства мріяли стати ак­тором?

— Я знав, що саме так і буде. Навіть не знаю, як це пояснити. Мені так зда­валося, що іншого шляху у моєму жит­ті не буде. У дитинстві, коли мама мені ставила якісь платівки з казками і музи­кою, я повторював мелодію і намагав­ся вникнути у цей процес. Ніколи у ди­тинстві не відвідував спеціальних студій, хіба що у садочку чи школі брав участь у спектаклях.

— І в одинадцятому класі питання, куди йти вчитися не стояло?

— Ні, я натура вітряна. Я хотів йти у те­атральний, але сумнівався. Тому й піс­ля школи пішов вчитися на факультет журналістики. Відівчився пів семестру і зрозумів, що увійшов не в ті двері. Ки­нув навчання і цілий рік працював. А по­тім вступив у Київський інститут культури та мистецтва на театральний факультет.

— Цього року багато творчих лю­дей вирішили змінити вектор діяль­ності на політичний. Чи не було у вас такої мрії?

— Ніколи би не хотів стати депутатом. Це не моє. Не бачу у цьому сенсу. Мені здається, якби я став політиком, мене би дуже швидко або вбили, або просто «пе­рекрили кисень». Моє місце — на сцені, а не у сесійній залі. Кожна людина пови­нна робити те, що вона вміє. Наша краї­на давно би змінилася на краще, якби ко­жен розумів та усвідомлював своє місце і робив усе те, що він вміє, добросовіс­но. І це стосується не лише політиків, а й двірників. Люди повинні відповідально ставитися до своїх обов’язків.

— Ви завидний холостяк. Чи є вже та, єдина, яку можете назвати наре­ченою?

— Як би то егоїстично не звучало, на­разі займаюся лише собою, своїм удо­сконаленням, творчістю. Вивчаю свої можливості — а що я ще можу і вмію.

— А коли повертаєтеся додому піс­ля репетицій чи гастролей, хто на вас вдома чекає?

— Мої рослини. У мене ростуть апель­сини і лимони. На жаль, вони не дають плодів, але милують око. Коли бачу якусь кісточку, відразу хочу її посадити. Знає­те, коли повертаюся втомлений додому, отримую задоволення ще й від того, що я вдома сам. Маю можливість повноцінно відновити сили. Звісно, є моменти, коли хочеться з кимось поспілкуватися, маю компанію друзів.

м. Одеса