Передплатити Підтримати

На Волині є село... їжакоїдів!

Аби натушкувати каструльку смакоти, місцеві серед ночі ловлять колючих звіряток у полі

Володимир Таранов тримає вдома їжачий тук. Каже, цей жир лікувальний – «золото!».

Село Столинські Смоляри, що розкинулося на Поліссі, у Любомльському районі, — унікальне. Такої дивакуватої кулінарної традиції, як тут здавна ведеться, немає більш ніде: найвишукані­шим делікатесом на столах місцевих жителів є… їжачатина! Саме цю страву замовляють гості, коли їдуть у Столинські Смоляри на весілля, хрестини чи престольний празник. Село розкину­лось поміж лісами. Завдяки дикій природі й виживають місцеві. Бо мають ягоди та гриби. А ще — їжаків. Їх готують у Столинських Смолярах споконвіку.

Володимир Таранов родом з Росії, та від­коли його на Любомльщину привезла дру­жина (як сам з усмішкою розповідає), то вважає себе місцевим. Звісно, усіх тутешніх тра­дицій дотримується і незвичним делікатесом за­любки смакує.

— О-о-о, яке те м’ясо на смак добре! — каже, прицмокуючи. — Їсти — не наїстися! Пальчики об­лижеш! Куди там домашній курці. Ніщо з їжаком не зрівняється — ні качка, ні кролик.

— А дружина вам часто його готує? — запитую.

— Ні, — зізнається. — А сам я ловити їжаків не вмію.

Щоб натушкувати каструльку смакоти, селя­ни влаштовують справжні лови. Серед ночі мо­тоциклами виїжджають у поля з собаками і там ловлять звіряток. Колись привозили мішками, не менше пів сотні колючих, тепер же — по кілька штук.

«Тепер їжак не той пішов — дрібненький дуже, не тучний. То й м’яса з нього мало», — ка­жуть селяни. «Бо всіх переїли!» — додає хтось.

В околиці парубків зі Сто­линських Смолярів звуть «йо­жиками». Колись дівчата зі су­сідніх сіл навіть соромилися за них заміж іти, щоб і до них «колюче» прізвисько не при­липло…

А й справді були часи, що їжаків тут готували мало не в кожній хаті. Першою помічни­цею тоді ставала паяльна лам­па. Нею обсмалювали «ко­люхи», аби можна було тушку взяти в руки, тоді добре об­шкрябували. На очах їжак ста­вав білим. «Тоді рубай та в ба­няк кидай, — усміхаючись, кажуть „йожики“. — Трошки приправки — і в піч!».

У хлопців аж очі загоряють­ся та слинка тече, коли пере­повідають секрети місцевої кулінарії. Прихвалюють їжа­чатину так, що у самої язик втікає. «Спробувати б», — на­тякаю. «Неврожайні роки, — пояснюють. — Це колись їжа­ки лежали в морозилці аж до Пасхи. Тепер не те що гостям — собі не дістати. Хоч бери та й ферму заводь!».

«А ми гидуємо їжаків їсти, — долучаються до розмови сіль­ські жіночки. — Бо вони всяку погань їдять. То тільки в каз­ках їжак ласує грибочками та яблучками, а насправді ловить мишей, вужів і гадюк».

Та «йожики» на це не зва­жають. Кажуть, цього року ще не виходили на лови. Мовляв, «золота» пора в цьому ділі — осінь. Тоді їжачки мають до­бре нагуляний жирок, а він до­дає страві смаку. Щоправда, зізнаються «йожики», скоро все-таки подадуться в поля. Адже на день святого Воло­димира, 28 липня, у них — пре­стольний празник. Тоді без їх­ньої візитівки на столі ніяк.

Їжак не лише смаком м’яса славиться, а й цілющим туком. Ним лікують хвороби шлунко­во-кишкового тракту (особли­во добре, запевняють, гоїть виразку шлунка), туберкульоз, стоматит, заживляє рани, по­різи, опіки. Щоб добути цей жир, їжачатину перед тим, як ставити на вогонь, не солять, і всяким зіллям не заправля­ють. «Я сам тим жиром виліку­вався», — розповідає Володи­мир Таранов і просить хвильку зачекати. За мить чоловік ви­носить з хати баночку. «Ось. Не жир — золото! П’ять ро­ків тому в мене виразку вия­вили. Готувався до операції, а тим часом спробував народ­ний засіб. Пив жир натще що­ранку. І коли поїхав на повтор­ний огляд, лікарі не вірили, що все почало затягуватися. Ви­питували в мене, чим лікував­ся. Але я не признався».

Пів літра їжачих ліків коштує 500 гривень. Недешево, поду­має хтось. Але якщо порахува­ти, скільки ж то звіряток тре­ба, щоб його натопити, то ціна й невелика. Бо як їжак більший попадеться, то до ста грамів туку з нього зібрати можна, а як дрібнота, як останнім ча­сом, — то хіба що ложку…

За цілющим жиром колись їздили до Столинських Смо­лярів не лише з околиці, а й із сусідньої Білорусі. А їжача­тину возили на дегустацію аж у Київ! Досі згадують місцеві, як бував у них поважний гене­рал лісового господарства — і ніяк не міг вгадати, що за ек­зотичну дичину для нього зго­тували. Коли хлопці зізналися, той не відступився, доки свіжі тушки зі собою в столицю не повіз. Казав, зготує делікатес для друзів-депутатів. Об за­клад бився, що такого з них ще ніхто зроду-віку не пробував…