Абсолютно перший

Фінал чоловічого багатоборства у межах VІ індивідуального чемпіонату Європи зі спортивної гімнастики, що завершився у французькому Монпельє, у багатьох українських шанувальників гімнастики викликав ностальгію. Серед головних ньюзмейкерів змагань була чи не вся олімпійська “синьо-жовта” збірна зразка 2012 року, якій фахівці пророкували чимало зіркових перемог. Тоді, на Іграх у Лондоні, судді, віддавши українцям “бронзу” у командній першості, через 15 хвилин поспішили її відібрати. Незадовго після тих подій українську збірну покинув її лідер Микола Куксенков, якому на новій батьківщині, у Росії, поспішили видати паспорт громадянина і забезпечити місце у гімнастичній команді.

Слідом за Куксенковим прописку змінили відразу два талановиті багатоборці. Олег Степко, окрім низки нагород І Юнацької Олімпіади, встиг принести Україні “золото” чемпіонату Європи-2013 на брусах. І після цього разом з Петром Пахнюком помандрував до Азербайджану, де для хлопців створили невеличкий гімнастичний рай під назвою Національна гімнастична арена (на одній території поруч з комфортабельними залами розмістилися помешкання спортсменів). В України ж не було фінансів навіть на відрядження спортсменів на офіційні чемпіонати. І в Інтернеті час від часу з’являлася інформація про зміну громадянства останнього з могікан тієї команди-мрії — Олега Верняєва. Щоб поставити крапку на плітках і пересудах, підопічний Геннадія Сартинського оголосив, що за будь-яких умов з України не поїде.

До фіналу у багатоборстві Верняєв вийшов із першим результатом. На 18-й позиції місце у когорті найсильніших забронював Микита Єрмак. Для Олега кожен вихід на поміст був своєрідним випробуванням характеру: після блискучої перемоги у Котбусі донеччанин травмував гомілкостопний суглоб. Не дочекавшись, поки, за прогнозами ескулапів, завершиться процес відновлення, Верняєв вийшов на суд Феміди, дещо спростивши свої програми. Та це не допомогло його опонентам. Уже з перших видів українець залишив Європу далеко позаду. Невеличка похибка на приземленні в опорному стрибку не завадила йому обійти і своїх колишніх співвітчизників, і чинного на той час абсолютного чемпіона континенту росіянина Давида Белявського, і титулованого англійця Деніела Первіса.

На своїх коронних брусах, встановивши неофіційний рекорд чемпіонату (16,116 бала стали найвищою оцінкою цих змагань), Верняєв ще збільшив відстань від переслідувачів, найближчий серед яких — Первіс — залишався на відстані одного бала. П’яте місце Олега у вправах на перекладині (13,900) і восьме у найслабшому його виді, на килимі (14,400), не дали суперникам навіть примарної надії. В подальшому, чітко зафіксувавши кожен рух на коні, донеччанин записав у цьому виді міні-перемогу (15,000). А за півгодини поставив “золоту” крапку на кільцях (15,233). Ще до того, як судді оголосили свій вердикт, загорнутий у синьо-жовтий прапор хлопець, а разом з ним й уся “Парк-енд-Сьют Арена”, почали святкувати першу в його кар’єрі абсолютну перемогу континентальної першості. З того часу, як на найвищу сходинку європейського подіуму востаннє зійшов абсолютний чемпіон-2000 українець Олександр Береш, минуло 15 років (першим українським чемпіоном Європи у гімнастичному багатоборстві у 1992-му став Ігор Коробчинський).

Один із претендентів на місце на п’єдесталі пошани Олег Степко не зумів уникнути помилок і завершив чемпіонат на п’ятій позиції. Петро Пахнюк зупинився на дев’ятому місці. На себе не схожим був бронзовий призер Старого Світу-2011 у багатоборстві Микола Куксенков, він очолив другу десятку фіналістів. Микита Єрмак — 15-й.

У фінали в окремих видах українці пробилися лише двічі. Та свій шанс реалізували сповна. Чинний чемпіон світу на брусах Олег Верняєв вкотре довів, що на цьому приладі рівних йому в природі не існує. На вивірені з міліметровою точністю рухи, на особливий шик гімнастики Верняєва судді реагували посмішкою, не відриваючи погляду, забувши про протоколи. Зрештою, вони могли собі це дозволити. Реальних конкурентів в Олега не було. Румун Маріуш Бербекар, який несамовито радів “сріблу”, відстав від українця більш ніж на півбала. Для порівняння, долю олімпійського “золота” Афін-2004 у цьому виді вирішили кілька тисячних. Чемпіоном тоді став наш Валерій Гончаров.

Усі шанси на перемогу в опорному стрибку мав чинний віце-чемпіон світу та бронзовий призер Олімпіади-2012 Ігор Радівілов. У кваліфікації підопічний В’ячеслава Лаврухіна обійшов свого головного конкурента — чемпіона Європи-2014 Дениса Аблязіна з Росії. Останній зробив ставку на суперскладність, заявивши стрибок з коефіцієнтом 6,4, який є візитівкою чемпіона світу Рі Се Гвана з Північної Кореї. Чисто впоратися з цією складністю Аблязін не зумів і у фіналі. Радівілов же, заявивши старі-випробувані шестибальні стрибки, акцент робив на якості. Перший стрибок вийшов зразковим. А ось на цукахарі приземлитися у “коридорі” не вдалося. Коли на табло запалала оцінка, маріупольський гімнаст не міг приховати розчарування: він знову другий, а випередив його не головний фаворит (Аблязін з оцінкою 15,083 розділив з українцем “срібло”), а дебютант дорослого чемпіонату — юний росіянин Нікіта Нагорний (15,099).