«Є молоді львів’яни, які переконані, що Львів заснований у 1715 році. Бо це назва популярного пива «1715»

Львовознавець, фотограф, колекціонер ретрофототехніки та історичних фотографій, творець і модератор сайту «Фотографії старого Львова», а «за сумісництвом» театральний режисер і весільний тамада Роман Метельський — людина творчо багатогранна. Каже, усе, чим він займається у житті, — не для заробітку, просто йому це подобається.

Про хобі, мистецтво та історію розмовляємо з паном Романом у його офісі, вікна якого символічно виходять на одну з найстаріших пам’яток міста — «Криницю з левами», що на вулиці Коперника. Розмова з Романом Метельським — це одночасно й віртуальна екскурсія Львовом, пізнання нових фактів із історії рідного міста. його офісі — колекція раритетних фотоапаратів, величезних валіз, книжок і головне — власне фотографій старого Львова. На стінах — живопис львівських художників, грамоти й дипломи, які отримав за музейництво і творчість на славу міста. З гордістю показує гарні альбоми із десятками раритетних поштівок. «Одна така поштівка може коштувати „в районі“ 100 гривень, — розповідає колекціонер. — Звичайно, є й дорожчі, є й по 50 доларів, але це для мене задорого. Це такі рідкісні твори, які вийшли накладом 100−500 примірників».

Ось унікальне фото — воїни дивізії СС «Галичина» у 1943 році верхи на конях проїжджають перед будівлею Львівського університету. Переважна більшість фото — види старого Львова. Найцікавіше, коли вони — у незвичних ракурсах, або на них — уже неіснуючі будівлі. Тоді довго здогадуєшся, що це за локація.

От, наприклад, поштівка із зображенням Національного музею імені Андрея Шептицького, що на проспекті Свободи. Але музей заступає неіснуючий уже довгий двоповерховий будинок тодішнього Фінансового управління. Ця споруда тягнулася майже на цілий квартал. Її знищила бомба під час Другої світової війни.

Наступна світлина — площа Міцкевича із пам’ятником поетові. «Під цією площею Полтва протікає двома рукавами, а пам’ятник Міцкевичу „стоїть на острові“, — пояснює львовознавець. — Проспект Свободи (тодішні Губернаторські вали) мав закриватися з одного боку Оперним театром, з іншого — пам’ятником Міцкевичу, а між ними — кінна статуя Яну Собеському (стояв приблизно на тому місці, де зараз пам’ятник Шевченку, нині пам’ятник Собеському перевезено до польського Вроцлава). А пам’ятник Міцкевичу мав стояти там, де зараз фонтан із фігурою Матінки Божої. Але коли почали робити фундамент для пам’ятника, ґрунт почав провалюватися, оскільки внизу — вода. Тоді його перенесли на острів. Там тоді стояла криниця із фігурою Матінки Божої, і їх поміняли місцями».

Роман Метельський віднайшов унікальну поштівку: цепелін над Львовом під час Першої світової війни. Саме у той час цепеліни (дирижаблі) почали використовувати вперше. З них можна було вести розвідку на місцевості й навіть бомбардувати. Тоді Львову пощастило, його ще не бомбардували.

Ще одна світлина — Преображенський храм, що на вул. Краківській, але підписано — «Домініканський костел». Унікальна тим, що переплутали назву і помилка вийшла друком, до того ж тут є ще й будинок, якого зараз немає, — він стояв на місці нинішнього Вернісажу.

Поштівка 1916 року із видом Оперного театру. «Прикол» у тому, що вона відправлена зі Львова у 1944 році. Коли сюди повернулися «другі москалі», вони позаймали будинки тих, кого розстріляли й вивезли. Цю поштівку, очевидно, знайшли в одному такому помешканні й відіслали своїм друзям у Харків. Адреса і текст російською мовою — на звороті. Цим хотіли похизуватися, що живуть у гарному місті, у шикарній хаті, із гарними меблями і цінностями. На лицьовому боці стоїть штамп воєнної цензури «Просмотрено». На поштівці 1916 року — штамп цензури 1943 року!

— Пане Романе, з чого почалося ваше захоплення?

— Багато років вивчаю історію Львова. А фотографувати почав із десятирічного віку. Тоді мені подарували на день народження перший фотоапарат — «Смена-8М». Я пофоткав друзів, і… відкрив задню кришку, аби подивитися, що ж там вийшло. Зрозуміло, засвітив плівку. У 13 років пішов на професійні курси фотографів. Другим моїм фотоапаратом став «Зеніт-11». Це вже була серйозна «машина». Я з ним облазив усі Карпати, разом із товаришем по товариству «Спадщина» Андрієм Парубієм (нинішній спікер ВР. — Авт.). Загалом настільки захопився історією та фотографією, що думав вступати або на історію, або на археологію. Але тоді якраз мене «затягнув» театр.

Взагалі 90-ті роки, пам’ятаєте, були веселі. Головним девізом життя було виживання. У 1992 році я вступив у Рівненський державний інститут культури, на театральну режисуру. Закінчив у 1997 році. Працював у Театрі імені Марії Заньковецької, займався великими фестивалями, працював на фірмі «Галицькі фестини», ми робили фестиваль пива «Гальба». У третій «Гальбі» я вже був головним адміністратором. Робили День міста. Якийсь час працював у Театрі юного глядача.

Але історія мене не полишила. Якщо воно твоє — воно тебе рано чи пізно зачепить. У 2010 році почав сам для себе вивчати комп’ютерну програму WordPress, яка дозволяє робити сайти. Мій старий добрий колега Тарас Амброз приніс мені на флешці купу фотографій старого Львова. Я почав розглядати і захопився. На половині фото не міг зрозуміти, де це сфотографовано. А вже у 2011-му вирішив зробити свій сайт, використавши ці фото. Відтоді сайт «Фотографії старого Львова» активно розвивається. Спочатку робив усе сам — знімав, писав, ставив фото. Зараз у нас уже багато авторів.

Якось пролунав дивний дзвінок — із Національного цифрового архіву України. Просили дозволу зберігати у себе копію мого сайту. Я спочатку подумав, що мене хтось «розводить». А вони на повному серйозі: давайте ми вам привеземо договір на відповідальне збереження. Питаю: «Навіщо це вам?» Відповідають: «Бо у вас крутий сайт. Він входить у п’ятірку ресурсів «Україна у спадщині ЮНЕСКО».

Я був вражений. Адже нічого для «розкрутки» сайту спеціально не робив. Навіть не знав, що є такий рейтинг і що є Національний цифровий архів України. Зараз намагаюся працювати із музейниками, істориками, бібліотекарями. Їм можна довіряти. Але працюю із молодими людьми, які тільки починають наукову діяльність — студентами-істориками, аспірантами. Хоча, буває, приходить молодь, яка на запитання «Що ви знаєте про Львів?», відповідає: «Ну, Львів — гарне місто…» і все. «Добре, кажу, тоді скажіть, в якому році заснований Львів?». Запитання провокаційне, тому що, як відомо, точної дати заснування нашого міста не знає ніхто, є лише дата першої писемної згадки про Львів — 1256 рік. Але знаєте, скільки версій дати заснування Львова мені називали? Десятки. Найпопулярніша відповідь — 1715 рік. Бо це назва популярного пива «1715». Але більшість такої молоді переконана, що Львів заснований… у ХХ столітті.

— Не може бути!

— Так, вони переконані, що до ХХ ст. Львова не було. Невідомо, як вони у школі вчили історію… Я так розумію, що для людини, яка прожила 20 років, 200 років — це космос.

Але для усіх, хто хоче розвиватися, створювати нове, шпальти сайту завжди відкриті. Постійно сам працюю над статтями. Та насправді я не працюю — я просто отримую задоволення. Моя офіційна посада — науковий працівник музею Михайла Грушевського у Львові. Я не історик, але настільки багато всього вчу, дізнаюся, що у певних напрямах знаю набагато більше, ніж історики.

— Ви, мабуть, знайомі з усіма львівськими фотографами?

— Це нереально. Їх дуже багато (сміється. — Авт). Є такий фотомаестро Любомир Криса. Він як із кінця 80-х взяв до рук фотоапарат, так щодня робив по 3−4 зйомки. Має зазнимковані усі події національного відродження у Львові. Коли мені потрібні були фотографії з відкриття пам’ятника Грушевському у Львові (1994 рік), я ніде не міг знайти. Звернувся до нього — він мав чотири плівки із «аховими» фотографіями. Тоді на відкриття пам’ятника, до речі, приїхав перший президент України Леонід Кравчук. Знаєте, якою машиною він приїхав?

— «Мерседес»? «Чайка»?

— Ні (сміється. — Авт.). Був такий УАЗик «Швидка допомога». Їх ще називали «буханками». От такий ескорт президенту знайшли. І це все є у нього на фото. Я не повірив своїм очам…

— Читала, ви хочете створити у Львові музей фотографії…

— Так, почав роботу над створенням у Львові музею історії фотографії. Буду щиро вдячний за будь-яку допомогу. Хочу закликати усіх небайдужих до історії Львова: зараз відходить покоління старих фотографів, які працювали у 1950, 60, 70, 80-х роках. Часто для їхніх дітей, онуків їхні архіви — це мотлох. Дуже прошу приносити це все мені або надсилати матеріали, пов’язані з історією Львова. Маєте фотомотлох вдома — несіть, маєте ідеї, поради, підказки — заходьте на каву.

На щастя, на мій заклик уже відгукнулися. Один чоловік запросив до себе в гості — у його гаражі збереглись десятки раритетних фотоапаратів та допоміжної техніки. Вартість таких експонатів — захмарна. Усе це неодмінно займе почесне місце у новоствореному музеї. Якби місцева влада пішла назустріч, Львів би став першопрохідцем у створенні інтерактивного фотомузею. Хочу створити гарний музей, гідний міста, куди захочеться прийти й провести там час, випити філіжанку кави, поспілкуватися.

(На стіні помічаю щит із колекцією весільних бутоньєрок. Їх тут, мабуть, штук зі сто…)

— Це все з весіль, які я проводив. Дається взнаки режисерська освіта. Весільний тамада — ще одне моє хобі. Займаюся цим вже років з двадцять. Тамада — це той, хто більше слухає, ніж говорить. Навіть коли стоїш і нічого не говориш, коли люди, наприклад, їдять, ти повинен слухати. Не підслуховувати, а слухати: який у людей настрій, чого їм зараз хочеться. Люди підкажуть тобі усе. Якщо будеш поводитися без пафосу, зверхності, люди тебе нормально сприймуть, будеш у тренді. Треба просто не заважати людям бавитися і бавитися разом з ними. Відчувати, коли дати слово батькам, коли гостям. Я координую загальну логістику свята, починаючи від

роботи кухні, музикантів, до пересування і виступів гостей, батьків. Ми повинні працювати всі в команді. Аби не вийшло так, що кухня має подавати якусь страву, а тамада підняв гостей і кудись повів.

Не женуся за кількістю весіль. Маю свого клієнта. Я — інтелігентний тамада: не показую фокусів, не роблю ніяких штучок…