Передплатити Підтримати

Хату підпалив… небіжчик

Ця містична історія розігралася у Лановецькому районі на Тернопільщині. Родина, в якій сталося лихо, досі оговтується від пережитого. Адже однієї миті мало не втратила все: хату, господарку та дитину. А дім підпалив… мертвий дід

Юрій Пирч із мамою Тамарою

Скромна хатина у селі Юськівці досі світить чорнотою. Здалеку ви­дно — горіло добряче. Але люди по­маленьку роблять ремонт і позбуваються закіптюженого мотлоху. Уже стоять но­венькі вікна, двері, стіни та стеля побіле­ні. Допомагають оговтатися від лиха сім’ї Пирчів добрі люди.

Юрій з матір’ю згадують, як важко по­мирав голова родини. Власне з його не­виліковної хвороби все й почалося.

— У Мирона був рак, — згадує вдова Та­мара Іванівна. — Але він одразу не хотів до лікарні їхати. Казав, то йому не треба. Не знаю, як Юра його впросив. Ну, поїха­ли. А там сказали, що вже пізно.

Щоправда, операцію діду Мирону зробили. Після цього син весь час був біля нього. Раніше часто їздив на заро­бітки за кордон, тепер же залишився вдома, бо бачив: діло з батьком погане. Хоча чоловікові на якийсь час після опе­рації ніби стало трошки легше, але хво­роба не відступала…

— Загалом, чоловік у мене був дуже добрий, — каже Тамара Іванівна. — Робив і трактористом, і шофером на цукрово­му заводі, потім перейшов на залізницю. У церкву ходив. Але останні місяці від­чував свою смерть. Видно, та слабкість дуже дошкуляла йому, був на нервах. Пам’ятаю, як сказав: «Коли я помру, то всю хату заберу зі собою, нічого не зали­шу». А я йому: «То хоч куточок малесень­кий лиши мені, бо де я подінусь?». Хіба думала, що і без хати, і без хазяйства, і без онука через діда можу остатись?..".

Настав час, і дід Мирон віддав Бого­ві душу. Спорядили його в останню путь, домовину поставили у великій прохідній кімнаті. Як годиться, ніч покійник удома перебув, а на ранок стали готуватися до похорону.

— Труна стояла на кріслах. У руках в батька горіла свічка, — розповідає син Юрій. — Але ж мені треба організацією похорону займатися, не буду ж сидіти. Мати пішла поратися по господарству, а я мав домовитися за яму, за поховання… Погасив свічку і зібрався йти. А тут родич приходить. Каже: «Не можна так без світ­ла покійника лишати — запали свічку, я буду дивитися». Я й запалив.

Хтозна, де дівся той родич, але за двадцять хвилин усе довкола горіло!

— Я була біля худоби. Чую — щось ніби стріляє. Вискакую на вулицю, а там диму повно. Забігаю в хату, а Мирон горить! — і сьогодні з тремтінням у голосі згадує вдова.

Страшно навіть уявити, що побачи­ла жінка. Спалахнула труна, а в ній… го­рів покійник. Полум’я вже обсмалило ді­дові волосся та бороду, попекло руку… А стеля аж почорніла від кіптяви, бо ж на покійникові та в труні майже все було із синтетичних тканин.

Тамара Іванівна не розгубилася, вхо­пила відро з водою і вилила у домовину. Вогонь залишив тіло, але далі пожирав стіни та стелю, на які швидко перекинув­ся.

У ту мить жінка спохопилася, що зран­ку (а ще ж 8-ї години не було) ще не ба­чила 10-річного онука Руслана. Хлопець спав у віддаленій кімнаті, в яку заходити треба саме через прохідну. А перед очи­ма в неї був стовп диму…

— Я забігла туди: «Руслане! Руслане!». Мовчок. До ліжка — нема дитини. А він, як почала стеля тріскати та стали падати на нього шматки гарячої штукатурки, ско­тився на підлогу. Так рятувався, щоб не вчадіти, — розповідає бабуся.

Розбила вікно й на руках винесла дитину. Цим врятувала онукові жит­тя. Хлопчика з опіками третього ступе­ня госпіталізували до реанімації. Мав ушкоджені обличчя та вуха, тулуб, ноги, верхні дихальні шляхи. Штукатурка, яка падала, дуже порубцювала Русланові спину.

Поки медики рятували життя хлопчи­кові, пожежні гасили вогонь. Аби при­боркати стихію, їм довелося в одному місці навіть виламувати шмат стелі й че­рез дірку поливати палаючу хату. Дякува­ти Богові, вщент не вигоріло…

— Як «пішов» Мирон, то ще й свиню за­брав із собою — здохла. І кішка Пушинка у нас була — все в чоловіка, коли захворів, на грудях лежала. А поховали його, вона з дому десь на три дні поділася. Тоді при­йшла, зі всіма попрощалася, побігла за сарайчик, там яму викопала і сама себе присипала, — розповідає вдова.

Благо, Руслан оклигав. Про пережи­те нагадують хіба рубці на тілі. Тато по­дбав, аби дитяча кімната найперше по­вернула ошатний вигляд. І на допомогу батькові, який сам виховує дитину, бо мама давно десь повіялася, прийшли односельчани. Збирали і на лікування хлопчика, і на ремонт усім миром. За що родина дуже дякує кожному.

А тим часом Юрія викликали до… суду. І звинуватили його в порушенні правил протипожежної безпеки! Мовляв, не вжив заходів для запобігання поже­жі та захисту людей. Феміда постанови­ла: чоловік має сплатити штраф у розмі­рі 850 гривень.