Передплатити Підтримати

«Коли отримала велику підтримку від батьків, зрозуміла, що можу писати»

Розмова з українською письменницею Дарією Лозовик

Дарія Лозовик. Фото автора

Що може зробити закохана жінка у пориві пристрасті і ревнощів? Від кохання можна збожеволіти… Саме про це і розповіла у своїй книжці «Нічого осудного» Дарія Лозовик. У дебютній книжці письменниця вмістила дві психодрами. У центрі повістей — жінки з їхніми слабкостями. Це повісті про життя і смерть, про кохання і ненависть. Складається враження, що герої, яких можна «зустріти» у книжці, живуть на сусідній вулиці… Про видану книжку, новий роман та особисте життя Дарія Лозовик розповіла журналістці «ВЗ».

— Як довго йшли до напи­сання книжки? Це були спочат­ку невеликі оповідання і нариси чи відразу вилили душу у вели­ку книжку?

— Ще з раннього дитинства я щось писала. Пробувала писа­ти вірші і невеликі оповідання, ро­била нотатки. Але сприймала це як щось щоденне — для душі, а не для публікації. Ані батькам, ані друзям не показувала цього. А по­тім у мене був певний перехідний період, коли прийшло переосмис­лення, тож вирішила деякі свої на­риси дати почитати батькам.

Батьки для мене завжди були і залишаються досі великим авто­ритетом у плані літератури. Вони завжди багато читали і формува­ли мої смаки у літературі. З дитин­ства пам’ятаю, як батьки обгово­рювали книжку, яку прочитали. Вдома панувала відповідна ат­мосфера. Попри те, що не ма­ють творчих професій, у душі вони надзвичайно творчі люди. Тому їхня думка була для мене важли­вою, тішуся, що відреагували з за­хопленням. Я це сприйняла як ви­знання того, що я можу писати. У моїй книжці спочатку йде твір «Ні­чого осудного», а наступний «Я за­лишуся з тобою». Насправді я пи­сала ці оповідання у зворотному порядку. Потім показала повість письменниці Галині Шиян. Вона мене також підтримала: «Класно! Пиши ще». Тоді з’явилася друга повість.

— У книжці герої вигадані чи «списані» з когось конкретно­го?

— Якось на презентації книж­ки я казала, що всі герої вигадані, збіги випадкові. Насправді це зде­більшого збірні образи, бо я з до­свіду читацького і письменниць­кого знаю, що саме збірні образи є найяскравішими, коли ти береш з кількох ситуацій те, що яскраве, це буде найоптимальніший варі­ант. Тож у мене не лише збірні об­рази, а й ситуації.

— Трапляється, що перепи­суєте цілі сторінки?

— Безліч разів. І це не лише моя проблема. Я трохи страждаю на перфекціонізм, таке є у багатьох письменників. Це болісний про­цес, коли доводиться все переро­бити, але, як правило, результат стає набагато кращим.

— Через який час повертає­теся до написаного?

— 2016 року я закінчила у на­шому місті курси письменницької майстерності від Litosvita. Я при­бічниця ідей, що вчитися треба завжди. Ці курси мене залучили у письменницьку тусовку. Я мала унікальну можливість побачити живих письменників! У нас викла­дав Любко Дереш, Юрій Андру­хович, Юрко Іздрик… Вони про­сто стояли посеред залу, просто з нами розмовляли. Це не були лекції, а спілкування з залом. Діа­логи. До прикладу, Винничук роз­повідав, як він у молодості торгу­вав джинсами. Ми розуміли, що не святі горшки ліплять, що пись­менники такі ж люди, як і ми. Там нам дали таку пораду — залиша­ти дописаний текст у спокої бо­дай на два тижні, а після цього повернутися до нього очима чи­тача. Тоді можна стилістично під­правити якісь речення чи щось мінімально змінити. Я спробува­ла це зробити і зрозуміла, що та­кий підхід дуже ефективний.

— Але це одне-два речення. А цілі сторінки?

— Цілі сторінки я переписува­ла в процесі. До прикладу, пишу перший, другий і третій розділ. У четвертому герої починають якось так поводитися, і я розу­мію: те, що вони говорили в пер­шому, — щось не т. е. Не могли мої герої такого казати. Тоді дово­диться повернутися на початок і підкоригувати, щоб події розгор­талися логічно.

— Над чим працюєте зараз?

— Не можу дочекатися ре­зультатів конкурсу «Коронація слова». Я подала новий роман, але не можу його ще публікува­ти, бо нема результатів. Це істо­рія про переосмислення сво­го життя, про повернення до себе, коли розумієш, що в пев­ний момент повернув «не туди» на роздоріжжі. За останні кіль­ка місяців дописую книжку, але це не художній текст, а нон-фікшн (жанр писемності, який викорис­товує літературні стилі та прийо­ми для створення фактично точ­них оповідань. — Г. Я.). Зараз це дуже популярний напрям у літе­ратурі. Нон-фікшн — це як інструк­ція з приводу якоїсь сфери життя для простої людини. Я спробу­вала, оскільки мене останнім ча­сом цікавить психологія, психічні розлади, соціалізація. От саме на таку тему мені цікаво писати.

— Хто ви за освітою?

— Економіст. Але маю ще дру­гу вищу освіту — англійська філо­логія.

— Чому так?

— Коли я планувала, куди хочу вступити, бо страшенно люблю мови, батьки тоді сказали: «А ким ти потім будеш? Вчителькою ан­глійської у школі. От економіст — це професія…». Тому я вчила­ся паралельно — на стаціонарі на економіці у Львівській політехні­ці, а ввечері — на прикладній лінг­вістиці. Було надзвичайно цікаво вчитися, бо там були лекції з мо­вознавства. Попри те, що це вже була 7−8 пара і я приходила, заси­наючи, на заняття, вчилася з ве­личезним задоволенням.

— Що для написання пові­стей і романів вам більше зна­добилося — економіка чи лінг­вістика?

— Правду кажучи, економі­ка мені не знадобилася зовсім. Жодного разу. Навіть коли я за­кінчила університет, вийшла за­між і почала шукати роботу, по­давала резюме як економіст. І дописувала у кожному резюме, що маю диплом перекладача. Тоді була дуже популярна серед студентів компанія «Нестлє», яка набирала перспективних випус­кників, от мене на місяць і взя­ли перекладачем, бо до них мали приїхати аудитори. Потім треба було перекласти ще той звіт, який вони написали, а потім я їм про­сто сподобалася, тож я там зали­шилася на пів життя. Але з еко­номікою це не було пов’язано зовсім. Бо я була тільки асистен­том і перекладачем для делега­цій. Потім був декрет, незабаром другий, я трохи перекладала дис­танційно, а потім не повернулася на фірму.

— Чим зараз займаєтеся, окрім того, що пишете книж­ки?

— Останні десять років ми з чо­ловіком маємо спільний бізнес. Останніми роками цікавлюся сторітелінгом. Це такий зараз дуже популярний метод пред­ставлення себе та своїх ідей че­рез створення історій. Сьогодні вперше читатиму онлайн-лек­цію зі сторітелінгу. Розповіда­тиму, як правильно подавати себе у соцмережах, на зустрі­чах, ділитимуся своїм досвідом створення сильних історій. У студентські часи давала приватні уроки англійської дітям, а тепер знову доведеться пригадати «ви­кладання», але вже дорослим лю­дям і трохи в іншому аспекті.

— У вас троє дітей. Чим вони займаються?

— Старший — студент «Львів­ської політехніки», спеціальність «комп'ютерна інженерія», серед­ній син випускник школи, готу­ється до вступу. Він обрав меди­цину. Коли йому було 13 років, вирішив, що стане медиком, як і його дідусь. Він, до речі, і харак­тером, і зовні дуже схожий на свого дідуся — мого батька. Че­каємо результатів ЗНО, сподіва­ємося, що він стане студентом медуніверситету. Донечка пере­йшла у четвертий клас.

— Чи бачите у своїх дітях за­датки до творчості?

— Коли росли мої сини, але ще не було доньки, я була у розпа­чі. Ніяк не могла зрозуміти: як у такої читаючої мами діти не лю­блять читати?! От у школі задали два абзаци, вони їх і прочитали. Не більше! Переживала через це, вишукувала в Інтернеті поради, як зацікавити синів читати, купу­вала море цікавої літератури, на­магалася навіть їх винагороджу­вати за кожну прочитану книжку. Але нічого з цього не спрацюва­ло. Вони і далі нічого не читають. Мою книжку, до прикладу, стар­ший прочитав, але не до кінця, а середній навіть не брався, бо це, мабуть, книга для дорослих. На­томість моя донечка Марта — чи­тає. Її не треба просити і зму­шувати. Іноді вона вранці йде в бібліотеку за книжкою, а в обід вже її повертає, бо прочитала. І бере наступну. На сьогодні Мар­та прочитала набагато більше книжок, ніж мої старші сини ра­зом взяті (Сміється. — Г. Я.). Мар­та пробує писати, але я її не під­штовхую до цього.

— Як відреагували ваші рід­ні на те, що ви стали письмен­ницею?

— О, синам це подобається. Їм імпонує те, що у них така мама. Однак набагато яскравіше зреа­гували мої батьки, чоловік і стар­ша сестра. Для них це був сюрп­риз.

— Хто ваш перший критик?

— Мій тато. Татові насилаю усі чернетки, тексти, які вагаюся — давати чи ні. Звісно, не завжди роблю так, як він мені сказав, десь дослухаюся, а десь залиша­юся при своїй думці. Місяць тому мій батько почав писати хоку і хайку (жанр японської поезії. — Г. Я.). Це такі коротенькі япон­ські неримовані віршики. Це дуже складний вид мистецтва. Перші його спроби я критикувала, бо не має досвіду. А тепер мені навіть подобається, як це у нього ви­ходить. Приємно, що саме мені надсилає першій. Тішуся, що у такому дорослому віці ми з татом об’єдналися у творчості.