Кілька моїх хвилин

Літочислення завжди здавалося мені трохи нелогічною штукою. Бо, з одного боку, рахуємо ніби роки, а з іншого, акцентуємо саме на літі, а це ж лише чверть року, один сезон. Можна було б окремо запровадити і зимочислення — у наших широтах воно б мало більше сенсу. Така ж ситуація з віком людини — ми його рахуємо в роках, але святкуємо чомусь не рік, а саме День народження.

Вимірювання часу є умовністю, що покликана полегшити нам життя, а водночас і екзистенційним тягарем, що доводить нам нашу мізерність. Перед обличчям історії, не кажучи вже про вічність, наші сміховинні сім-вісім десятиліть життя здаються жалюгідними. Це й добре, бо завдяки цьому відчуттю ми не аж так задираємо носа і час від часу згадуємо, що людина — не пуп Землі.

Тисячоліття й століття для людини є чимось ефемерним, бо перевищують її міру, натомість секунда — чимось занадто невловним, щоб її усвідомити, відчути і пережити. Я обстоюю думку, що найкращим мірилом часу, найвідповіднішою міркою для людини є хвилина. Бо хоч ми й живемо десятиліттями, місяцями й днями, та саме хвилини визначають нашу емоційну біографію. Справжнє щастя коротке й інтенсивне, ми відчуваємо його всього кілька хвилин, а вже потім гріємося у його відсвітах і засинаємо під його відлуння.

Скажімо, в одній добі 1440 хвилин, але скільки з них ми проживаємо не біологічно, а усвідомлено, даруйте за банальність, до глибини душі, того, що й робить нас нами? Усього кілька, та й то не щодня. Але саме ці короткі хвилини й визначають наш спогад про день, місяць і рік.

Я маю кілька «своїх» хвилин, тих коротких проміжків часу, коли відчуваю, що справді живу. Наприклад, коли прокидаюся зранку, але не розплющую очей і ще трохи лежу в ліжку, балансуючи на тонкій межі яви й сну. Коли поголюся й плескаю в обличчя лосьйоном, що лагідно покусує й подразнює шкіру.

Коли вже помився, але далі стою під душем, підставляючи під струмінь гарячої води місце, де шия виростає з плечей — о так, це саме моя хвилина! Коли надягаю на тіло ще теплу після праски сорочку або коли взимку взуваюся в нагріті на батареї черевики. Коли випиваю першу чарку чи келих і відчуваю, як приємно напій обпалює всі мої рецептори.

Коли довго працюю за комп’ютером, а потім встаю й потягуюся, відчуваючи, як добре хребту вигнутися, а шиї — хруснути. Коли приїжджаю додому і ще кілька хвилин не виходжу з машини, бо хочу дослухати до кінця гарну пісню. Коли вже хочу спати, аж очі печуть, але перегортаю ще одну сторінку й читаю далі, бо книжка дуже цікава.

Коли вранці босими ногами стаю на прохолодну підлогу. Коли вимочую жовток яєшні м’якушем свіжого хліба. Коли відкидаю лопатою сніг, аж стає тепло й приємно в м’язах, а морозне повітря бадьорить і не дратує. Коли белькочу до дитини, а вона тішиться й усміхається.

Коли розкладаю вогнище, колю тріски й ламаю дрівця, підношу сірник до газети — і за мить по дереву вже повзуть язики полум’я, а над ним завивається приємний димок із фруктових дерев. Коли беру з пательні на пробу шматок м’яса, відкраюю — а воно вже готове, гаряче й соковите. Коли зимового ранку вмикаю обігрів у машині — і через дві хвилини в салоні стає тепло і затишно.

Коли заходжу в басейн, пірнаю під воду й відчуваю, як пам’ять тіла сама налаштовує рухи й скорочення м’язів. Коли від нудьги переглядаю сайти лоукостів і потім здуру таки купую якісь квитки. Коли намагаюся заснути і уявляю місця, що мене заспокоюють — найчастіше ставок, на якому рибалив у дитинстві. Коли закреслюю — як виконану — в блокноті останню заплановану на сьогодні справу. Коли дуже втомився, але ловлю себе на думці, що день був прожитий недарма. Коли не можу заснути, кручуся в ліжку, як бетономішалка, бо зранку маю вирушати в мандри і вже собі їх уявляю. Коли купив їй класний подарунок, але дружина ще про нього не знає.

Коли перерахував уже стільки гарних митей, що раптом усвідомлюю — я щасливий.

Джерело