«Кремлю потрібна кров»

Сплеск патріотичних настроїв, який викликали останні події в Криму, багатьом українцям запаморочив голови. Чимало громадян вважають, що армії слід негайно перейти до активного збройного спротиву та вибити агресорів із півострова. Чи здатні Збройні сили України успішно протистояти російській військовій машині? Чи “потягне” економічно держава повноцінну війну? Про це “ВЗ” розпитував військового експерта Володимира Гулиму (на фото), який чимало років віддав військовій та дипло­матичній службі.

— Щодня у новинах перераховують військові частини, які російські війська оточили в Криму. Складається враження, що, окрім батальйону морської піхоти, в Криму не було жодної боєздатної частини. Бо зенітників, зв’язківців, льотчиків, автомобілістів у лобовому двобої не використаєш. Невже військове керівництво не розуміло, що в Криму слід тримати більше підрозділів, готових до активного збройного спротиву ймовірному противнику?

— Ми справді довіряли більше, ніж собі, гаранту нашої безпеки — Росії, — розповів Володмир Гулима. — Так склалося, що чимало українських і російських офіцерів починали службу під одним прапором. Ніхто не вірив, що колись можемо опинитися по різні лінії фронту... Ті частини, про які ви згадали, справді не спроможні себе захистити. Маю підстави припускати, що боєздатність кримських частин колишні керівники Міністерства оборони зменшували свідомо. Не хочу розкривати своїх джерел, але маю стовідсоткову інформацію про те, що в 2010 році частини і підрозділи Збройних сил, які дислокуються на Кримському півострові, були в буквальному сенсі слова роззброєні. Тобто був наказ зі самої гори здати зброю на склади та залишити в кожній частині лише комплект, необхідний для несення карау­льної служби.

— Новітня історія доводить, що сучасні війни тривають лічені дні. Участь у сучасних військових операціях беруть спеціальні сили швидкого реагування та елітні армійські підрозділи. Чи мають такі сили росіяни і наші Збройні сили?

— Дві чеченські війни дечого навчили російську військову верхівку. Минулого року в Росії створили сили спеціальних операцій. Підрозділи, які в них увійшли, призначені виключно для дій за кордоном. Офіційним зав­данням для цих сил оголосили захист співвітчизників та російськомовного населення за кордоном.

Порівнювати боєздатність українських і російських військових важко. Бо не можна порівнювати економічний потенціал двох держав. Шалені нафтодолари росіяни використовують для створення сил спеціальних операцій.

Мені здається, і це підтверд­жують джерела в Росії, що поява “зелених чоловічків” в Криму — ще й своєрідний посил Заходу: дивіться, які ми грізні, яке сучасне у нас військо! Та, побувавши у військових частинах внутрішніх округів Росії, можна побачити сумну картину. Там солдати-строковики напівголодні, забиті. Там далі панують “дідівщина”, пияцтво, казнокрадство. Тому вони в Криму використовують лише сили спецпризначення та десантників.

В Україні також нещодавно почали створювати сили для спецоперацій. Та наша проблема в тому, що кожен новопризначений міністр оборони починає все переробляти під себе. На початку 2000-х років ми могли казати про якісь непорозуміння, недалекоглядність вищого військового керівництва, що заважали посилювати армію. Та протягом останніх років, коли Міністерство оборони очолювали Дмитро Соломатін і Павло Лебедєв, відбувалося відверте шкідництво. Проводилася цілеспрямована робота зі зменшення боєздатності Збройних сил. Робилося це по-ієзуїтськи, прикриваючись необхідністю економити кошти.

— До відміни обов’яз­кового призову в Збройні сили останній проводився за територіальним принципом:?львів’яни слу­жили на Львівщині, кримчани — в Криму. Чи не відбилося це на боєздатності армії?

— Абсолютно погоджуюся з тим, що такий територіальний принцип?комплектування час­тин був шкідливим. Після відміни призову нічого не змінилося. Замість солдатів-строковиків військові частини почали попов­нювати контрактники, які також прив’язані не так до служби, як до своїх городів, що поруч з частинами.

Через територіальний принцип поповнення лав військово­службовців втрачаємо свій мобілізаційний ресурс. До того ж сьогодні армія — єдина державна інституція, що виховує патріотизм і дає змогу знайти точки порозуміння між жителями різних регіонів. Якщо хлопчина зі Львова відслужить в Криму, кримчанин — у Західній Україні, зламається чимало стереотипів. Хтось одружиться з місцевою дівчиною, хтось знайде друзів. Принаймні після такої служби не будуть кричати: “Бандерівці йдуть!”.

Вважаю, в подальшому слід відновити строкову службу у Збройних силах. Бо це і патріотичне виховання молоді, і контакти між представниками різних регіонів. Екс-міністр оборони Павло Лебедєв, пояснюючи скасування призову, доводив, що сучасна військова техніка настільки складна, що строковики не встигають нею оволодіти. Це відверта брехня. Немає зараз у військах такої техніки, якою б не можна булу оволодіти протягом року.

Майдан показав, що у нас багато юнаків мріють стати справж­німи чоловіками. А де це краще робити? В армії. Чому раніше молодь не дуже рвалася служити? Бо люди знали, що Збройні сили перетворилися на збіговисько прибиральників. Та якщо буде реальна бойова підготовка, молодь піде служити, щоб отримати справжній драйв. Для заохочення служби слід відновити певні пільги. Наприклад, пільговий вступ у вузи після строкової служби.

Маємо скористатися тим патріотичним піднесенням, що спостерігаємо зараз, і відновити призов. Тоді матимемо такий мобілізаційний ресурс, якого не має навіть Росія.

У Росії, за їхніми офіційними даними, кожен четвертий чоловік зловживає спиртним чи вживає наркотики. До цього спонукає й безробіття в російській глибинці. За Уралом жінки почали масово виходити заміж за китайців. Бо ті більш роботящі, відповідальні та... у ліжку не забувають про свої чоловічі обов’язки. Тому у них вистачає сил на комплектування фізично здоровими юнаками лише елітних підрозділів.

— Отож ворог не такий могутній, як здається. Тоді, можливо, мають рацію ті, хто закликає дати рішучий збройний опір окупантам?

— Подивимось на речі реально. Наша армія готова воювати. Але переконаний, що ця, так би мовити, пауза, яку спостерігає­мо зараз, правильна. Моє дипломатичне минуле підказує, що сьогодні дипломатичні переговори більш ефективні, ніж бойові дії. Що стосується прихильників силового розв’язання конфлікту... Якщо комусь доведеться проводжати на війну свого чоловіка, сина, брата, то така людина одразу стане пацифістом.

Сьогодні кров перш за все потрібна Путіну. Тому вони так провокують наших хлопців. Для цього, окрім військових, до Криму заслали бандформування, сформовані здебільшого зі співробітників ЧОПів (частное охранное предприятие — рос.). Їхні стратеги планували, що когось із цих чопівців уб’ють. Тоді повідомлять, що українські військові вбили бійця кримської “Самооборони”, і під гаслом захисту співвітчизників розв’яжуть криваву бійню.

На щастя, поки що такого не сталося. Та загроза продовжує існувати. Маємо останню інформацію про те, що в Криму з’явилися російські військово­службовці першої та другої мотострілецьких бригад, які дислокуються у Чечні. Зокрема, в Крим перекинули Східний батальйон ГРУ. У ньому та схожих підрозділах служать лише чеченці та інгуші. Для чого це робиться? У 2008 році, під час російсько-грузинської війни, зафіксували такий факт. У повітря піднялися грузинський і російський військові літаки. За їхніми штурвалами сиділи льотчики, які колись були курсантами однієї роти військового училища. Обидва льотчики, грузин і росіянин, так і не змогли натиснути на гашетки. А чеченцям з елітних російських підрозділів вбивають у голову: можете взяти реванш над невірними, які воювали з вашими предками.

— Чи не варто тоді було Україні формувати військові підрозділи з не менш рішучих кримських татар?

— Сподіваюся, колись такі підрозділи з’являться. Зараз найбільші українці в Криму — кримські татари. Це зрозуміло. Їм нема куди тікати. Крим — їхня земля, яку вони готові до останнього захищати.

Окрім Путіна, як це не гірко, пролиття крові в Криму вигідно й Заходу. Лідери західних держав воліють прищемити Путіну хвіст і надати військову допомогу Україні. Але тамтешні платники податків питатимуть: чому це ми маємо оплачувати перебування наших військових в Украї­ні? А якщо на екрані з’явиться кривава “картинка” з України, пояснювати пересічним людям необхідність певних дій буде легше. Бо вони зрозуміють, що події в Україні загрожують і безпеці Заходу.

Путіну кривава “картинка” буде потрібна в подальшому й для збереження обличчя. Тоді, у разі провалу кремлівських планів, він зможе сказати росіянам: бачите, у події в Криму втрутилося НАТО. І я, щоб вберегти життя наших синів, наказав відвести війська.

У пролитті крові не зацікавлені лише ми — українці.

— Вам не здається, що російське керівництво розпочало агресію ще й для того, щоб відвернути увагу росіян від внутрішніх проблем? Завершилася Олімпіада в Сочі, яка завдала значних збитків бюд­жету. А маленька переможна війна може відволікти народ від економічних негараздів...

— Зараз економіка Росії не в кращому стані. Відомо, що США активно працюють над зняттям ембарго з Ірану. Вже у червні на світовому ринку з’явиться іранська нафта, і ціни на цей стратегічний продукт впадуть. У цьогорічний бюджет Росії закладено ціну нафти 90 доларів за барель. Експерти вважають, що коли ціна впаде до 60 доларів, економіка Росії впаде. Тому вони й намагаються провокувати конфлікти, на якийсь час здатні стримати це падіння.

У Росії, до того ж, дуже багато бізнесових інтересів в Криму, до яких була залучена наша попередня влада. Це, наприклад, використання єдиного у Криму глибоководного порту для постачання російських енергоносіїв до Китаю. Це і Південний потік. За планом, який спочатку запропонував Путін, для реа­лізації цього проекту слід було прокласти сотні кілометрів газопроводу дном Чорного моря, на глибині дві тисячі метрів. А після відокремлення від України Криму можна було б використати шельфову зону. Протягнути частину газопроводу сушею, і цей проект би значно подешевшав.

— Отож зараз головне — вистояти. Чи вистачить для цього українським військовим сил?

— Нам притаманна самокритичність. Так, наша військова техніка не така вже й сучасна. Та вона випробувана багатьма збройними конфліктами і не така застаріла, як би хотілося ворогам. У нас є і сучасні артилерійські системи, і ГРАДи, і чимало іншої потужної зброї. Чимало наших офіцерів отримали бойовий досвід під час участі у миротворчих операціях. Та, головне, є величезне патріотичне піднесення народу, яке може вилитися у страшну за своїми наслідками партизанську війну.

Заходу слід зрозуміти, що коли в Україні почнеться партизанська війна, злетять у повітря всі енергоносії до Західної Європи, реальною стане атомна небезпека. Тож не варто доводити ситуацію в Україні до крайньої точки...

— А наразі активно триває інформаційна війна. І, як на мене, не завжди її виграє Україна.

— Це питання зараз активно обговорює влада. В Україні через недолугу економію, а пізніше через відверте шкідництво, була зруйнована система психологічних операцій. Така система працює лише тоді, коли держава витрачає на неї значні кошти. Сьогодні якісь залишки інформаційно-психологічних операцій в Україні існують. Але, на жаль, вони не мають чіткого керівництва та структури.

Росія витрачає мільйони доларів на свою промоцію. Вони наймають на Заході відомих ньюсмейкерів, щоб ті загорнули у “фантики”, привабливі для обивателів західних країн, російські інформаційні “цукерки”. На жаль, це спрацьовує. Події, що розгортаються у Криму, західні мас-медіа подають не завжди так, як нам би хотілося.

За часів президентства Віктора Ющенка була напрацьована стратегія інформаційної безпеки України. На жаль, її положення залишилися на папері. Хоча з держбюджету на цю програму виділяли значні кошти. Та вони, як і чимало коштів на інші державні програми, були розкрадені.