Крах «чудової епохи»
Мас-медіа, політологи і пересічні громадяни, втомлені карантином, мов свіжу кістку, обсмоктують підсумки першого року президентства Володимира Зеленського.
Звісно, коли обговорювати нічого (бо від тем епідемії та вимушеної ізоляції вже добряче нудить), годиться і таке. Хоча реально розмова вийде пустопорожньою, настільки прогнозованими і невтішними були ці результати.
Однак один з цих підсумків таки заслуговує на увагу. 42-річний актор розважального жанру, який випадково опинився у головному офісі країни, є показовим зразком покоління, яке виросло в умовах незалежної України (принаймні, свідома частина його життя припала вже на час після 1991-го), однак досі вважає, що СРСР був «чудовою епохою», і за будь-якої нагоди воліло б повернутися туди. Звісно, це покоління не сьорбало сповна реальної совєтської «битовухи», але у його свідомості намертво в’їлися міфи, культивовані оточенням, зокрема — батьками. Ми ж бачили і чули Зеленського-старшого…
Поява Зеленського — це й рецидив небажання політичних еліт пострадянської України позбуватися звичок і преференцій, притаманних для компартноменклатури. Як і комплексу «молодшого брата», за якого думають і ухвалюють рішення в Москві. Саме звідси заяви Зе! про закінчення війни після зустрічі «десь посередині», його маніакальне бажання «зазирнути в очі Путіну». Мовляв, які можуть бути проблеми між «народами-братами»? Зеленський відчуває і діє, як перший секретар ЦК, як керівник давно почилої у Бозі квазі-держави (фактично колонії) під назвою «УРСР».
Таких «зеленських» маємо наразі більшість. І проблема в тім, що у нашому випадку не свита робить короля, а король — свиту. Владна команда, 95-й Квартал разом з кумами, свояками, бізнес-партнерами — того ж поля ягоди. Саме на «постсовєтських» мотивах, рефлексіях совкового обивателя вони заробляли гроші упродовж двох десятиліть концертної діяльності. Чималі гроші…
Й твань, піднята з небуття часів Януковича, теж сповідує схожі принципи. Президент-втікач культивував саме такий стиль керівництва — совєтський, свавільний та репресивний щодо власного народу, і угодовський, колаборантський — у ставленні до колишньої метрополії. Усім цим портновим, бабіковим, вовкам (їх легіон у нинішніх владних кабінетах і довкола них) не йдеться про повернення конкретного «януковича», їм важить на збереженні духу «чудової епохи», і вони пнуться відновити її антураж. До того ж, Зеленський надається до маніпулювання, матеріальних та емоційних впливів.
Однак реальність безжально руйнує ілюзії. Перший рік правління Зеленського дав нам не тільки спроби реваншу. Він став роком краху «чудової епохи», роком остаточної смерті ілюзій і жорсткої, навіть жорстокої реальності.
Загроза пандемії коронавірусу з усією очевидністю засвідчила, що Україна — поза орбітою Москви і всього пострадянського простору. Достатньо глянути на те, як підходять до спротиву біді у РФ та Білорусі, як репресують медиків, що наважуються сказати правду про COVID-19 (арешт Анастасії Васільєвої, керівника «Альянсу лікарів» Росії). Хай з певними перекосами, хай, як завжди, недолуго, та все ж Київ діє у загальносвітовому безпековому контексті.
При цьому в країні, яка пройшла два Майдани і шестирічну війну з тими, кого Зе! вважає «доброзичливими перемовниками», не забули смак свободи. Тому кожне обмеження прав і свобод, а тим паче, кожна спроба помсти тим, хто «заважає жити» антиукраїнській владі, зустрічає рішучий опір. Марно Зеленський пробує нап’ялити на себе мундир диктатора, марно Аваков та іже з ним підігрівають у ньому амбіції схожого ґатунку. Зеленський смішний у цій іпостасі. Як, зрештою, комічний у ролі президента.
…У Португалії середини минулого століття був свій диктатор — Антоніу де Олівейра Салазар. Місцеві не надто злі на його «диктаторство», радше згадують його дивацьку пристрасть до відродження ще однієї «чудової епохи», коли Португалія була велетенською морською імперією, з десятками острівних (і не тільки) колоній. Так от, Салазар облаштовував у Лісабоні цілі салони з інтер’єрами тієї доби, де бавилася еліта, одягнена у відповідні шати…
Щось схоже чекає і Зеленського. Рано чи пізно Україна викине його на узбіччя. Куди — в «ростов» чи у маргінальні «салони», — покаже час… А вітчизняного виборця правління екс-коміка мало б навчити, що на президента небезпечно обирати випадкових персонажів.
