Передплатити Підтримати

«Між першим і наступними фільмами, у яких я зіграв, була перерва у 30 років»

Відверта розмова з Петром Микитюком — про письменницьку творчість, літературно-мистецькі кола Львова 70−90-х років минулого століття, а також про театр і зйомки у фільмах

Петро Микитюк

Живе проста скромна людина — сумлінно виконує свою місію на землі: грає ролі на сцені театру і в кіно, любить, дружить, радіє, сумує, розчаровується, а поміж тим — пише… Пише вірші, прозові роздуми про сенс буття та сенс гри, у якій нема переможця і переможеного. І от нарешті, через майже чотири десятки літ з того часу, коли почалася ця письменницька творчість, виходять одразу дві книжки — поезія «Веремія» і проза «Гра». Їх автор — актор театру «Воскресіння», заслужений артист України Петро Микитюк.

— Ці книжки — данина пам’яті одній людині, яка спонукала мене до того, що я почав писати вірші, — розповідає Петро Ми­китюк. — Це Ігор Бурєнін — пред­ставник львівської поетичної школи 70−80-х років. Це мало­відома сьогодні група, яка іс­нувала з кінця 70-х до 90-х ро­ків минулого століття. То були російськомовні молоді поети. Навіть є ґрунтовне досліджен­ня про них, яке видано у Гдан­ському університеті. Справа навіть не в цих поетах, а в осо­бистості Ігоря Бурєніна, або, як його називали, Гоші Бурєніна. То був яскравий чоловік — фе­номенальний архітектор, тако­го рівня фахівця після нього я не зустрічав. Його дипломна робо­та у 1981 році зчинила фурор у Львівській політехніці, тому що він зробив проєкт реконструк­ції центральної частини нашо­го міста. Виявляється, по цьому проєкту щойно тепер починають все робити. Гоша був унікальний чоловік, який знав напам’ять всього Данте! На жаль, майже всі представники цієї поетичної групи уже пішли з цього життя. Ігор Бурєнін помер у 1995 році, найяскравіший представник цієї групи Сергій Дмитровський по­мер 2006 року в Єрусалимі, Ар­тур Волошин помер у 1991-му, Леонід Швець — у 1993-му. Жи­вим лишився тільки Олексій Єв­тушенко, мешкає зараз у Дрез­дені.

— Як ви познайомилися з цими людьми?

— У 1982 році, після закін­чення служби в лавах Радян­ської Армії, я потрапив до те­атру Бориса Озерова. А ще до армії закінчив режисерський курс Львівського училища куль­тури. Саме в цьому театрі пра­цював художником Гоша Бурє­нін, робив неймовірні декорації. Нас звів театр. І поштовх до по­езії мені дала саме ця дружба.

— Ви почали спочатку пи­сати поезію, а потім прозу?

— Так, спочатку була поезія. Іноді прокидався серед ночі і писав. Зараз я не пишу. Ці книж­ки — данина пам’яті Гоші й тим людям, про яких уже говорив.

— Читаючи вашу прозу, ро­зумієш, що це писав актор. Ти наче дивишся виставу. Вона майже автобіографічна. Згадано прізвище знаного львівського поета і громад­ського діяча Ігоря Калинця. Як ви з ним познайомилися?

— Ще коли я працював у Те­атрі ім. Леся Курбаса. Ігор Ка­линець приходив до нас на чи­тання поезій Василя Стуса, Ліни Костенко, та й взагалі був час­тим гостем у нашому театрі. Ми з ним дуже здружилися, а також з Богданом Волошиним, який свого часу, коли працював у «Ратуші», то видавав мої твори — прозу, вірші. То було єдине міс­це, де я публікувався.

— Ще одне ваше опові­дання присвячене Григорію Сковороді…

— Ми тоді в Театрі ім. Леся Курбаса працювали над виста­вою «Благодарний Еродій» за Сковородою. Сковорода сучас­ною українською мовою зазву­чав у моєму перекладі.

— Ви згадували читання у театрі творів Василя Стуса…

— Після перепоховання тіла поета в Києві його син Дмитро запросив мене до себе додому і виніс мені зошити — оригіна­ли творів Сковороди. Дружина Дмитра працювала тоді в Інсти­туті літератури. Ви не уявляє­те, яке це відчуття, коли бачиш цю каліграфію, цей почерк! Це також вплинуло на написання оцього всього…

— Крім роботи у львівських театрах, у вас є досвід робо­ти на знімальному майданчи­ку. Перший фільм, у якому ви знялися, вийшов у далекому 1989 році. Розкажіть, як усе починалося.

— Це був 1988 рік, я саме пі­шов з тодішнього Театру юно­го глядача. Товаришував з акто­ром Степаном Мерцалом, який з моїм двоюрідним братом Ро­маном Іваницьким і з Григорієм Гладієм разом вчилися на одно­му курсі. Степан сказав мені, що вони хочуть створити кіностудію у Львові. Це були початки «Гал­фільму» тоді. Василь Босович, Федір Стригун, Степан Мерца­ло і режисер-постановник філь­му «Поза межами болю» Ярос­лав Лупій вирішили створити таку кіностудію. І ця кіностудія таки була створена, мала офіс неподалік церкви Святого Ан­тонія. Ще півтора року тому там була вивіска «Галфільм». Я був причетний до цього гурту. Лупій сказав, що буде знімати фільм «Поза межами болю», і дав мені почитати сценарій, запропону­вав попробуватися. Я поїхав до Києва, поговорив. Проб як таких не було, тільки фотографії зро­били. Зрештою, Юрій Глущук мав грати ту роль, яку зіграв я, але в нього щось не виходило. І тут мене викликають на Кавказ, де відбувалися зйомки. Це був кінець 1988 — початок 1989 року. Фільм знімали два з полови­ною місяці. Там я познайомився із нині вже покійним Вадимом Трочаком, з Костем Петровичем Степанковим, з яким ми дуже тісно співпрацювали, тому що він був сліпим скрипалем у цьо­му фільмі, а я — його поводирем, і весь фільм ми були разом. За­галом було дуже складно — по­чалася війна у Грузії, ми звідти втікали… Як нам вдалося з Вла­дикавказа долетіти до Києва — це просто фантастика!

— То ви ще не завершили зйомки?

— Ні, через війну ми їх не за­вершили. Фінальні сцени ми ро­били в павільйоні «Укртелефіль­му» зі штучним снігом. Це було жахливо! Але фільм ми таки до­зняли, і були прем’єри в Киє­ві, у Львові та в багатьох інших містах України, потім — у Кана­ді, в Америці. Це був 1989 рік — практично кінець Радянського Союзу. Такі були початки мого кінематографа. А потім була пе­рерва тридцять років.

— Проте, після цієї пере­рви, з 2018 року ви знялися у чотирьох фільмах!

— Так. Першим був «Таєм­ний щоденник Симона Петлю­ри», потім «Шляхетні волоцюги» і «Наші котики», після них — «Я, „Побєда“ і Берлін», який скоро має вийти на екрани.

— Кого ви граєте у фільмі за книжкою Кузьми Скрябіна?

— Я там зображаю того ху­дожника, який Кузьмі продав «Побєду». Невеликий епізод, але знаковий.

— Розкажіть детальніше про зйомки стрічки «Наші ко­тики», де ви зіграли Профе­сора, у смерть якого не хоті­лося вірити до кінця фільму.

— Володимир Тихий — ав­тор сценарію і режисер цьо­го фільму — навмисне так при­думав, але ніхто не очікував, що буде така реакція публіки, — діти плакали і питали, чому Про­фесор помер. Тому є вже сце­нарій другої частини «Наших котиків», у якій Професор бра­тиме участь, але вже на небе­сах. Це буде фантасмагорія, в якій Професор потрапляє на не­беса і з небес допомагає «коти­кам», які далі продовжують бо­ротися з москалями на Донбасі. Вже мали початися зйомки дру­гої частини, але у зв’язку з тими конкурсами — наш сценарій взяв перше місце! — його відкину­ли. Був великий скандал, який продовжується й досі. Хоча ми виграли конкурс, нам не дали грошей. Але, думаю, ми все це подолаємо і гроші знайдуться. Адже на початок зйомок фільму «Наші котики» гроші дали Уля­на Супрун з чоловіком і Стефко Бандера — онук Степана Банде­ри, а вже потім долучилася дер­жава. Думаю, що друга частина «Наших котиків» буде попри все.

— Ваша дружина — ак­триса Першого театру Леся Шкап’як — не лише талано­вита акторка, а й прекрасна співачка і авторка пісень, зо­крема, на ваші тексти. Як жи­веться під одним дахом двом творчим особистостям?

— Звичайно, вдома ми обго­ворюємо все — і ролі, і висту­пи, допомагаємо одне одно­му, щось підказуємо: як би я це зробив, як би я хотів, щоб зву­чала та чи інша пісня… Але ми не втручаємося в речі дуже при­ватного характеру, що стосуєть­ся самовираження. Митець все одно творить інтуїтивно, як би йому хтось не підказував збоку, тобто він все одно покладається на свою внутрішню мистецьку інтуїцію. Нас разом тримає лю­бов до мистецтва, відчуття того, що поруч є хороший товариш, друг, кохана людина, — це найго­ловніше, тому що без цього ми б просто розчинилися. А так — ми є такими, якими є, ми разом, і це дуже добре…

Довідка «ВЗ»

Петро Микитюк — актор театру та кіно, заслужений артист України. Народився 4 липня 1960 року у Львові. Закінчив С Ш № 51 у 1977 році. У 1979 році закінчив Львівське культурно-освіт­нє училище, курс — режи­сер культурно-масових за­ходів. У 2004 році закінчив Львівський національний університет ім. Івана Фран­ка, історичний факультет. З дитинства займався на­родними танцями (народ­ний ансамбль «Весна»). З 1986 року працює на про­фесійній сцені.