«Ця нагорода — це також наша перемога над ворогом»

У Національному театрі імені Марії Заньковецької - приємна подія. Двом популярним акторам Мар’яні Кучмі та Олесеві Федорченку на загальних зборах колективу вручили високі нагороди — премію імені Богдана Хмельницького за найкраще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва, яку присуджує Департамент гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України.

За результатами розгляду 24 творів, що були подані на конкурс, визначено переможців мистецької премії. Серед творів театрального мистецтва перше місце посіла вистава «Життя P. S» Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької (Камерна сцена, режисер — Назар Павлик, інсценізація — Ольга Анненко, сценографія — Наталя Тарасенко, актори: у ролі Лєри — Мар’яна Кучма, у ролі Морячка — Олесь Федорченко). Від заньківчан почесну нагороду раніше з рук міністра оборони України Олексія Резнікова отримав режисер-постановник вистави Назар Павлик, який захищає українську землю у ЗСУ.

«Життя P.S.» — документальна драма за автобіографічною книгою ветерана війни на Сході України Валерії Бурлакової (прем'єра вистави відбулася 4 вересня 2020 року). Влітку вистава «Життя P.S.» перемогла у номінації «Кращий акторський ансамбль» на престижному театральному фестивалі імені Нодара Думбадзе у Грузії.

У постановці показано іншу сторону бойових дій очима жінки, яка на лінії фронту знайшла кохану людину. Ця розповідь привідкриває завісу на незручні теми сучасної історії країни: воєнний побут, дискримінацію жінок-воїнів, спотворення фактів через медіа тощо.

Два роки тому я була на прем'єрі вистави «Життя P.S.». Не можу сказати, що я надто сентиментальна, але щира гра акторів примусила не лише мене, а й увесь зал плакати. Ні, вони не грали на сцені — вони свою роль прожили! Чесно й правдиво.

Довго не стихали оплески. Було багато квітів. Уже потім від щастя плакали Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.

Про нагороду і про головну роль у виставі журналістці «ВЗ» розповіли «винуватці» премії Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.

— Якщо одним словом дати відповідь на запитання, що для мене ця нагорода, скажу так: «Це все!», — каже Мар’яна Кучма. — Це надзвичайно висока оцінка для роботи всієї команди. А найголовніше — це пам’ять.

— Хтось з рідних, окрім режисера Назара Павлика, є зараз у складі ЗСУ?

— Був мій тато, але він через пенсійний вік демобілізувався. Власне завдяки татові я майже два роки шукала цей матеріал. Тато був в АТО, у танковій дивізії, і коли повернувся, я була дуже натхненна, щоб розповісти історію жінки на війні. Випадково натрапила на книгу Валерії Бурлакової. Ми з Лєрою зустрілися особисто, вона мені подарувала книгу, і я почала працювати над нею.

— Тобто постановка цієї вистави — це ваша ідея?

— Моя ідея — від початку до кінця. Дуже хочу, щоб люди знали про цю виставу.

Два роки тому, коли після прем'єри брала інтерв'ю в Олеся Федорченка, а це була перша його вистава після дворічної перерви — після страшної аварії (Олесь розбився на улюбленому байку й опинився на межі життя і смерті. — Г. Я.), кількох операцій і ампутації ноги актор уперше вийшов на сцену театру у документальній драмі. Тоді я запитала у нього — які відчуття повернутися на улюблену сцену. І він так само щиро, як і грає у виставі, відповів: «Коли повертаєшся у батьківську хату, вона має особливий запах. Так і у мене сьогодні. Якби ви знали, як я скучив за цим запахом! За запахом камерної і великої сцени. З Божою поміччю я тут. Це неймовірне відчуття. Останнім часом люблю повторюватися. І цього разу повторюся ще раз: Леонов казав, що це велике щастя, коли вранці хочеться йти на роботу, а ввечері — додому. Боже, як я хочу на роботу! Я би тут і спав. Бо так скучив».

І ось тепер заслужена нагорода — премія Богдана Хмельницького. І знову запитую в Олеся Федорченка — яку вагу вона має для нього?

— Кожен воює на своєму фронті. Ця нагорода — це також наша перемога над ворогом. Через те, що я на даному етапі став трохи іншим, для мене це дуже важливо, — каже актор. — Для мене це крок вперед, бо я зумів довести, насамперед, собі, що я ще щось можу. Можу добре зіграти, зачепити душу глядача, передати біль, радість. І усе це можу зробити в одній виставі. Для мене це свого роду Еверест. Після аварії думав, що артиста з мене вже не буде. Але Господь покерував по-іншому. Дав мені сили, впевненість… Ще два роки тому, коли вперше вийшов на сцену, підіймався на двох милицях, а сьогодні я вже граю у цій виставі навіть без палиці.

— Після цього вже було багато ролей?

— Аякже! От зараз працюємо над виставою «Ой, не ходи, Грицю…», яку ставить В’ячеслав Жуков. Сподіваюся, попереду ще не одна цікава роль.