«Голосом актор може зіграти і радість, і трагедію. А тут треба було все робити емоціями»

Національний театр імені Марії Заньковецької увійшов у новий рік з новою виставою — прем'єрою «1984. Occupation» за романом Джорджа Орвелла. Це вже сьома прем'єра від початку театрального сезону і від початку каденції нового очільника заньківчан Максима Голенка.

Нові постановки на заньків­чанській сцені - речі неординар­ні. От і цього разу вистава «1984. Occupation» — крутий поворот від того, що ми звикли бачити у цьому театрі. Уперше за всю історію актори говори­ли мовою тіла. Так, ми звикли, що зань­ківчани мають чудову дикцію, гарно тан­цюють, співають і навіть колядують. А тут вони вперше «заговорили» рухами — у постановці режисерки Влади Бєлозо­ренко. Як на мене, заньківчани впорали­ся із поставленим завданням навіть не на 100 чи 200 відсотків, а на повну тисячу! Доповнювали їхню мову світлові ефекти на рівні найкращих зарубіжних театрів.

Роман «1984» називають «довідни­ком з важких часів», і його популярність останнім часом помітно зросла. Усі то­талітарні режими світу забороняли і за­бороняють твір Орвелла, але люди його читають. Антиутопія Орвелла про жахіт­тя тоталітаризму шокує, як і раніше… У вигаданій країні Океанії головний герой Вінстон Сміт працює цензором у мініс­терстві правди, яке займається постій­ним оновленням історії, узгоджуючи її із сучасними обставинами та змінами на політичній арені.

За Смітом та іншими співробітниками невпинно стежить Старший Брат, який все бачить і все знає. За громадянами пильнують екрани телевізорів, всі шпи­гують один за одним. Але Вінстон Сміт мріє не належати до партії, а бути віль­ним і любити. Продовжує вірити, що лю­дяність існуватиме завжди, і жодна то­талітарна влада не зможе її викоренити. Проте, на думку влади, це лише «нездо­ровий глузд», і «вилікувати» його душу можна за допомогою катувань і страж­дань. Саме тому на сцені глядачі бачать тортури за допомогою електричного струму, під час яких Сміт зізнаватиметь­ся у своїх «гріхах» і протипартійних діях, а допомагатимуть йому в цьому чотири партійці, які, згідно зі слідчим експери­ментом, розігруватимуть перед ним те­атральні мініатюри за його спогадами та зачитуватимуть уривки з його щоденни­ка. Звісно, вони є лише виконавцями на­казів Старшого Брата…

Вистава з перших хвилин налашто­вує на напружену воєнну атмосферу — не лише через військовий одяг, ходін­ня маршем, а й за допомогою світлових ефектів та ліхтариків — як символів май­бутнього допиту…

Чому режисерка Влада Бєлозорен­ко взялася за реалізацію цієї, погодьте­ся, дуже складної постановки?

— З цим матеріалом я вже працювала років з 10 тому, — каже режисерка. — Але це був студійний театр.

— Чому вирішили відмовитися від слів? Таку виставу на заньківчанській сцені поставили вперше…

— Ставлю пластичні вистави без слів останні три роки. Мені як режисеру ці­кавіше досліджувати змісти саме через мову тіла. Оскільки ще маю хореографіч­ну освіту, для мене тіло може сказати на­багато більше, бо це багатошаровіше, ніж слово.

— Чому саме зараз взялися за ви­ставу «1984»?

— З Максимом Голенком давно гово­рили про цю роботу. З огляду на той факт, що наклалася ще й моя особиста історія — моя родина була в окупації у Херсонській області вісім місяців. Ми усі дуже тяжко пережили той страшний період, що зали­шив свій відбиток на все життя. Коли я ду­мала про те, про що сьогодні може бути Орвелл, зрозуміла, що буде чесно розпо­вісти його версію історії, яка торкається дуже багатьох. Окупація — така тема, тра­гізм якої не кожен може зрозуміти, якщо його ця біда не торкнулася особисто. Для нашої нації окупація — величезна травма. Тому я і захотіла поговорити на цю тему з глядачем, бо знаю, що у Львові є тимча­сові переселенці. Маю надію, що будемо виїжджати з цією виставою за кордон і го­ворити про ті жахи, які відбуваються у на­шій країні, мовою тіла.

— Не думали про те, що варто було би, до прикладу, як лібрето, трохи розповісти глядачам — про що саме йдеться? Бо, можливо, не всі присут­ні у залі читали Орвелла…

— Завжди ставлю виставу для людини, яка не читала ані драматургії, ані роману. Ті відгуки, які я зібрала за два прем'єрні дні, свідчать про те, що я просила деяких людей спеціально не читати книгу, а по­тім запитала, чи вони все зрозуміли. Маю 100 відсотків думок, що історія їм зрозу­міла. Це не означає, що після вистави ти вже можеш впевнено сказати, що знаєш роман Орвелла. Бо вистава за мотива­ми роману Орвелла. Історію кожен про­читає для себе по-іншому. Хтось ставить акцент на одному, хтось на чомусь іншо­му. Але у програмці ми зазначили, що це — вигадана країна, яка є в окупації. Тож не бачу сенсу говорити більше.

— Ви вперше поставили виставу на заньківчанській сцені. Яке у вас вра­ження про акторів театру?

— Ми проводили напередодні кастинг, на який прийшло дуже багато акторів. У виставі склалася така команда, яка дуже хотіла взяти участь у цьому експеримен­ті. У кожному театрі режисер має знайти з акторами нову мову спілкування у ви­ставі. Ми її шукали, і ми її знайшли. Акто­ри театру — дуже сильні, талановиті, го­тові до експериментів.

— А як самі актори відгукуються про нову виставу? Про це я запитала у заньківчанина Олеся Федорченка, який зіграв роль Старшого Брата.

— Це дуже цікава робота, — каже Олесь. — Актор може голосом зіграти радість і трагедію, передати щастя чи розпач. А у цій виставі треба було все робити емо­ціями, пластикою. Для мене це був пев­ний виклик. Про Старшого Брата багато говорять, але по-суті його, як такого, не­має. А Влада Бєлозоренко зробила так, що він з’являється. Збірний образ світо­вої одноосібної влади, створений пропа­гандою. Це збірний образ усіх диктаторів світу. Зміни на його обличчі гримас — об­раз того, що влада змінюється та любить і дбає про свій народ. Насправді ж жод­них змін немає у країнах, якими керує Старший Брат. Ба більше, він ще й ви­носить на сцену певну енергетику, керує людьми — що вони мають робити, як вони це мають робити і як він це бачить. Він їм задає напрям — куди і до чого йти. Знає­те, я ж тепер танцюрист ще той, то для мене участь у цій виставі була серйозним викликом.

— Чи додавали від себе якихось де­талей своєму герою?

— Так. Фізично намагався зіграти чо­ловіка з хворобою Паркінсона — у мене хиталася голова, а моя постійна посміш­ка — свідчення контузії. Треба було того Брата показати з усіх боків. Бо ж актор словами може зіграти будь-що, а от фі­зично — тут вже треба було дуже сильно зіграти.

— За словами режисерки, було проведено кастинг…

— Кастинг був, бо справді дуже бага­то акторів хотіли зіграти у цій виставі. Але Влада взяла мене на цю роль без кастин­гу. Думаю, я виправдав її сподівання.

— Як після вистави почуваєтеся, адже зіграли негативного персона­жа?

— Коли переступаєш поріг театру, пе­рестаєш бути пересічною людиною, ти — актор. Набуваєш внутрішнього стану, намагаєшся завантажити себе думкою, що ти сьогодні не Олесь Федорченко, а такий-то персонаж. Театр — храм, у ньо­му треба творити зовсім інше, ніж те, що ти робиш у цивільному житті.