Заради буратто готова «пробачити» коперто

Давно мріяла побувати у Мілані. Сама милозвучна назва міста ніби заманює. Я дуже люблю Італію. Мені пощастило побувати у Римі, Венеції, Флоренції та Неаполі. І щоразу після відвідин цих чудових міст залишався приємний «післясмак». Такий, як після улюбленої лазаньї чи червоного італійського вина. А ось у Мілан завітати ніяк не вдавалося. Хоча було кілька спроб, та щоразу щось перешкоджало. Тож коли на початку літа з родиною поїхала відпочивати у Хорватію (куди їздимо вже близько двадцяти років), я твердо наполягла: дорогою додому заїдемо у Мілан. Знаю, що не зовсім по дорозі, точніше, зовсім не по дорозі, але з Хорватії до Мілана все-таки ближче, ніж спеціально їхати туди зі Львова. Тим паче, подорожуємо своїм авто, а автобани в Італії непогані.

Від хорватського міста Ровіня, де ми відпочивали, до Мілана — 530 кілометрів. Якщо виїхати після сніданку, то вже по обіді будете у Мілані. По дорозі ми заїхали в аутлет (великий торговельний центр), розташований біля траси неподалік Венеції. В Інтернеті його дуже хвалили. Як на мене, перехвалили. Для тих, хто побував в аутлеті Парндорф, що поблизу Відня (знаю, багато львів’ян там регулярно закуповуються), аутлет біля Венеції — як мале пиво. Ми його обійшли максимум за годину і купили там лише цукерки на подарунки у магазині солодощів. Де нас, до речі, хотіли «нагріти». Наша покупка затягнула на 19 євро. Чоловік дав продавцеві 50 євро. Хлопець взяв гроші і замість того, щоб одразу дати решту, почав упаковувати нашу покупку. Потім вручив пакет чоловікові і вже звернувся до іншого покупця, мовляв, замовляйте. Про 31 євро «забув». Можливо, справді забув, але ми підозрюємо, що лише вдав забудькуватість… Чоловік нагадав йому про решту. Той здивувався, мовляв, ви про що? Але потім таки «згадав» і повернув гроші. В Італії з грошима треба бути вкрай уважними. Ми у цьому не раз переконувалися…

У Мілан заїхали близько третьої години після обіду. Перше враження про місто у мене склалося ще з вікна авто, коли їхали до готелю. Околиці Мілана не вразили. Таке собі середньостатистичне європейське місто. Правда, заторів не було. Це при тому, що ми приїхали майже у час пік. Вочевидь, там продумана транспортна система, як у Відні, де також «корків» майже не буває. Єдине, на що звернула увагу, це велика кількість мотоциклістів, які шмигають серед машин. Місцеві водії до них звикли, а нам кілька разів доводилось «хапатися за серце». Типажі цих мотоциклістів суто кіношні. Або жінка середніх років у короткій сукні і туфлях на підборах (погодьтесь, не найзручніший одяг для водіння мотоцикла, але виглядає сексуально), або чоловік у дорогому костюмі. Образ і у першому, і у другому випадку довершує шолом мотоцикліста. До речі, чоловіки в Італії часто віддають перевагу стильним костюмам. Причому носять їх і у 30-градусну спеку — саме на таку погоду ми натрапили у Мілані. Краватки зазвичай не одягають, а кілька верхніх ґудзиків білої чи блакитної сорочки обов’язково розстебнуті. За таким «прикидом» можна легко відрізнити місцевого мачо від туриста…

Готель мали недалеко від центру: до серця Мілана, знаменитого собору Дуомо, йти пішки приблизно кілометр. Відпочивши трохи з дороги, беремо на рецепції готелю карту і прямуємо у центр Мілана. Перше, що впало у вічі, коли подивилася під ноги, це асфальт на тротуарах. Не бруківка, не плитка, а старий покоцаний асфальт! У нас такий задрипаний тротуар можна побачити хіба у районних центрах… І це за якихось кількасот метрів від центральної площі?! Згодом прочитала багато різної інформації про італійців і зробила висновок, що їхня основна риса — вміння радіти життю. Тому під ноги вони, мабуть, не дивляться… А ще на цьому латаномуперелатаному асфальті валяється купа недопалків та іншого сміття, яке культурні люди мали би кидати не собі під ноги, а у смітник. Одне слово, місто досить брудне. Нагадало мені Будапешт, де також багато сміття на тротуарах. Згодом звернула увагу, що вже у самому центрі — на площі перед собором Дуомо, у Галереї Віктора Еммануїла І І, а особливо у кварталі, де розташовані брендові магазини і найдорожчі ресторани, досить чисто, хоча туристів там значно більше, ніж на вулиці, яка вела нас від готелю до центру.

Якихось 15 хвилин прогулянки, і ми вже милуємося знаменитим собором — Дуомо ді Мілано. Він справді вражає і зачаровує. Собор-гігант: величезний і величний. Його будували шість століть! Розпочали у 1386 році, а завершили у XIX столітті. Розумію, чому Наполеон Бонапарт вибрав саме Міланський собор для своєї коронації (церемонія вступу Наполеона на пост короля Італії відбулася 20 травня 1805 року). Завдяки гострим шпилям у готичному стилі собор нагадує корону, але корону злого монарха. До речі, статуя Бонапарта прикрашає один із 135 цих шпилів. Немає, мабуть, у світі людини, яка б тут побувала і не зробила б фото на тлі собору. Але зробити гарну знимку, щоб хтось зі сторонніх не потрапив в об’єктив, непросто. На площі перед собором просто хмари туристів. Гламурні інстаблогерки, які приїжджають у Мілан заради модних фотосесій, прокидаються дуже рано і приходять на площу перед собором ще й на світ не зазоріло, — аби сфотографуватися без антуражу з натовпу туристів.

Поруч зі собором розташована знаменита Галерея Віктора Еммануїла І І — ще одне знакове місце, куди стікаються туристи. Її називають «вітальнею» Мілана. Галерею почали будувати 1865 року за проектом архітектора Джузеппе Менгоні (спроектована у вигляді хреста з виходом на усі чотири сторони та скляним дахом). За іронією долі, архітектор загинув за день до урочистого відкриття свого творіння — впав із риштування. Був це трагічний випадок чи вбивство — загадка для істориків. Відкрили пасаж 1877 року. Тут досі є крамниці. Але їх небагато — максимум з десяток. Переважно це магазини відомих світових брендів: Gucci, Prada, Louis Vuitton… Нині галерея радше виконує функцію туристичного об’єкта. Сюди приходять не заради шопінгу (для цього є спеціальний квартал, розташований за кількасот метрів від галереї), а для того, щоб потусуватися і пофотографуватися.

Зробити тут нормальну знимку також непросто. Ми були ввечері, і людей у галереї було стільки, скільки у львівській маршрутці у час пік. А там, де тиснява, неодмінно працюють кишенькові злодії. Ми ледь не стали жертвою двох таких злодюжок.

На другому поверсі є популярна кав’ярня. Відома не лише запашною кавою і смачними тістечками, а й своїм вдалим розташуванням: має великі вікна, і туристи люблять робити фотографії, на яких видно і кафе, і вид з вікна на галерею. Але сісти за столики біля вікна — проблемно, зазвичай вони зайняті. Тому краще зарезервувати.

Вирішили так і зробити: зарезервували столик біля вікна на наступний день. У той момент, коли заходили у кафе, якась дівчина, років 16−17, штовхнула мою доньку, яка мала на плечі сумочку. Донька помітила, що незнайомка однією рукою ніби притримала знизу її сумку. Помітивши цей маневр, різко відійшла від злодюжки. Поруч крутилася ще одна, було зрозуміло, що працюють у парі. Коли зрозуміли, що їх розкусили, поспішно втекли.

Та через деякий час ми їх побачили у самому центрі галереї, біля входу до одного з брендових магазинів. Спостерігали за натовпом туристів, мабуть, вишукували собі чергову жертву. Як тільки зловили на собі наш важкий погляд, негайно ніби розчинились у натовпі — як вітром здуло. Можливо, злякались, що ми «наведемо» на них поліцію, бо якраз за кілька хвилин до цього я фотографувалася з двома колоритними поліцейськими, які чергують у галереї. До речі, стильну форму італійським поліцейським шиє Prada.

Але навряд чи ці стражі порядку мали б час бігати за кишеньковими злодюжками. Вони нон-стоп фотографувалися з туристами, навіть невеличка черга до них вишикувалась… Згодом ми дізналися, що в Мілані небезпечно носити сумки на плечі. Їх часто виривають, особливо злодії на мотоциклах. Місцеві та досвідчені туристи завжди носять сумки через голову. Одна моя знайома розповіла, що бачила, як у Мілані мотоцикліст зірвав у водія крутої машини годинник з руки. Спочатку один мотоцикліст проїхав дуже близько до цього авто і пошкодив зовнішнє дзеркало з боку водія. Коли водій відчинив вікно і висунув руку, щоб поправити збите дзеркало, інший мотоцикліст на швидкості примудрився зірвати з його руки дорогий годинник. Повечеряти ми вирішили в одному з численних ресторанів, розташованих на першому поверсі галереї. І не прогадали.

Я великий прихильник італійської кухні. У передчутті гастрономічного екстазу сідаю за гарно сервірований столик і розгортаю меню. Тут є все, що я люблю: піци, пасти, лазанья, салат «Капрезе» з моцарелою… Але прошу офіціанта — статного сивого чоловіка років п’ятдесяти — щось мені порекомендувати. Він цікавиться, чи куштувала я сир буратто. Вперше про такий чую. Запитує, чи люблю моцарелу. Звичайно, люблю! «Тоді скуштуйте сир буратто», — радить. Дивлюся на ціну — 9,90 євро. Не дешево, але й не страшно дорого. Добре, несіть! Це була любов з першого погляду, точніше, з першого шматочка, який я скуштувала!

Кулька сиру подається у вигляді мішечка. За смаком нагадує моцарелу, але якщо його розрізати, всередині м’яка начинка, яка витікає. Божественна страва. Назва походить від слова burro — вершкове масло. Нічого смачнішого у своєму житті я не їла! Засмакували нам і паста болоньєзе, і різото, і пиво, яке пішло як у суху землю… Одне слово, усі були ситі і задоволені. До того моменту, поки нам не принесли рахунок. У рахунку ми побачили страву з дивного назвою сoperto, яку не замовляли і яка коштує 18 євро. Покликали офіціанта. Запитуємо, що це? Виявляється, це не страва, а плата за… накритий стіл. Дослівно сoperto перекладається як «скатертина».

Як сказав нам офіціант, це своєрідний податок на ресторан. Таке ноу-хау могли придумати лише хитрі італійці. Ніде в Європі я з таким не стикалася. Буває, у рахунок вже включено сервіс, тобто чайові, але щоб платити за сервірований стіл?! З таким зіткнулися вперше. Кожен ресторан самостійно встановлює вартість цієї послуги. Зазвичай — від 4 до 6 євро з людини. У нашому ресторані була максимальна такса — 6 євро, тож з трьох осіб і вийшло 18 євро. Але заради смачнющого буратто я готова була їм пробачити і таку обдирайлівку, як «коперто»… (Продовження прогулянки Міланом та враження від шопінгу читайте у наступному тижневику).