Олександр БАГАЧ: «Атлети не в силах довести свою непричетність до спортивного злочину»

Після кожної спроби не за літами серйозний хлопець кидав погляд на трибуни, де коротким кивком своє схвалення висловлював найбільший для нього авторитет — батько. Після змагань, вказавши синові Миколі на помилки, призер Олімпійських ігор, дворазовий призер чемпіонатів світу і триразовий чемпіон континенту у штовханні ядра Олександр Багач розповів “ВЗ” про свою спортивну династію, про беззахисність спортсменів перед законами Всесвітнього антидопінгового агентства і про учнів, у перемогах яких продовжується його спортивне довголіття.

— Свого сина треную п’ять років, — почав розмову Олександр Багач. — До того Микола три роки плавав (виконав І розряд) і чотири роки займався народними танцями. Коли я їздив на збори, син зазвичай супроводжував мене. Потім уболівав за старшу сестру Оксану, яка була призеркою першостей України серед юнаків та юніорів і штовхала ядро десь до позначки 15 м. Та після закінчення університету фізкультури донька вирішила, що спорту в її житті було достатньо, і пішла працювати. Її робота не пов’язана зі спортом. Коли син взяв до рук ядро, зрозумів: це — саме те, що йому потрібно. Він уже майстер спорту, неодноразовий чемпіон України серед юнаків та юніорів. Власного сина тренувати легше. З півслова розуміє кожну мою вказівку.

Мій шлях у спорті не може служити стовідсотковим еталоном для учнів, навіть для рідного сина. Нового чемпіона можна підготувати, лише замісивши мої вміння і досвід з його потенціалом і сприйняттям. Разом з тим, у спорті я пройшов крізь усі випробування, тож мені не потрібно заново вигадувати велосипед. Моє найголовніше завдання — допомогти синові вловити усі тонкі відчуття і дати можливість віднайти щось своє.

— Ваш син зізнався, що понад усе прагне перевершити ваші спортивні досягнення. Як гадаєте, коли це станеться?

— Коли я виступав серед молоді, як сьогодні мій син, то штовхав ядро на 19,17 м. Він не набагато відстає від мене: півроку тому штовхнув 18,60 м. Та у нього ще є достатньо часу в запасі.

- За останнє десятиліття українське штовхання ядра втратило свої позиції у світі...

— Серед молоді результати близько 19 м сьогодні не котируються. Щоб боротися за призи, потрібно бути готовим на міжнародних змаганнях штовхати 20,70 м — 20,80 м. У мої часи ДЮСШ були у кожному районі, діти самі бігли займатися спортом. Потім спортивні школи почали масово закриватися, а ті, що вистояли, ледь жевріють. За заняття спортом потрібно платити. Не всі батьки готові на це.

— А у вас в сім’ї є спортивні традиції?

— У нас усі пройшли загартування спортом. Дружина Світлана — майстер спорту з плавання, тепер працює вчителем фізкультури у молодших класах броварської школи №7. У Миколи, окрім Оксани, є сестричка-двійнятко Юля, яка у 13 років виконала норматив майстра спорту з плавання, була призеркою юніорської першості України. Та, зрештою, вона змінила уподобання і вступила до університету харчування. Наш улюблений сімейний відпочинок — дача на Десні: ягоди, фрукти, квіти... Колись ми навіть намагалися вирощувати дині і кавуни. У нас росли всі можливі для наших просторів овочі. Та тепер засіяли газон і залишили фруктовий садок. А для чоловіків там риболовний рай: вудка завжди напоготові, до річки — метрів 200. Та ця віддушина не для мене. Я живу роботою. За шість років на риболовлі розслабився лише двічі.

— Який старт залишив найглибший слід у вашій пам’яті?

— Олімпійські ігри-1996 в Атланті. Протягом усіх змагань на мене ніхто не звертав уваги: весь фінал я тримався на п’ятій-шостій позиції, а коли усі суперники виконали заключну спробу, взагалі відкотився на восьме місце. Переді мною найкращою своєю спробою відзначився господар Олімпіади Ренді Барнс, який у підсумку і став чемпіоном. Дивлячись на нього, я відчув, як у тій його спробі вихлюпнулося усе олімпійське напруження. Мене вже не трусило. Я спокійно вийшов, жбурнув ядро і став бронзовим призером. Це був найважчий старт в моєму житті. А найлегше було змагатися на зимовому чемпіонаті світу-1999 в японському Маебасі. Там захопив лідерство уже з першої спроби, і ніхто з суперників не зумів дістати мене. А в шостій спробі (21,43 м) навіть збільшив відрив і став чемпіоном. Найкращі свої результати я показував в останніх двох спробах: з шостих позицій обов’язково виходив на п’єдестал. Суперники знали про цю мою особливість, тому не розслаблялися до останнього.

— Чи важко далося вам рішення завершити кар’єру?

— У 2000 році моя допінг-проба дала позитивний результат. На той час мої результати давали всі підстави розраховувати на призове місце в олімпійському Сіднеї. Тож я пішов зі спорту на піку своєї кар’єри. Цей час рано чи пізно повинен був настати. Головне було не зациклюватися на здобутих нагородах і не страждати через ті, які гіпотетично ще міг завоювати, а знайти свій шлях у новому житті. Мені вдалося це зробити. Перший рік займався паверліфтингом: аби поступово знизити навантаження після дворазових щоденних тренувань, підлаштуватись під ритм неспортивного життя. І навіть виступав на змаганнях: став срібним призером чемпіонату України-2001 і виконав норматив майстра спорту. Став працювати тренером, опікувався спортсменами з особливими потребами.

Спортсмени з фізичними вадами самі знаходили мене і просилися до мене в групу. Не міг відмовити. Сьогодні працюю в Київському обласному центрі “Інваспорт” і є старшим тренером з метань паралімпійської збірної України. Мій учень Олександр Ясиновий став олімпійським чемпіоном Афін у метанні диска і срібним призером у штовханні ядра. Через чотири роки у Пекіні цей хлопець взяв “бронзу” у змаганні дискоболів. Ще один мій підопічний Дмитро Балашев став віце-чемпіоном Європи-2012. Атлети з особливими потребами є основним об’єктом моїх тренерських амбіцій і зусиль. А найбільше хобі — тренувати сина Миколу.

У мене тренуються спортсмени з різними вадами — зору, опорно-рухового апарату тощо. Та всі вони страшенно не люблять, коли їм співчувають. Ось я вам покажу, як вони штовхають ядро, самі переконаєтесь (вмикає на планшеті відео зі змагань і вкотре з гордістю спостерігає, з якою віддачею відпрацьовують його улюбленці. — О. С.). Мої підопічні ніколи не жаліються на негаразди. Це, мабуть, головне, чого я у них навчився.

— Якщо б можна було щось змінити у своєму спортивному житті, ви б скористалися такою нагодою?

— Ні, я би йшов своїм шляхом. Все одно відкрив би для себе штовхання ядра. На початках я захоплювався метанням списа. Ядро ж почав штовхати майже випадково. Але це, вочевидь, доля. А щодо допінгового скандалу... Я й досі не визнаю тих обвинувачень і щиро заявляю: моєї провини у тім не було. Мені не раз по-дружньому дорікали: потрібно було судитися — звертатися у Міжнародний суд ІААФ, доводити свою невинність. Так, але для цього потрібні немалі гроші...

Сьогодні ситуація не змінилася. Ніколи не знаєш, що можуть містити спреї і таблетки, які атлетам від грипу прописали лікарі. Найгірше, що ти і досі не в силах довести свою непричетність до спортивного злочину. Це так далеко зайшло, що вже й не знаєш, звідки почати розплутувати цей клубок. Я так і не дійшов висновку, як потрібно діяти в подібній ситуації. Лікуватися чаєм з малиною — це не панацея від усіх хвороб. На щастя, в паралімпійському спорті ця проблема стоїть не так гостро. У нас спортсмени тренуються, використовуючи здебільшого ресурси свого організму.