Передплатити Підтримати

«Треба було самій перенародитися, щоб робити реборнів»

Галина Кіт із Давидова робить ляльки, як дві краплі води схожі на немовлят

Фото з особистого альбому Галини Кіт

«Немовля» як живе. Такі ляльки називаються реборнами. Думаєте, їх привозять з-за кордону? Я теж колись так думала, тож здивувалася, що реборнів роблять і у Львівській області.

Фото з особистого альбому Галини Кіт

Галина Кіт з Давидова, що на Львів­щині, навіть у дитячих мріях не мала такого бажання робити ляльки. Каже, якби хтось колись їй напророчив, що виготовлятиме «немовлят», нізащо б не повірила.

Медсестра за освітою вийшла заміж, але не сподівалася, що доля підготувала їй важке випробування. Перша донечка Василинка народилася у Галини та Оле­га з діагнозом дитячий церебральний па­раліч. Дівчинка не ходить. У січні наступ­ного року Василинці виповниться десять років. Увесь цей час Галина займається донечкою — з нею і вдома, і на подвір’ї, але завжди разом.

— Ляльки почала робити завдяки своїй Василинці, — каже Галина. — Це вона мене багато чому навчила. Дякуючи їй, пере­осмислила багато речей. Донедавна на­віть не розуміла слова «реборн». Коли подивилася переклад з англійської, зди­вувалася: «реборн» означає «заново на­роджений» або «перенароджений». Так воно і сталося: треба було самій перена­родитися, щоб почати робити ці ляльки. Василинка дуже давно мріяла про таку ляльку. Казала: «Мамо, я тебе буду слу­хати і буду старатися ходити, але пообі­цяй, що купиш мені таку ляльку-немов­ля». Лялька реборн стала для Василинки стимулом.

Галина пообіцяла і слова дотримала. Довелося викласти понад три тисячі гри­вень (!) і придбати донечці цю дивовиж­ну ляльку. Саме тоді Галина почала при­глядатися — як можна зробити таке диво? Шукала інформацію на різних сайтах. Для початку купувала не дуже дорогих лисих реборнів і вчилася пришивати їм волоссячко. І продавала реборнів «воло­сатих». А потім вчилася малювати. Техні­ку прошивки волосся освоїла і вирішила зробити власну першу ляльку. Два роки тому зробила свого першого реборна. Працювала над ним добрих три місяці.

— Я робила, а потім витирала аж до нульового матеріалу, бо мені здавало­ся, що лялька більше схожа на ляльку, а не на немовля, — каже Галина. — Волосся прошила, але мені не сподобалося, тож повисмикувала до останньої волосинки. І робила це доти, доки не вийшло так, як я цього хотіла.

— Волосся купуєте натуральне чи штучне?

— Це спеціальне волосся, називаєть­ся махером. Воно на дотик шовковис­те, як у немовляти при народженні. Наче «пух». Але я прошиваю і натуральне, бо воно більш стійкіше. Дитина, коли отри­мує таку ляльку, хоче зачесати її, помити голову, і той пух довго на голові не втри­мається. Тому краще, звісно, натуральне волосся.

— Першу ляльку залишили собі чи продали?

— Довелося продати. Потрібні були гроші на лікування Василинці. Купила ля­лечку, прошила волоссячко і продала на 500 гривень дорожче. Мені дуже хотіло­ся бодай невеликими коштами допомог­ти сімейному бюджету. Чоловік Олег за­ймається ремонтом машин, але копійка зайвою ніколи не буває. Перед тим, як я почала робити реборни, я була така «нюня», скаржилася на життя, не сприй­мала того, чому інші діти ходять, а моя донечка — ні. Мене всі жаліли. Я ж мо­гла давно вийти на роботу, а доводить­ся сидіти з хворою дитиною. Але відчуття жалю — не те, що мені треба. Коли поча­ла робити реборни, переосмислила своє життя: прийняла ту ситуацію, і вдячна Бо­гові, що у мене є мої діточки, мій чоловік, і я їм потрібна! Почала радіти життю, яке у мене є.

Фото з особистого альбому Галини Кіт

— Яка вартість ваших «немовлят»?

— Залежить від вартості матеріалів, які купую. Замовляю в Німеччині або в Спо­лучених Штатах Америки, іноді Китаю. Навіть голочки для прошивання волосся треба замовляти за кордоном. В Украї­ні купую пензлики і махер — волосся. На оченятах можна зекономити до тисячі гривень. Скажімо, оченята купую від 150 гривень до тисячі за пару. Але ті, за ти­сячу, мають живий погляд, це також руч­на робота. Лисенька лялька — дешевша, з волоссям — дорожча. Тому й ціна — від 3500 до 9000 гривень. От зараз працюю над лялькою, яка має відповідати півто­рарічній дитині, там, звісно, набагато більше роботи, коштуватиме дев’ять ти­сяч. Лише за заготовку я заплатила 4500! А це тільки руки-ноги і голова. Плюс тре­ба купити добротний одяг цій «дитині». Маю таку мрію — підтримати програму проти абортів. Хочу виготовити формоч­ки, щоб потім робити лялечки у вигляді ембріонів.

— Скільки ляльок зробили за два роки?

— Понад двадцять. Повільно роблю, бо треба час і дітям присвятити, і хатній ро­боті, та й господарка є. Хобі має прино­сити задоволення, а не перетворитися на каторгу. Хочу, щоб кожна лялька була ексклюзивною. Замовлення маю до кін­ця року. Якби навіть хтось просив на Ми­колая, не встигну.

— Реборнів купують дітям чи, на­впаки, бездітні пари?

— Більшість — це родини, у яких багато дітей. І усі доглядають за «немовлятами», бо вони милують око. Знаю сім’ю, у якій чотири реборни.

— Лялькам імена даєте?

— Моя молодша донечка — семирічна Настя — любить називати реборнів. Була і Камілла, і Джонні. Один з телеканалів розповідав, що я лялькам імен не даю через те, що з ними важко розставатися. Але мені ніколи з лялькою не було важ­ко розставатися. Попри те, що вкладаю душу у свій виріб, розумію, що це — лише замовлення.

— Як ставиться ваш чоловік до цьо­го захоплення?

— Захоплюється моїми роботами. Ми живемо з батьками чоловіка. Чоловікові мама якось сказала: «Олег бавиться ве­ликими машинками, а Галя — ляльками».

— Діти просять залишити їм бодай ще одну лялечку?

— Запитують: «Мамо, а це буде моя си­ліконка?». Пояснюю, що це замовлення. Але Насті змушена все ж таки була одну подарувати — Вероніку.