Путінських рабів до раю не пускають…

Давній вислів Мартіна Лютера Кінга про те, що «у нас є керовані ракети і некеровані люди» у російському кон­тексті останніх подій набирає саркастичних відтінків. Десь на далекому Валдаї, в оточенні «інтелектуалів» і «дер­жавників» підстаркуватий ботоксний карлик розповідає про перспективу для свого народу — «ми мученики і ми потрапимо у рай». А тим часом в окупованому режимом цього «пророка» Криму юний неадекват з деформованою психікою відправляє до раю два десятки своїх керченських однокашників.

У цих двох фактах — вся нинішня Росія. Похмільна від воєн­ної феєрії після «Кримнашу», озлоблена на всіх і вся за спроби зупинити її агресію і маячню про «супердержаву», готова на розколи та релігійні війни, бо раптом світ дізнався про небаче­не історичне шахрайство московських попів…

«Верхня Вольта з ядерними ракетами», — так колись жарту­вали про СРСР його опоненти. Нинішня Росія складніша, вона пізнала на початку 90-х років минулого століття смак свободи, її пустили за банкетний стіл Заходу, у його банки, корпорації. А відтак, керована латентним большевиком і чекістом, який спав і прокидався з думкою про «найбільшу геополітичну ка­тастрофу — розвал СРСР» і намріяв собі стати імператором, вона зважилася диктувати світові свій дикарський регламент. За простими лекалами — «мочити у сортирі» своїх опонентів.

Убивства Анни Політковської, Бориса Нємцова, репре­сії проти інакодумців у самій Росії відтак набули «експорт­них варіантів». Отруєння полонієм Олександра Литвиненка, смертельний шарф на шиї Бориса Березовського, вибухи на Близькому Сході, коли російські кілери «ліквідовували» чечен­ських лідерів… Випробувавши технологію здобуття і втриман­ня влади терором у Москві, Буйнакську та Волгодонську, де жертвами ФСБшних провокацій ставали співвітчизники, ре­жим підполковника поширив її на весь світ. І вінець — хімічна атака у Солсбері, фактично терористична агресія на теренах іншої країни, без оголошення війни, підла і брутальна…

Поблизу своїх кордонів режим діяв схоже, але сміливіше. Грузія, а відтак і Україна, стали для Путіна полігоном для ви­пробування не тільки нової зброї, а й пробними кулями на тер­піння західного світу. Грузію світ проковтнув, надалі плекаючи ілюзії про можливість замирення московського «царя». А ось Україна не далася російському ведмедю — жертовність і від­вага добровольців, волонтерів на Східному фронті розбудили західні демократії, нагадали їм про давно забуті цінності, за які колись і там віддавали життя.

Зашморг економічних санкцій за Крим і Донбас стиска­ється все відчутніше, Росія все глибше поринає в ізоляцію та середньовічне мракобісся. Фаталізм та безнадія її «еліт» по-своєму проектуються на державну політику, у ранг якої возве­дено культ ненависті, насильства, настрої «оточеної фортеці», і разом з тим — богообраності, вищості «россіяніна» над «ган­джами» західного світу. Але, як писав колись Карл Юнг, «будь-яка нація, що увірує у власну непомильність, стане здобиччю демонів». Цей демонічний фаталізм час від часу чутно і в нео­ковирних заявах «вождя», який маразматично розмірковує над тим, «навіщо нам такий світ, у якому немає Росії», або ж, як зараз, у Валдаї, просторікує про те, що «ми, жертви агре­сії, ми, як мученики, потрапимо в рай, а вони просто здохнуть, бо навіть покаятися не встигнуть». Є у цьому щось фанатичне, позичене у східних деспотій, дике запрошення на колективний ешафот… І разом з цим — це фальшивий плач пітерського гоп­ника, якого схопили за руку, не давши пограбувати беззахисну жінку на вечірній вулиці.

…У Керчі ж трапився ексцес, що, мабуть, стане прикладом для підручників з трансформації юнацького світогляду в умо­вах державного культу насильства. Наголошую — державного, оскільки в Росії держава — над усе, перед нею никнуть «бєд­ниє люді». Приклад держави — безумовний, і не варто Путіну списувати масове убивство, скоєне Росляковим, на Інтернет і глобалізацію. Керченська масакра не може розглядатися поза контекстом українсько-російської війни та анексії Криму. Малолітній терорист мав чіткі орієнтири — терористів з росій­ських квазі-республік на окупованому українському Донбасі — усіляких там Моторол та Гіві. Він мав перед очима «стиль поведінки» цих персонажів перед слабшими — хай розкажуть вам наші хлопці, яким судилося вижити у донецьких підвалах, про жахи полону. А про його стрілецькі навики турботливо по­дбало МВС РФ, на стрільбищі якого майбутній бузувір вивіряв приціл. Росляков чітко розумів, що у його державі толерують убивць, покривають їх, відзначають високими нагородами, дають квартири у столиці, як-от «солсберійським туристам».

Тож коли вам казатимуть, що, мовляв, у всьому винен Пу­тін, що як тільки він піде (або його «підуть»), все стане на свої місця і заживемо, як раніше, «у дружбі та згоді», згадайте кер­ченську масакру і отруєного насильством студента, який, не очікуючи сповнення фаталістичних прогнозів кремлівського «месії», вирішив самотужки помандрувати у рай.

Тільки от проблема: кажуть, путінських рабів до раю не пус­кають…