«У Музеї Бандери маємо відгук: «Зайшов москалем — вийшов українцем»

Ця жінка носить прізвище, яке дев’ять десятиліть в одних викликає трепет, в інших — лють, злобу, істерику. За день до зустрічі попросив пані Оксану підшукати світлини до теми нашої розмови, а вона, перепросивши, сказала, що навряд чи це зробить. Бо ті фотографії нині заховані у потаємному місці, яке знають одиниці. Перевезла їх туди, зважаючи на війну. Не будемо тягнути інтригу: наша співрозмовниця — двоюрідна племінниця провідника Організації українських націоналістів Степана Бандери. Розмовляємо про її вуйка, про його сестер, які навіть під загрозою смерті не зрадили брата, не пішли на співпрацю з кадебістами, а вибрали тюрми і заслання. Говоримо і про очолюваний пані Оксаною Музей Бандери, який неподалік Моршина.

Батько Зеленського просльозився

— Коли десь пред’являєте документи, на вас не піднімають здивовані очі?

— По-різному буває. Інколи не звернуть уваги. А деколи цікавляться, чи маю відношення до Степана Бандери. Якось запитали, чи я з таким прізвищем не боюся? А чого мені боятися на рідній землі? Торік їхала автобусом за кордон, водій, заглянувши у паспорт, вигукнув: «Ого! А нас з таким прізвищем на польському кордоні не затримають?» До слова, «страж гранічна» жодних претензій ніколи до мене не мала…

За кордон, у Німеччину, я їздила на могилу свого вуйка. Коли вперше побувала там, мене огорнуло почуття гордості за те, що на чужині, у Мюнхені, де поховано Степана Бандеру, з великою шаною ставляться до нього. Могилу доглядають, там завжди майорять українські прапори, горять свічки. За пів години нашого перебування туди прийшли три делегації українців. Колись моя бабуся Володимира, сестра Степана Бандери, переживала, чи не занедбано братову могилу. Переконалася, що — ні…

— Були спроби сплюндрувати могилу «головного українського націоналіста»…

— У всіх тих провокаціях була замішана рука кремля.

— Ваш музей відвідував батько чинного президента Олександр Зеленський…

— Так, він був у нас разом зі своєю дружиною. Були й батьки Олени Зеленської. Десь з рік тому вони гостювали у Моршині, і міський голова запропонував їм завітати до нас. Пан Олександр намагався спілкуватися українською, перепрошував, коли вживав суржик. Я бачила, як близько до серця він приймав те, що розповідала під час цієї екскурсії. А саме — про страдницьке життя родини Бандер, про свою бабусю Володимиру, сестру очільника ОУН. Олександр Зеленський навіть просльозився, коли дізнався, яких поневірянь зазнала вона…

Олександра Зеленського і його дружину особливо вразила розповідь про те, як енкаведисти заарештували мою бабусю. 10 років вона провела у в’язниці — за належність до Організації українських націоналістів, за зв’язок з УПА. Сестрам Степана Бандери енкаведисти пропонували: напишіть два слова, що засуджуєте дії свого брата — і будете на волі. А вони відповідали, що цього не зроблять. Тоді у бабусі забрали її дітей. Перед відправленням у Сибір змусили її і мого дідуся повантажити своїх дітей на підводу і завезти у дитбудинок. Таке єзуїтське покарання було за те, що відмовилися від співпраці з радянськими органами. Коли я згодом запитала: «Бабусю, як ти це витримала?», вона відповіла: «Завдяки молитві і вірі в Україну. Вірі у те, що все роблю правильно. По-іншому вчинити не могла».

Батько президента казав, що у своєму Кривому Розі чув про Бандеру зовсім інше. Казав мені: про це треба розповідати масово, виносити на загал, бо люди дезінформовані, зомбовані радянською системою…

Олександр Зеленський уважно роздивлявся усі експонати. В музеї є особисті речі Степана Бандери — привезені з його мюнхенського кабінету крісла, стіл. Маємо особистий альбом Степана Бандери, фото до якого робив він сам і який укладав разом з дружиною. Є подарований йому вишитий рушник. Батько Зеленського казав нам, що розкаже синові про наш музей, про те, як ми виховуємо молодь.

Сестри Бандери корчували у Сибіру ліс

— Що ви знаєте про поневіряння сестер Степана Бандери?

— У нього їх було три: Марта, Оксана, Володимира. Марту і Оксану разом з їхнім батьком Андрієм, священником, заарештували у 1941 році. Батька розстріляли, ймовірно, це сталося у липні того ж року, у Биківнянському лісі. А двох сестер Степана, Марту і Оксану, відправили у Сибір «на вічне поселення». «Кочували» вони по всьому Красноярському краю, на одному місці довго не затримувалися. Тета Оксана розповідала, що причиною тих переїздів було небажання карателів, щоб сестри Бандери нормально обжилися. Бо як поводилися тоді наші люди? Куди їх не зашлють, відразу беруться господарювати: корчують ліс, розрівнюють землю і щось садять. Карателі цьому перешкоджали. Останнім місцем перебування Марти і Оксани Бандер у Сибіру було село Сухобузімскоє. Марта там і померла, у 1991 році її перепоховали в Україні. А моя тета Оксана повернулася сюди у 1989 році. Мама назвала мене на її честь.

— А як у вас з’явилося прізвище «Бандера»?

— Воно, так би мовити, не зовсім моє, не пряме. Моя мама Мирослава — донька Володимири Бандери, яка вийшла заміж за Федора Давидюка. Отож за паспортом вона — Володимира Давидюк. Але їй завжди дописували у паспорті приставку «Бандера» — щоб було видно, що має відношення до «врага народа». З усіх 17 онуків я жила з нею до останніх її днів…

Коли повернулася із Сибіру тітка Оксана, то приїхала до нас у гірське село Козаківку на Івано-Франківщині (маму туди відрядили як молоду вчительку). Пригадую: тітка Оксана стояла у куточку, не знала, як поводитися. Переживала, щоб своєю присутністю не зробити родині чогось поганого. Бо її так і лякали у паспортному столі міста Долини, коли вона хотіла там прописатися: «Ти не мала права сюди приїжджати! Погостювала — і повертайся назад! Ти що — хочеш всю родину за собою у Сибір потягнути?» Тета Оксана вже хотіла їхати геть. Але моя мама не відпустила її: «Що буде, то буде — живіть з нами!»

У 1991 році сестри Бандери надзвичайно втішилися проголошенням Незалежності України. Але завжди застерігали: росія просто так не відступить, не випустить нас зі своїх кліщів.

Після одруження я стала Оксаною Піжик. А тут померла бабуся Володимира, померла і моя мама. Залишилася лише бабуся Оксана. Якось вона мені сказала: «Ти, напевно, народилася для того, щоб я була біля тебе, бо я більше не маю біля кого бути. Ти мені — як донька…» Тими словами тета Оксана немовби передала, заповіла мені своє прізвище. У 2009 році я написала відповідну заяву у ЗАГС — і там задовольнили моє прохання. Щоправда, прізвище я зробила подвійним: Бандера-Піжик, щоб мати зв’язок зі своїм чоловіком і дітьми. У них прізвище — Піжик. Колись я казала Христині і Василеві: як станете дорослими, самі вирішите, як бути з прізвищем. Наразі вони носять прізвище свого тата…

— У школі знали, що ваші діти — родичі Степана Бандери. Чи не зловживали вони цією родинною близькістю?

— Ніхто з нас у родині цим не спекулював. Нас так бабуся Володимира, тітка Оксана вчили, що не маємо права користуватися якимись преференціями, не маємо щось просити. Коли у нас (уже за вільної України) запитували, які маємо потреби, ми відповідали: у нас все є, нам нічого не потрібно! І так само було у школі. Мої діти знали, що не можна користуватися славою вуйка. Діти вчилися добре. Донька закінчила з відзнакою Острозьку академію, а син весь поринув у техніку, любить ремонтувати машини, у цій професії себе знайшов.

Родинні фото ховали у погребі, у стайні

— Які світлини ви сховали від російських ракет?

— Ті, що тета привезла із Сибіру, а також оригінальні фото мами і тата Бандери, самого Степана… Я народилася у 1977 році, у брежнєвський період. Мама була сільською вчителькою, батько — кіномеханіком. За ними пильно стежили. До нашої хати заходили люди, які мали зв’язок з КГБ — дивилися, чи в хаті є образи, чи святкуємо релігійні свята. Набивалися у друзі. Мої рідні розуміли, що відбувається, — ігнорували їх. На Різдво, Великдень, КГБ спеціально викликало батька і маму на роботу…

Фотографії із Сибіру — дуже цінні. Під час проживання у Козаківці ми завжди ховали їх у білій сумочці. Періодично, щонайменше раз на тиждень, по вечорах до нашої хати під’їжджав з району «бобик». Мама казала мені, дитині, не говорити, бо можуть бути «жучки». Я думала, що йшлося про якихось комах. Накривалася ковдрою, боялася тих «жучків». Не знаю, куди мама з татом ховали ту сумочку з оригінальними родинними фотографіями — можливо, у погріб, у стайню…

— Де зараз автентичні світлини Бандери?

— Ми їх, як і багато інших музейних експонатів, сховали у надійному потаємному місці — бо маю обов’язок їх зберегти. Перевезли їх від початку війни — бо багато що могло і може трапитися. У 2012 році у Музей Бандери проникли невідомі вандали: пошкодили погруддя, молотом побили пам’ятник, довелося його відновлювати…

У 2014 році у нас разом із воїнами ЗСУ гостювали друзі-чеченці, послідовники Джохара Дудаєва. Були вражені побаченим у Музеї Степана Бандери. Розповідали, що коли до них прийшла «русская вєсна», у Чечні було зруйновано, першою чергою, саме такі об’єкти пам’яті. Чеченці казали: «Нам навіть немає що показати своїм нащадкам. Все, що є — за кордоном…» А ми всі цінні експонати з Музею Степана Бандери зможемо показати лише коли переможемо ворога, коли нам нічого не загрожуватиме…

Таємні записки юний Степан ховав у… грушці

— Що ваша бабуся розповідала про свого брата Степана, про його людські якості?

— Казала, що був незвичайним хлопцем. Коли бавилися між собою, Степан хотів бути у ролі борця за відновлення незалежності України. Вже у вісім-дев'ять років допомагав батькові-священникові. Щоб заохотити сина, він щоразу давав йому якісь завдання. Для прикладу — перенести записку від одного села до священника в інше село з інформацією про те, що має бути зібрання. Давав синові настанову зробити це так, щоб його не вполювали жандарми. Степан був кмітливим: брав яблуко чи грушу, робив у них отвір і вставляв туди записку від тата — щоб ніхто не побачив цієї записки, ніхто не звернув уваги. А пізніше, коли перебував у в’язниці, під час сповіді священникові Степан примудрявся передати на волю записку в олівці чи у ручці. Так відбувалася його комунікація із соратниками.
Бабуся Володимира казала і про велику силу слова Степана. Він мав беззаперечний авторитет. Коли промовляв, всі розуміли, що його думки правильні, що так треба діяти.

— Кажуть, Степан Бандера змалку готував себе до майбутньої боротьби…

— У 90-ті роки до нашої бабусі Володимири почали приїжджати журналісти, цікавилися особистістю Степана Бандери. Запитували, як він себе гартував. Розповідала: обливався холодною водою, міг притиснути собі руку, щоб зрозуміти, чи витримає біль у випадку катувань. У Першу світову війну Степан бачив, як арештовували Січових стрільців. Казав: «Хочу завжди бути готовим до майбутньої боротьби! Гартую себе…»

А після тієї розмови із журналістами в якійсь газеті з’явилася стаття, що Степан Бандера пхав собі під нігті голки і підвішував себе на шнурку. Виставили його ледь не як мазохіста. Після прочитаного моя бабуся аж захворіла. Які голки, які шнурки?

Через обливання холодною водою Степан захворів на ревматизм кісток. Ця хвороба супроводжувала його упродовж усього життя. Але не заважала йому бути першим всюди.

А ще бабуся розповідала, як саме Степан у дитячі роки отримав прізвисько «баба». Москалі старалися тим спекулювати — мовляв, Бандера мав жіночу кличку. Це неправильне трактування.

Коли пластуни йшли у походи, Степан завжди був першим, був витривалий, сильний. Якщо хтось із хлопців відставав, повертався до них і казав: «Що ти тягнешся, як баба?» І хлопці підганяли один одного: «Ідімо швидше, бо назвуть «бабою». Звідти і пішло: Стефко-баба…

Знав п’ять мов, грав у шахи, на мандоліні

— Який факт із життя Степана Бандери вас вразив найбільше?

— Коли його, студента, у 1934−1936 роках заарештували — поводився стійко. У польському суді виступав українською мовою, виголошував гасло «Слава Україні!» Йому присудили кару смерті, потім її замінили на довічне ув’язнення. Довічних вироків у Степана було два: один присудили у Львові, другий — у Варшаві. На цих процесах Степан проявив себе потужно. Люди побачили у ньому лідера нації, який може повести за собою народ.

— Яким ваш вуйко був поза політикою? Чим любив займатися вдома, на відпочинку?

— У його домі, у сім’ї священника Андрія Бандери, основним гаслом було «Бог і Україна — понад усе!» Мій вуйко був людиною вимогливою, першою чергою — до себе. А відтак — до інших. «Підтягував» їх, був лідером. Любив вивчати мови (знав їх п’ять), грав на мандоліні, баяні, фортепіано. Любив шахи — у нашому музеї є його особиста шахівниця. З друзями ходив у подорожі. У старшому віці любив лижі, фотографував. Пропагував серед молоді здоровий спосіб життя, без алкоголю і паління. Брав участь у драматичних виставах, різдвяних вертепах, писав сценарії.

Перенесення праху Бандери не на часі

— Багато розмов довкола перепоховання Степана Бандери в Україну…

— Так, люди запитують, чому досі його не перевезено на рідну землю. А тому, що ми не були впевнені, що ворог на нас більше не нападе, а відтак — знищить могили наших героїв. Сестру Степана Бандери переконували перенести прах брата в Україну. І сам Степан заповідав, що хоче бути похованим в Україні. Але всі ми кажемо, і бабуся колись казала: це не на часі. Бо вороги можуть вчинити так само, як вчинили із командармом УПА Романом Шухевичем — ніхто не знає, де його останки…

Попри це, ми впевнені, у нас буде Пантеон героїв! Їх у нас багато по всьому світу, вони мають право бути похованими у рідній стороні.

«Бандера» у перекладі означає «церковна хоругва»

— Ви пишаєтеся, що носите прізвище Бандера?

— Аякже! Намагаюся гідно нести це прізвище. Бо те, що зробила родина Бандер, як гідно прожила вона своє життя — викликає у мене гордість. Намагаюся по-своєму продовжувати родинну справу — вже у музеї.

— Чи багато відвідувачів приходить туди?

— Дуже багато, особливо від початку російсько-української війни. Чимало людей навідується зі східних областей. Через Інтернет шукають наш музей — хочуть почути правду… Пригадую 2014 рік. Приїхало до нас двоє молодих чоловіків з Маріуполя, років по 24−25. Коли зайшли у музей, сказали незвичну фразу: «Хочемо для себе зрозуміти: добрі ми чи погані?» Спочатку не зрозуміла, про що йдеться. Провела екскурсію, потім вони пояснили: ми завжди чули, що бандерівці — від слова «бандит», ходять з ножами, пістолетами, лякають людей… Але коли у 2014 році був наступ росіян на Маріуполь і ми сказали, що хочемо, щоб була Україна — що про жодну росію не може бути мови — нас почали обзивати бандерівцями. Ми не розуміли — чому? Адже ми хочемо правильних речей. Значить, щось не те ми знаємо, не того нас вчили… Почали читати про Бандеру. Потім вирішили приїхати у край, де жив він. І багато що зрозуміли: ми так само є бандерівцями! Бо хочемо того ж, чого свого часу хотів Степан Бандера — вільної, незалежної України!". Ось так хлопці з Маріуполя самоідентифікувалися.

— А як реагуєте, коли приходять у музей вороже налаштовані особи, які перебувають під впливом радянсько-російської пропаганди?

— Наша місія — переконати словом. Бувало, людина вступала у дискусію, доводила щось своє. А коли послухала нас, багато запитань у неї відпадало. Траплялося, деякі відвідувачі зі сходу ставили провокативні запитання, наприклад: кого першого убив Степан Бандера? Я тут же спростовувала ці міфи. Людина потім перепрошувалася, виправдовувалася: так, мовляв, нас вчили, таке нам розповідали…
У музейній книзі маємо такий відгук: «Зайшов москалем — вийшов українцем». Коли нас запитують про походження слова «Бандера», нагадуємо, що у перекладі воно означає «прапор», «церковна хоругва»…