«Злий дядько забрав у татка ножки, але татко буде мати нові ножки»

На початку жовтня «Високий Замок» разом із Благодійною організацією «Глобал-Львів», якою керує Марина Портусь, просив наших читачів долучитися до збору мінібібліотеки для поранених захисників. Вкотре переконалася: наші читачі - щирі і небайдужі люди. Передали нам уже майже 200 різних книжок. І продовжують нести. За що ми їм дуже вдячні!

Ми просили також, щоб читачі приносили і крос­ворди, які так люблять розв’язувати-відгадувати наші захисники. Хтось щедро наку­пив по кілька примірників. Але були і такі, хто віддав «недороз­гадані»…

31 жовтня «високозамківці» відвідали Реабілітаційний центр імені Святого Луки у Львові і привезли усю бібліотеку, яку зі­брали для наших захисників чи­тачі «ВЗ».

"Війна забрала обидві ноги, але «Лучик» не втрачає оптимізму"

У Реабілітаційному центрі лі­карні Святого Луки — ідеальна чистота. Просторі світлі коридо­ри і такі ж палати. Усюди тихо, панують спокій і затишок.

Розвантажувати автомобіль головного редактора «Високо­го Замку» Наталії Балюк допоміг лікар-хірург відділення хірургії Ігор Христук.

Не встигали книжки розклас­ти на підвіконні, як наші захис­ники приходили чи приїжджа­ли на візках — щось цікавеньке підшукати для себе… При цьому жартували, що книжки — це до­бре, але було б ще краще, аби дівчата з редакції приходили і їм вголос читали. Вочевидь, хлоп­цям таки бракує живого спілку­вання…

Заходимо у палати порозмов­ляти з хлопцями. Раптом пані Марина усміхнулася: «А давайте я вас познайомлю з „Лучиком“. Це наш Герой! Війна забрала у нього обидві ноги, але „Лучик“ не втрачає оптимізму…».

Олег Лутчин зі Львова. Саме збирався на вулицю, бо «вже час покурити». Але як почув, що гос­ті з редакції завітали, відклав на потім цю забаганку. На моє запи­тання, скільки йому років, усміх­нувся: «Через шість годин мені виповниться 31 рік». Його день народження — 1 листопада.

— Мене і у школі, і у ліцеї всі називали «Лучиком». Така клич­ка від прізвища Лутчин. Дехто хотів «українізувати» її і кликав мене «Промінчиком».

Олег втратив обидві ноги. «Залишив» їх під Бахмутом. За­хищати Україну пішов у річницю повномасштабного вторгнен­ня росії в Україну — 22 лютого 2023 року. Займався будівель­ними роботами, а одного дня сам прийшов у військкомат і по­просився на фронт. Вдома зали­шалися дружина Божена та пів­торарічна донечка Вікторія.

Божена благала, аби ще не йшов воювати, бо ж донечка ще така маленька, та й чоловік ніко­ли не служив у війську, та Олег не міг більше дивитися, як во­рог плюндрує рідну землю. Від­чував, що має стати на захист своєї країни…

Спочатку його й інших хлоп­ців відправили на навчання у Старичі. Після цього — у Друж­ківку, що за 20 км від Бахмута.

«Лучик» поповнив ряди піхот­ного підрозділу. Боронив Україну чотири місяці. На початку серпня 2023-го отримав пора­нення.

— Ворожий дрон літав над на­шим окопом, — згадує Олег. — Спостерігав. Я був провідником — бігав між позиціями. Одних людей супроводжував під ку­лями туди, інших — сюди: з по­зиції на позицію. Привів у свій окоп ще трьох хлопців. Загалом нас було шестеро. Дрон «поба­чив», що нас вже шестеро в око­пі, розвернувся і полетів. І за 5 хвилин прилетів вже зі «ски­дом». Був спочатку на висоті 100 метрів, потім — 50, за секунду опустився ще на 30 м над нами. Нас з дроном відділяли якихось 20 метрів. Я не встиг вистрели­ти у нього. А він кинув нам гра­нату. Зумів відштовхнути побра­тима у безпечне місце, сам не встиг заховатися. Лише копнув ногою гранату, стрибнув за по­братимом.

Граната розірвалася. Ніг «Лу­чик» уже не відчував. Хлопці до­помогли накласти турнікети, бо ніхто, крім Олега, не постраж­дав.

— Мене виносили вісім го­дин. Неможливо було вийти, бо ворог стріляв безперервно. Я втратив багато крові. Про те, що мені ампутують обидві ноги, до­відався у лікарні, — продовжує Олег. — У лікарні сказали: «тур­нікетний синдром», ноги тре­ба відрізати. Таким чином мені врятують життя.

У Костянтинівці Олегові зро­били першу операцію — ноги об­різали. Перевезли у Дружківку, там зробили повторну опера­цію, ще трішки підрізали. Пе­ревезли у Дніпро, згодом — до Києва, де знову оперували, те­пер ось — до Львова. У рідно­му місті, за словами «Лучика», йому все «ідеально зробили».

— Чекаєте на протези?

— Так, зі мною зараз працю­ють реабілітологи. А через чо­тири місяці мене відправлять у Нью-Йорк, де має відбутися протезування.

Олега Лутчина наказом Го­ловнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного нагороджено нагрудним знаком «Золотий хрест».

Не наважувалася запита­ти Олега, як відреагувала його дружина на страшну звістку, що у чоловіка немає обидвох ніг. Але «Лучик-Промінчик» випере­див моє запитання.

— Моя Божена з донечкою мене дуже підтримують. Дружи­на сказала, що разом зможемо все подолати.

Донечка Вікторія, якій мину­ло 2 роки і 7 місяців, коли при­ходить у палату до тата, каже: «Злий дядько забрав у татка ножки, але татко буде мати нові ножки».

Сам підійшов до військових з ТЦК і попросив, щоб дали повістку

Поруч з «Лучиком» у палаті ле­жить чоловік, у якого також немає обидвох ніг. Це 46-річний Олек­сандр Тацюк із Запоріжжя.

— Не за себе переживаю, — каже чоловік. — За свою маму, яка зараз в окупації у Запорізь­кій області. Мій син також отри­мав поранення…

Олександр пішов воювати у червні 2023 року. Йому довго не приходила повістка. Якось йшов вулицею, побачив двох військових з ТЦК, які роздава­ли повістки. Сам до них підій­шов і попросив, щоб і йому ви­писали повістку.

— Чому так зробили?

— А як? Син після поранення — сім операцій за тиждень пере­ніс. Мама — в окупації! А я мав далі спостерігати, що агресори витворяють?!

— Як сприйняла дружина те, що ви самі попросилися на фронт?

— З розумінням. Старший син зараз відновлює здоров’я у Польщі. У нас ще є молодший син, йому лише 17 років.

Після проходження медкомі­сії Олександр потрапив в «учєб­ку». Потім у Слов’янськ, у стрі­лецькі війська. Його позивний — «Німець». Бо народився у Ні­меччині у родині військового.

— Як отримали поранення?

— Це було 21 вересня цьо­го року. Ми змінювали позицію. Спускався сходинками у блін­даж. Ззаду почув вибух. З міно­мета орки лупнули. Впав, але сві­домості не втратив. Тільки ноги страшенно боліли. Подумав: ноги перестануть боліти, і я вста­ну. Але ніг не відчував. Помацав. Відчуття, що у пальцях шкарпет­ка з гарячим піском. Побратими схопили мене за руки і відтягну­ли з небезпечної точки у бліндаж. Надали першу допомогу.

— Ви бачили свої ноги?

— Ні, нічого не було видно, бо ж це трапилося вночі. Наклали мені турнікети. Там був фельдшерський пункт, зрозумів, що ноги мені відрізали. Машиною перевезли у Слов’янськ у лікар­ню, звідти — до Харкова, з Хар­кова — у Львів. Моменти, в якому місті що відбувалося, пам’ятаю не дуже добре. Був у шоковому стані.

— Чекаєте протезування?

— Це ще не скоро буде. Маю тут пройти лікування, реабіліта­цію. Ще не всі шви зняті. Ліва нога заживає непогано, а з пра­вою ще треба попрацювати.

До Олександра приїжджали молодший син і сестра дружи­ни. Бо, за його словами, дружи­на хворіє.

— Тут чудово годують, забез­печують усім необхідним. Але на­віть за такого доброго ставлення скучаю за домом, за рідними… Дуже хочу, щоб війна закінчилася нашою Перемогою, щоб не ги­нули наші хлопці і дівчата. І щоб Україна була вільною.

А тим часом…

Акція газети зі збору кни­жок та інших потрібних для поранених хлопців речей триває!