«Брат ще був живий, коли мені наснився сон: його відносить брудна вода, яка потім стає кришталево чистою»

Орга­нізував зустріч генеральний директор оздоровниці Лев Гри­цак. Напередодні ми мали нагоду поспілкуватись з гостями. Головною темою розмови, звісно ж, був Василь Стус. Як він ріс та вчився? Чи відчував хтось з членів родини його високе призначення? Що означало у часи, коли Стус став громадян­ським трибуном, коли на повний голос залунало його поетич­не слово, бути його сестрою або ж другом та однодумцем? На ці та багато інших запитань відповіли наші співрозмовниці.

— Пані Маріє, — звертаємось до сестри Василя Стуса, — де ви зараз живете, чим займає­тесь?

— Я — пенсіонерка. Живу у Ки­єві, допомагаю виховувати прав­нуків. А до того 49 років працю­вала вчителькою математики і фізики у Донецьку. Сьогоднішня війна вигнала мене з дому.

— А звідки Стуси походять?

— Наша родина походить з Ві­нниччини. Мали там своє гос­подарство, коней, корів. Жили заможно. Нещастя прийшло зі сходу разом з більшовиками. У період колективізації почали ви­лучати нажите, батькові погро­жували Сибіром. Він не став че­кати, поки нові господарі життя в Україні всіх нас виселять. Спер­шу сам виїхав у Керч, а згодом у Донецьк. Потім забрав маму і ді­тей. Батько хотів, щоб діти, а нас було четверо, повноцінно вчи­лися, бо всі тягнулися до науки. Залежало йому й на тому (це я, звісно, згодом такий висновок зробила), щоб ми не стали ідей­ними рабами. Відчув небезпеку.

Донецьк нефартовим для нас виявився. Як тільки пере­їхали — захворіла на менінгіт і померла моя старша сестрич­ка, яка вчилася у восьмому чи дев’ятому класі. Почалася війна. Згодом брат Іван, якому було чо­тирнадцять, підірвався у полях на міні. Ми дуже бідували, тато не працював, роботи не було. Їз­див селами, вимінював речі на продукти. Вечорами нам багато читав і розповідав.

— Яким був Василь у дитин­стві?

— Милою, щирою та доброю дитиною. Таке сонечко росло, яке завжди хотілося погладити. Я пішла у перший клас, а він теж хотів до школи. Утікав з хати бо­соніж, бо мама ховала його взут­тя, аби нікуди, поки була зайнята на полі, не потикався. Повсюд­но, і до школи також, за мною ходив. Вчителька дозволяла йому бути присутнім на уроках. У шість років Василь, який наро­дився у 1938 році, став першо­класником. У класі, де навчав­ся, не бракувало переростків. Мій братчик сильно вирізняв­ся у тому строкатому середо­вищі. Був найменший. Вже тоді вирізнявся тямучістю, тягою до знань. Починаючи з четверто­го класу, почав часто навідува­тись до бібліотеки. Набравши по три-чотири книги, скоренько по­вертав їх назад. Це викликало підозру у бібліотекарок. Поду­мали, що книг, які бере додому, не читає. Одного разу виріши­ли влаштувати йому малень­кий іспит. Виявилось, все, що брав додому, таки читав і добре запам’ятовував прочитане. Коли кращих учнів почали відзнача­ти за успішне навчання, почав приносити додому похвальні грамоти. На це зраділий бать­ко відгукнувся своїм педагогіч­ним «ходом» — для кращої мо­тивації купив сину фотоапарат. Передплатив Василю журнал «Юний технік». Брат із сусідськи­ми хлопцями, «озброївшись» знаннями з «Юного техніка», за­йнявся радіосправою. Згодом з друзями-сусідами вже комуніку­вав за допомогою саморобно­го радіозв’язку. Ще через два роки батько, пересвідчившись, що син нерівно до музики дихає, гітару йому прикупив. Василь за деякий час й акорди навчився брати.

— Чи помітили ви тоді, коли ще дітьми були, щось таке, що вказувало на майбутнє ви­соке призначення брата?

— Вже тоді вирізнявся впер­тістю та принциповістю. Якщо відчував власну правоту, на жодні компроміси не погоджу­вався. На одному з уроків ма­тематики знайшов у собі сили висловити власну незгоду з ав­торитетним вчителем. Йдеться про Костя Макаровича Теслен­ка, племінника самого Архипа Тесленка. Батькові довелося до школи йти, щоб залагоджувати конфлікт. Вже тоді помітила, як сильно, не по-дитячому, тягну­ло Василя до слова. У школі з хлопцями випускали гарні стін­нівки. Брат складав віршовані дописи. З ним учився син ди­ректора школи. Якось Василь про нього написав: «А у Лёни неприятность — опять двойку получил, потому что он сегодня химию не выучил. И немецкий знает узко, потому что привык говорить по-русски». Не побо­явся! Василько рано опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б не брався, все у нього виходило… Школу закінчив ме­далістом у 16 років. Поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Там йому відмо­вили, бо виявився «занадто ма­лим» за віком. А на факультет української філології педаго­гічного інституту у Сталіно, так тоді «величали» Донецьк, зара­хували без вступних іспитів — медаль давала пільгу. Василь, ставши студентом, привернув увагу тим, що на заняттях від­повідав виключно українською. Багато читав, вільний час про­водив у бібліотеці. Сам вивчив латину, добре знав німець­ку мову. Деякі викладачі поча­ли давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Риль­ського та заборонених авто­рів Розстріляного відродження. Мабуть, це і вплинуло на його світогляд і визначило подаль­шу долю.

— Пані Маріє, а якою була ваша реакція, коли брата за­тримали?

— Я все життя молилася на нього! І коли ми дізналися, що Василя забрали, не спала три дні, плакала. А тут ще у газе­ті вийшла велика стаття проти нього, бо, бачите, задеклару­вав себе поетом, що розмов­ляє українською мовою… Якось до школи, де я вже працювала, прийшов співробітник КДБ і по­просив вплинути на брата, аби він покаявся у «гріхах» проти ра­дянської влади. Я йому відпові­ла: «Як буду вчити брата, коли він набагато розумніший за мене?». Останнє моє побачен­ня з Василем у таборі в Перм­ській області зірвали конвоїри. Ми приїхали туди з його дружи­ною Валентиною та сином Дми­тром. Чекали, вже чули, як їде машина з в’язнями, але Васи­ля так і не дочекалися. Праців­ники табору пояснили: через те, що він відмовився розмовляти з рідними російською. Наступний візит був уже на табірному цвин­тарі. Навіть там, біля могили під номером 9, за нами пильно сте­жили кадебісти… Вони все зро­били, щоб Україна, люди не зна­ли його поезії, не прийняли. Але у мене завжди було відчуття, що ставлення співвітчизників до Василя зміниться. Ще був жи­вий, коли мені наснився віщий сон: Василя відносить брудна вода, яка потім стає кришталево чистою. І справді, через декіль­ка років після смерті мого брата урочисто перепоховали у Києві, а трохи згодом його ім’я зазву­чало у вільній Україні. Його удо­стоїли найвищої державної на­городи — звання Героя України.

До нашої розмови долучаєть­ся журналістка, дисидентка Маргарита Довгань.

— Як доля звела вас із Васи­лем Стусом?

— Я народилася 1930 року у Ташкенті. Туди, як «ворога наро­ду», заслали діда, за ним поїха­ли бабуся і мої мама з татом. Дід перебував у концтаборі на Кушці. Потім були Середня Азія, Урал, Волга, Литва і Білорусь… І рап­том — щаслива хвилина у 1944-му: зателефонував батько з да­лекої півночі, де він працював геодезистом, і сказав, що їде­мо до Києва. Мені було 14 років. І тоді у школі відбулася зустріч із вчителькою, яка почала від­кривати для мене у зросійщеній столиці УРСР український Київ і мою батьківщину — Україну. За­кінчила відділення журналісти­ки при філологічному факульте­ті Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала в редак­ції газети «Вечірній Київ». Якось отримала завдання розібратися з розкраданням грошей в одно­му з тодішніх жеків. Попередньо звинувачували інженера, який там працював. Я ж з’ясувала, що винен не він, а інструктор райко­му партії, який опікувався кон­торою. Була щаслива, що відно­вила справедливість. У редакції про це почув керівник партій­ного відділу, мене насварили: «Коммунист никогда не может быть виноватым».

— За яких обставин позна­йомилися з Василем Стусом?

— Завдяки Івану Дзюбі. Бу­дучи редактором видавництва «Молодь», попросив мене напи­сати рецензію на книжку Миколи Бажана. Сказав, що в Інституті літератури є талановитий аспі­рант Василь Стус і що він зможе допомогти. Пішла на цю зустріч. Він відразу мені сподобався. І зовнішнім виглядом, і манерою спілкування, і звичкою називати речі своїми іменами. Такої пове­дінки, особливо там, де він про­ходив інтернатуру і де цензуру­вались не тільки твори, а й кожне слово і навіть подих, мало хто собі дозволяв.

У 1965 році я організувала у Києві творчий вечір, на яко­му свої вірші читали Іван Дзюба, Василь Стус, Іван Світличний, Ліна Костенко, Микола Холод­ний, загалом — тринадцять по­етів. Був аншлаг. Згодом дізна­лася, що у перших рядах сиділи представники КДБ. Наступного дня в ЦК партії вже обговорюва­ли мою підривну антирадянську діяльність. За це звільнили з ро­боти.

Пів року тягали на допити. Якось привезли на вулицю Лип­ську, де було обласне управ­ління КДБ. У затемненій час­тині кімнати сиділи якісь люди. Мене з іншими «ворогами на­роду» посадили на підвищення. Мордували допитами дві годи­ни, а потім відпустили. Пізніше зрозуміла, що це був показовий урок для молодих кадебістів. Мене не ув’язнили лише тому, що за паспортом я була «рус­ская».

Василя Стуса після того творчого вечора відрахували з аспірантури Інституту літерату­ри. Він влаштувався робітником на взуттєву фабрику. Обливав якоюсь смердючою речовиною кирзові чоботи, щоб не промо­кали. Одного разу впав на кон­веєр, у нього почалася шлунко­во-кишкова кровотеча. А коли трохи одужав, добрі люди взя­ли його на роботу інженером у контору Міністерства промис­ловості будівельних матеріалів. Якось Василь сказав, що в його відділі є вільні посади. Мій чо­ловік мав знайому художницю, батько якої був не останньою людиною в міністерстві. У 1968 році мене зарахували в інфор­маційний відділ, де я вела об­лік товарів і робила опис мате­ріалів. Зі Стусом працювала три роки. Наші столи стояли поруч. Отримували мінімальну зарп­лату. За нами, звісно, таємно наглядали. Василь тонко від­чував, коли у мене траплялися неприємності. Витягував із тор­бинки яблуко і казав: «Рито, я тобі зі свого саду приніс!»

— Але ув’язнення йому уникнути не вдалося…

— Так. Із сорока семи років життя тринадцять провів у слід­чих ізоляторах, камерах-оди­ночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній робо­ті у шахті. У 1976 році, відбува­ючи перше покарання, написав відмову від радянського грома­дянства: «Бути радянським гро­мадянином — значить бути ра­бом…» За свою позицію часто потрапляв до карцеру. Його го­лодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими дисидентами ста­ли подіями, які привертали ува­гу всіх, кого режим кинув за ґра­ти. У 1980 році Василя вдруге арештували й засудили до де­сяти років позбавлення волі в колонії особливого режиму та п’яти — заслання. 1985-го його номінували на здобуття Нобе­лівської премії. Цього домагала­ся українська й міжнародна інте­лігенція — сподівалися, що така нагорода прискорить його звільнення. Його вирішили по­збутися у ніч на 4 вересня 1985 року. Офіційно повідомили, що помер від раптової зупинки сер­ця. Валя із сином Дмитром зі­бралися, щоб поїхати в концта­бір, аби забрати тіло Василя. З ними поїхали її сестра Шура і я. За кілька днів вже були в селі Ку­чино Пермської області. Нас зу­стрів офіцер: «Вы откуда? По какому делу и к кому?». Валя по­казала телеграму з КДБ. Нагля­дач насварив нас, що «припер­лися» у вихідний. Пішов шукати начальство. Нас повели на дру­гий поверх у маленьку кімнату, де сидів начальник табору До­лмачов. Той сказав, що Василя вчора поховали. Мовляв, не мо­гли більше тримати, бо морг пе­реповнений. Медичного висно­вку про причину смерті не дали. Коли попросили віддати хоча б його речі, почули: «Не положе­но!». На кладовищі офіцери КДБ стояли поруч і слухали, про що ми говоримо. Аж коли завжди спокійна і виважена Валентина раптом зірвалася і почала кри­чати, що вони вже і так його вби­ли, чого їм ще треба, ті відійшли на кілька метрів… Дружині за­боронили поховати чоловіка в Україні. Лише після завершен­ня терміну ув’язнення, у 1989-му, рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину…

— Пані Маргарито, а як вела вас доля після проголошення Незалежності України?

— 15 років працювала се­кретарем у Верховній Раді. На пенсію пішла у 2005-му. Відто­ді упродовж 10 років щомісяця влаштовувала у своїй квартирі зібрання-вечорниці «Парнас на Видубичах». З початком росій­сько-української війни стала во­лонтером. Три роки відвідува­ла у київському госпіталі наших поранених військовослужбов­ців. Спілкувалася з ними, запи­сувала розповіді. Зібрала усе це у книзі «Шпитальні нотатки». Особливо вразила мене роз­мова з хлопцями, які поверну­лися з полону. «Що допомогло вам вижити у тих страшних під­валах?» — запитала. У відповідь почула: «Ми читали Стуса». За­раз маю важливу місію. Хоче­мо з однодумцями реалізува­ти проєкт встановлення у Києві пам’ятника Василеві Стусу. По­при незрозумілі ігри київської влади, сподіваюся довести справу до завершення. Автором майбутнього монумента є мій чоловік і моя опора — скульптор Борис Довгань.