«Господь на одяг не дивиться»

Одне з релігійних видань недавно надрукувало матеріал, у якому засуджують парафіян, які приходять на Літургію не як до храму Божого, а швидше як на пляж чи на дискотеку. Дівчата не просто оголюють руки і груди, а й спіднички одягають такі, що більше схожі на широкий пояс, ніж на спідницю… Дівчатам нагадують, що «священники і диякони залишаються чоловіками, навіть якщо вони у підрясниках та облаченні. Тож навіщо перед ними світити голими колінами?».

Видання «розповіло» і про зручний жіночий одяг — шорти. Мовляв, у такому вбранні краще працювати на го­роді… Ще одним пунктом «за­борони» прописана «видима білизна», тобто блузки, що три­маються на одному плечі, або дуже прозорі, під якими чітко проглядається бюстгальтер. Ну, і бажано не одягати вбрання, що обтягує тіло, — типу лосинів чи легінсів, чи вузьку сукню, в якій випирають стегна…

Написали цього разу і про чо­ловіків, які у спеку дозволяють собі прийти у шортах, і попро­сили не плутати прихід до церк­ви з туристичним походом. Ну й, звісно, не забули нагадати, що «шльопанці» також не бажа­но одягати на Службу Божу… Ви­дання акцентує, що у шафі кож­ного пристойного українця є гарна сорочка, тож навіщо, мов­ляв, одягати футболку. «Склада­ється враження, що в основному до храму ходять холостяки, які щойно вигулювали собаку. Фут­болка — гарний одяг для вело­сипедиста, пробіжки чи косіння трави, але не ходіння до церкви».

У соцмережах народ розді­лився на «два табори». На дум­ку одних, неважливо, у чому лю­дина прийшла до храму. Добре, що взагалі прийшла на молитву. Бо щира молитва не має нічого спільного з тим, у що одягнуті чоловік чи жінка. Інші натомість засуджують тих парафіян, які йдуть до церкви як на дискотеку — рвані джинси, кросівки, про­зорий сарафан, під яким просві­чується спідня білизна… Одна пані написала: «Дуже давно до театру жінки одягали найкращі сукні, туфлі на підборах, йшли до перукарні і робили зачіску, бо похід до театру — це було свято. А як сьогодні люди одягають­ся у храм культури? Складаєть­ся враження, що дехто прийшов у дешевий бар хильнути чароч­ку… Так само і до церкви. На Службу Божу щонеділі людина має відповідно одягнутися, бо ж не на дискотеку прийшла».

Пригадую, за совєтів на Ве­ликдень нам у школі завжди влаштовували «васкрєснік». Ми мали ходити по квартирах і зби­рати макулатуру, яку кожен клас приносив у шкільний підвал, де цю макулатуру важили, а по­тім казали, який клас став пере­можцем. Мої батьки спеціально до того «васкрєсніка» відклада­ли газети, — щоб я не ходила по людських оселях, не дзвонила у двері й на саму Пасху не проси­ла подарувати мені кілька ста­рих газет. Бо я з батьками вранці на Великдень йшла до церкви. А до цього великого свята мені ку­пували новий парадовий одяг. Боже, як я хотіла, щоб та свя­та неділенька нарешті наста­ла — так хотілося одягнути нову сукню (чи спідницю і блузку), новенькі туфельки. І тоді я по­чувалася щонайменше прин­цесою… Ніхто собі не дозволяв прийти на Великдень до церкви аби в чому. Так було у Львові ко­лись. Так мене виховали батьки.

Був випадок, коли через одяг я не пішла у капличку на парас­тас. Померла моя одноклас­ниця. Я прийшла на роботу у джинсах з великими дірками на колінах. Зателефонував хтось з однокласників, повідомив, що померла Іра, парастас відбу­деться о такій-то годині. Додо­му, щоб переодягнутися, я не встигала. А у стильних джинсах не пасувало йти. І я не пішла. Не можу сказати, що ми з нею були подружками, але ж провчилися в одному класі 10 років… Досі не можу собі пробачити, чому тоді акцент поставила на своє­му одязі, а не на прощанні з од­нокласницею.

Знаю, у селах люди добре пам’ятають — хто у чому був на Літургії минулого і навіть поза­минулого тижня. Іноді темі одягу віддають більшу шану, ніж мо­литві. Часто їздили з чоловіком на храмовий празник у село. А там жінки до церкви завжди «ви­гулювали» найкращі хустини, найновіші «сукєнки», мешти чи босоніжки. Не раз була свідком, як у мене за спиною жіночки пе­решіптувалися під час Богослу­жіння: «Виділась, які мешта си купила Гані Манявчина (у селах кожне обійстя має свою „клич­ку“. — Г. Я.)? Казала, жи шука­ла до тої сукєньки — жиби пасу­вали. Ба шо? Міську на трахтори звурав комусь поле, і Гані має нові мешта…». — «Та виділа'м! Гані сі ладні вбрала. А тово дівчє Вольгі Мартинчиної, жи фану тримає, прийшло в джімсах! Та де то такє можна?! І як отець Павло то позволєє?»…

Зараз часи змінилися. Біль­шість не звертає уваги, що одягнути на Службу до Храму Господнього… Чи справді, іс­нує церковний «дрес-код», чи не важливо, у чому людина при­йшла, аби тільки прийшла до Бога з молитвою? Я запитала про це у настоятеля церкви Святого Миколая, що у селі Демні Миколаївського райо­ну на Львівщині, отця Степа­на Цихуляка.

— Я 43 роки слу­жу в одній церкві на тій самій парафії, — каже отець Степан. — І за ці роки жодно­го разу не торкався теми одя­гу, в яко­му парафіяни приходять у храм. Бо не було такої потреби. У селі люди одне одного бояться, бо усі між собою знаються. Тому стараються приходити на мо­литву у відповідному для хра­му одязі. По селах люди моні­торять одне одного. Та й якби чиясь донька захотіла одягнути щось таке, у чому не пасує йти до церкви, то мама в хаті би за­питала: «Ти як ідеш до церкви? Хочеш, щоб люди сміялися? А що про мене скажуть?». А от у місті по-іншому.

На думку протоієрея, про­ректора Львівської право­славної богословської акаде­мії Михайла Сивака, питання одягу варто розділити на два напрями.

— Пер­ший на­прям — ду­ховний. Другий — традицій­ний. Коли ми ось так розділи­мо, тоді все стає на свої місця. Отже, ду­ховний на­прям полягає у тому, що Гос­подь на одяг не дивиться. Коли людина приходить у храм і має щире серце й бажання поспіл­куватися з Богом, помолити­ся, взяти участь у Таїнстві, коли душа потребує Бога, то Христос дивиться саме на серце люди­ни і її щирість. Одяг у цьому ви­падку абсолютно не має значен­ня. У чому б людина не прийшла у храм, якщо вона щиро бажає бути з Христом, то Всевишній обов’язково людину вислухає, втішить і зішле свою благодать.

А тепер поговоримо про тра­диційний напрям. Відповідно до традицій, які сформувалися в тому чи іншому суспільстві, іс­нує певне етичне спрямуван­ня того, у що людина одягаєть­ся. Бо ж, до прикладу, у театр прийнято ходити у класично­му одязі, а на пляж — у купаль­ному костюмі. Отже, традицій­но так сформувалося, що коли приходимо у храм, вбираємося у той одяг, що відповідає пова­зі, скромності. Тому у плані тра­дицій та етики є звичай ходити до церкви у більш класичному та скромнішому одязі, щоб були прикриті певні частини тіла, щоб нікого не спокушати, щоб своїм одягом виявляти повагу до Бога і до оточення.