«Не бачив ні світла, ні зірок»: історія прикордонника після 20 місяців полону

У квітні 2022 року він потрапив у полон в рідному Маріуполі. Понад 20 місяців прикордонник був у неволі. «Не бачив ні світла, ні зірок», а коли повернувся, ладен був обійняти усіх навколо на знак подяки за те, що чекали, вірили, звільнили.

9-річним хлопчиком Анатолія ображали в школі. Фізично слабку дитину постійно брали на кпини. Одного дня, після чергової сутички з однолітками, школяра помітив тренер з боксу. Провів додому, а наступного дня забрав до бійцівського клубу на «Азовмаш». За пів року хлопець змужнів та дав свою першу у житті відсіч кривдникам. З того часу він активно займався боротьбою, згодом захопився кікбоксингом, тайським боксом.

З дитинства Анатолій мріяв бути військовим і служити в армії. У 2014 році в країні почалася війна. На той час юнак працював охоронцем у рідному Маріуполі. Чекати окупантів на порозі рідного дому майбутній військовий не став. Разом з другом він пішов до військкомату та попросився на строкову службу. Після неї у 2017 році потрапив у 56-ту окрему мотопіхотну бригаду, яка дислокувалася в Маріуполі. Служив навідником-оператором БТР. Брав участь у бойових діях поблизу населеного пункту Піски. У 2020 році звільнився після закінчення контракту. У цивільному житті Анатолій себе не знайшов. Під час прогулянки побачив військову частину прикордонників. Попросився до «зелених кашкетів» і його взяли. У 2021 році він уже стояв в одному строю з прикордонниками Донецького загону.

— Я був щасливий, що мені дали можливість захищати свою родину, захищати свою країну. Завдяки армії я знайшов кохання, армія подарувала мені сім'ю, забезпечила мене всім, я почав відчувати себе людиною, — каже прикордонник.

На момент повномасштабного вторгнення Анатолій служив на впс «Сартана». 23 лютого військових зібрали на підрозділі, сказали очікувати. В ніч на 24 лютого пролунали перші вибухи.

— Ми зрозуміли, що почалася повномасштабна війна, хоча до останнього у це ніхто не вірив. Отримали зброю, завантажили майно і колоною рушили в бік Маріуполя, — згадує військовий.

Спочатку прикордонники несли службу на спостережних постах неподалік Маріуполя. В Анатолія залишалася родина в місті. Чоловік дуже хвилювався за дружину та трирічного сина. А ті, своєю чергою, категорично відмовлялися покидати місто без нього. Згодом зв’язок з дружиною обірвався.

— Останній раз ми бачилися 7 березня. В мене дуже схудла дитина, дружина. Малому було три рочки, а він казав, що без тата не поїде. Я встиг заскочити додому за речами. Росіяни вже були за будинком, дивом вийшов. За кілька днів дружина зникла зі зв’язку, я навіть не знав, чи живі мої рідні, чи ні. Постійно писав їй в соцмережі, відповіді не було. У мене теща була на Кіпрі, я телефонував їй і ми обоє плакали, бо не знали, що з Дашею і Давидом. 1 квітня дружина написала, що вони виїхали. Після цього повідомлення я плакав. Просив виховати сина, віддати його на дзюдо. Дружина сказала, що я їй ще Поліну обіцяв, тому маю в будь-якому разі вижити, — розповідає прикордонник.

З побратимами Анатолій перебував на заводі Ілліча. Коли його оточили багатотисячні війська, прикордонники з іншими Силами оборони збиралися йти на прорив. Першими пішли морські піхотинці. Втрати були колосальні. Після цього було прийнято рішення здаватися.

— Було страшно. Думали, що будемо йти і нас просто розстріляють, — згадує Анатолій.

Полон для прикордонника розпочався із Сартани. Військових привезли туди для розподілу. Далі була Оленівка — Волгоградська, Ростовська, Курська області. У кожному місці до невільників ставилися по-різному. Десь били, десь принижували морально. Постійно пропонували громадянство, за відмову — лякали Сибіром.

— За цей час я не бачив ні світла, ні зірок. Бачив лише стіни й обличчя людей, які сиділи зі мною. Я мріяв про обмін, але мало сподівався на нього, — розповідає військовий.

На рідну землю Анатолій повернувся незадовго до свого Дня народження. Військовий зі сльозами згадує, як в автобусі зі зав’язаними очима вперше за 20 місяців почув «Бажаю здоров’я, хлопці». Каже, емоцій не передати, не вірив, що вдома аж поки не зробив перші кроки по своїй землі.

— Спочатку забрали 4 хлопців, на ранок і мені сказали збирати речі. Переодягнули, одягнули сміттєвий пакет на очі та повезли. Не знав куди, може на розстріл. А потім почув «Бажаю здоров’я, хлопці», став ногами на українську землю, побачив свій прапор, своїх людей, свою форму. Я не знав, що мені робити, хотілося всіх обійняти і сказати: «дякую, що я вдома». За мене думали, мене повернули, мене зустрічали. Я відчув своє повітря, свою силу, це моя земля і я відчуваю, що я тут сильніший, — каже прикордонник.

З родиною військовий зустрівся в госпіталі. Син спочатку розгубився, але потім не відходив від татка. Разом з мамою вони розповіли, як організували цілу спецоперацію по порятунку найріднішого. Дар’я писала навіть папі Римському. Маленький Давид ходив з мамою на всі акції та мітинги. Згодом виникла ідея відео на підтримку Анатолія. Дар’я вірила, що він неодмінно повернеться з полону і побачить, як вони робили все для того, щоб татко скоріше був вдома. Так і сталося. Тепер родина нарешті разом і планує маленьку Поліну.