Передплатити Підтримати

Світ, що в усмішці Михайла Зарічного

Гумор Михайла Зарічного – інтелектуальний

Беручи книжку до рук, гортаючи сторінки, — спочатку бачимо її; читаючи — чуємо. Те, що бачимо (перо художника), і те, що чуємо (голос автора), мають бути співзвучними: «форма» (з лат. — «краса») повинна гармоніювати зі «змістом». В «Університетських оповідках» Михайла Зарічного, книжці, яку проілюструвала Леся Квик, ця єдність — ідеальна. Ще й не розгортаючи книжку, бачимо найголовніше у ній — унікальний, подекуди й фаховий, математичний, гумор автора, його усмішку, з якою ми знайомі з попередніх поетичних та прозових його творів: «Вербалізація верболозу» (2008), «Краще менше» (2013), «Просто сто сторінок» (2017), «net. лінне» (2019); бачимо ж її, цю усмішку, на обкладинці — вперше. Щось надскладне (властивий лише цій людині, висвітений в усмішці, гумор) — передане кількома штрихами, а це — ознака щедрого таланту й високої майстерності.

Нижче, під усмішкою університетського професора, відомого у світі математика, оригінального письменника й цікавого оповідача, музиканта-гітариста, на кулястому тлі — Франковий університет з його різнокольоровими віконцями («Насправді університетське життя вельми розмаїте» — з авторської передмови). На звороті обкладинки, наче зловлений в гігантську сіть (інтер-net), — глобалізований, всіяний цифрами й формулами, а все-таки, при всіх драматичних колізіях, усміхнений спільний наш «дім» — планета Земля. Як не загубити цієї рятівної усмішки, своєї душі, як не знеособитись у світі, де розмиваються мови й особистості, — саме про це в «Оповідках».

Перші сторінки одразу ж занурюють читача у «світову мішанину й колотнечу», яку передбачали ще античні: «What would you like to drink? — запитав власник фургончика, старший дядько змішаної турецько-арабсько-кавказької зовнішності» (це у Торонто). Короткий діалог закінчився «популярною» відповіддю господаря фургончика: «Нет піва. Здес вам не Савецкій Саюз» (виявилося, що «він з Афганістану, просто свого часу вчився в Москві»). А це — Харків: — Что давать? — Еспресо. — Сахар?.. (Поглянувши на мене.) Шуґа?.. — Е ті спун вуд бі файн (З розумінням на обличчі киває головою). — Ве, а ю фром?.. — Айм фром Юкрейн. — О, простите, я принял вас за иностранца… — Ай толд Юкрейн, нот Раша… Я отримав свій напій — він лише віддалено нагадував каву. Але був солодкий" («Ложка цукру»)… Щось подібне (дозволю собі втрутитися) відчув і я багато років тому в Полтаві. Після конференції я мав терміново повернутися додому літаком. «Можна один квиток до Львова?» З-за касового віконця зацікавлено зирнула на мене, не певний, що Наталка, але полтавка — точно: «А иностранный паспорт у вас есть?» Не памʼятаю вже, як ми порозумілись і як я пояснив «Наталці», що перед нею не «иностранец» (мабуть-таки, — на «общепонятном»)…

Гадаю, невипадково перша оповідка у книжці — «Не ветеринар». Адже всі наші біди великою мірою через те, що ми й далі випадаємо з гуманітарної канви (як часто ми чули: «узкий специалист»!). Така «коміркова вузькість» — не для автора «Оповідок»: він, при всій своїй «математичності», — гуманітарій з винятковим філологічним слухом: знає чимало іноземних мов. Так велося віддавна: математики, лікарі, поети, музиканти… були філо-софами — любили думати широко й вільно, поважали слово.

Гумор у Михайла Зарічного, ще раз зауважмо, — інтелектуальний, аж надто далекий від таких, на жаль, популярних нині, плоских «сміховинок» («Скажи мені, з чого смієшся, — і я скажу, хто ти такий»). Іноді усміхнемось одразу, як у «Назві кафедри»: — «А как называется ваша кафедра?» — «Математичного моделювання» — «Странное какое-то название кафедры. Вот мой сын работает в институте пищевой промышленности, так у него кафедра называется просто и понятно: кафедра мясных и колбасных изделий»… Іноді — за якийсь час, бо така усмішка (саме усмішка, а не вибуховий сміх) вимагає осмислення, певної обізнаності у різних сферах: від математики — й до філології…

Втім, усміхнений Автор, що на обкладинці, — це лиш один із схоплених у жанрі тонкого шаржу станів його душі, і вони (така дивовижна зіркість майстрині пензля й пера Лесі Квик!), на сторінках «Оповідок», — мов заперечення того, що «душі око не бачить»…

До речі, про такі оповіді колись у Галичині казали: «історії, яких мало» («історія», з грецької, — «розповідь»). Усі вони — промовисті крихти, з яких складається наша історія, а в ній — наші «больові точки» («Нацпитання», «Газове питання», «Той самий дитячий садок»…). Михайло Зарічний продовжує традицію античних — любить говорити правду не в менторському тоні, а сміючись. Тож читаймо — і всміхаймось: усмішка допоможе долати все «общепонятное» і «безразличное», глибше бачити «природу речей», чіткіше — різниці між ними («различия»), що дуже важливо саме для демократичного, а не тоталітарного суспільства.