Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Яна ШЕМЯКІНА: «Навіть російські фехтувальниці, що об’їздили весь світ, зазомбовані своїм телебаченням»

Яна ШЕМЯКІНА: «Навіть російські фехтувальниці, що об’їздили весь світ, зазомбовані своїм телебаченням»

Після перемоги на Олімпійських іграх у Лондоні фехтувальниця Яна Шемякіна взяла тайм-аут, аби трохи відпочити від спорту.

Але обіцяла повернутися, адже в її колекції медалей Олімпіади, Кубків світу і чемпіонатів Європи ще не було нагороди першості планети. Без фехтування львів’янка протрималася лише рік. А повернувшись на доріжку, вже на першому-найближчому чемпіонаті світу у Казані приміряла бронзову медаль. Про те, якою ціною далися їй перемоги над суперницями-самурайками та дівчатками-солдатиками; про те, як зазнала невдачі у словесних баталіях з російськими подругами та конкурентками; про те, як розбишака у коротких штанятках втілила у дійсність дитячу мрію — щоб нею пишалися батьки — Яна Шемякіна розповіла в інтерв’ю “ВЗ”. Реальність перевершила найсміливіші мрії Янки — нею пишається вся країна!

—Відразу після чемпіонату світу я полетіла до Китаю: представники компанії Geely, які на Олімпіаді у Лондоні подарували мені автомобіль, запросили презентувати нову модель автівки, — розповіла Яна Шемякіна. — На презентації організатори влаштували глядачам сюрприз. Мою участь не афішували, на плакатах були безликі фото фехтувальників. А в розпал церемонії виїхала машина, з якої вийшла я у фехтувальному костюмі і в масці. І тільки тоді мене познайомили з публікою. Це була моя найдивовижніша подорож в авто: при повному фехтувальному параді я ще ніколи не роз’їжджала. Мені доводилося змагатися на Олімпійських іграх у Пекіні, на турнірах у Нанкіні та Гуанчжоу. Та гостювати у країні, коли не потрібно виступати на змаганнях, значно приємніше.

«Китайських труднощів не боюся»

— Ви розповідали про своє давнє бажання вивчити китайську...

— Поки що студіюю англійську, до китайської руки не дійшли. Після цього візиту до Піднебесної у мене з’явилися певні сумніви: перекладачка, яка працювала з нами, налякала, що китайська мова неймовірно складна. Та я не боюся труднощів, тому, коли зможу добре розмовляти англійською, візьмусь за китайську.

— На чемпіонаті світу після поразки у півфіналі італійці Роселлі Ф’ямінго на обличчі у вас читалося страшне розчарування, та вже за півгодини на п’єдесталі пошани ви виглядали щасливою. Який післясмак залишив по собі цей чемпіонат?

— Це моя перша нагорода чемпіонатів світу, я йшла до неї багато років. Тому після перемоги у чвертьфіналі, коли “бронза” уже була у руках, я не змогла втриматися від бурхливих емоцій і необережних думок на кшталт: “Якщо навіть програю наступний поєдинок, без медалі все одно не повернуся”. Це розхолодило мене і стало причиною поразки ціною в один укол. Я була близькою до перемоги і розуміла, що могла стати чемпіонкою. Звідси і розчарування на обличчі. З іншого боку — це перша моя нагорода після повернення у спорт, перша медаль світового чемпіонату в кар’єрі. Тому на п’єдесталі я відкинула думки про поразку і дозволила собі бути щасливою.

Це був день Роселли Ф’ямінго. Їй вдавалося практично усе. Ми уже не вперше зустрічаємося на доріжці, і я чудово знаю усі її помилки. Та цього разу сама винна у поразці. Їй тренери дали вказівку на двобій — вона виконала все бездоганно. Мені тренер також запропонував детальний план, та я схибила.

Самураї з українським характером

— У попередніх поєдинках ви також змусили добряче похвилюватися: лише у доданий час перемогли японку Аяку Сімоокаву та за лічені секунди до завершення поєдинку дотиснули Кон Ваньмай з Гонконгу...

— Незважаючи на юний вік і брак досвіду, довгонога, з відмінним природним відчуттям дистанції, Аяка Сімоокава є небезпечною навіть для найдосвідченіших лідерок. Ось не встояли перед нею титулована німкеня Імке Дуплітцер та китаянка Сунь Ючжи. У “пульці” програла їй і наша Анфіса Почкалова. Вона ж і застерегла мене від головної небезпеки у протистоянні з японкою — надмірної активності й ініціативності. Моїм завданням було дочекатися, поки Аяка сама прийде до мене, і з готовністю зустріти її. Мені це вдалося. Така сама тактика була доречною і з Кон Ваньмай. Навіть коли “притискаєш” її до краю доріжки, все одно слід почекати, щоб першу дію зробила вона. Усі знають про мою “любов” до азіатської школи фехтування. Мені комфортніше змагатися з європейками чи американками. Однак ніколи подумки не обираю для себе зручну суперницю. Якщо претендуєш на звання найсильнішої у світі, повинна вміти перемагати усіх.

Китайські і гонконзькі фехтувальниці нагадують мені добре навчених солдатиків. Тренер закладає в них програму, і вони все достеменно виконують. А ось японочки, незважаючи на те, що худенькі і невисокі на зріст, — істинні самурайки. Навіть коли програють з великим рахунком, ніколи не складають зброю, борються до кінця. Японське шпажне фехтування — це поєднання східних традицій з українською школою і характером. Ось уже шість років японську жіночу збірну тренує один з найкращих наших шпажистів — Олександр Горбачук. Він підняв японське фехтування на п’єдестал із самих низів.

Лікар для зомбі

— Перед Олімпіадою в Лондоні у вас було передчуття, що до Львова ви повернетеся з перемогою. А перед поїздкою до Казані інтуїція щось підказувала вам?

— Було лише величезне бажання. Мені важливо було якісно виконати свою роботу і зійти на п’єдестал — у Росії, країні, до якої останнім часом ми кардинально змінили своє ставлення. Хотілося повторити те, що зробила Оля Харлан: перемогти усіх, а потім стояти на подіумі під синьо-жовтим прапором і на весь голос співати наш гімн. На жаль, мені трішечки не вистачило. Та попри те, бронзова медаль є для мене важливою і цінною.

У Казані, де б ми не були, весь час сперечалися і комусь щось доводили. Нас з дівчатами місцеві постійно запитували, що діється у нас в країні. І ми не втомлювалися пояснювати. Однак наші слова ніби потрапляли у порожнечу. Навіть наші російські суперниці, які уже об’їздили весь світ, зазомбовані своїм телебаченням та пропагандою. Нам, на жаль, не вдалося нікого переконати. Наших аргументів навіть не слухали. Просто запитували, щоб потім висловити свою навіяну державою позицію. Я ледь не посварилася зі своєю московською подругою. Ми знайомі вже багато років, і я хотіла їй пояснити, що відбувається у нас насправді. Та вона мені не повірила. Переконувала, що в Україні громадянська війна: люди із західних регіонів воюють проти східняків, також від “бандерівців” страждають одесити. Пересічні росіяни вірять у страшилки про розіп’ятих дітей і не хочуть нічого чути у відповідь.

На трибунах люди не вболівали проти нас, хоча ніколи і не підтримували. Просто нейтрально, без емоцій дивилися поєдинки за нашою участю. Якоїсь ворожнечі я не відчувала. Щоправда, в готелі персонал був не надто привітним до нас. Та, можливо, вони з усіма такі.

— Після Ігор ви казали, що єдиний стимул для вас залишитися у фехтуванні — це медаль чемпіонату світу. Тепер медаль уже є. Ви знайшли уже нову мотивацію, щоб далі продовжувати кар’єру?

— Відразу після Олімпіади мені здавалося, що ніщо уже не зможе спокусити мене повернутися до тренувань. Але минув час, і я відчула, що у житті, яким би насиченим воно не було, так бракує спортивних перемог та змагального адреналіну. Тепер я хочу золоту медаль (сміється). Також мрію ще раз позмагатися на Олімпійських іграх і перемогти уже разом з командою. Тож ще трішечки насолоджуватимусь відпочинком, а з вересня — знову у зал. Кращого рецепта перемог, аніж робота, ще не придумали.

«Моя племінниця — справжня леді»

— Ваша племінниця, яка розповідала, що хоче бути схожою на тітку Яну, ще не почала брати уроки фехтування?

— Софія займається плаванням. Ось ми з сестрою та племінницею щойно повернулися з Іспанії, де відпочивали на морському узбережжі і вперше за останній рік вволю спілкувалися. І ось наша п’ятирічна Соня так вправно пірнала і плавала, анітрохи не боялася води! Та навіть коли племінниця підросте, я не наполягатиму, щоб вона займалася фехтуванням. Дітей не слід змушувати та нав’язувати їм навіть найцікавіші заняття. Але якщо вона сама захоче взяти шпагу до рук, я зроблю усе можливе для її спортивного розвитку. Поки що Соні до вподоби танці та красиві сукні. Вона у нас справжня леді.

— А ви пам’ятаєте себе у такому віці?

— Лише вибіркові моменти: заняття у дитячому садочку та перший похід до школи. Я була розбишакою і хлопчиськом у коротких штанятках: лазила по деревах і могла втрутитися у бійку. Хотіла бути лікарем. Хорошим лікарем, щоб мої батьки пишалися мною.

Довідка «ВЗ»

Яна Шемякіна народилася 5 січня 1986 року у Львові. Фехтуванням почала займатися в 11-річному віці. Чемпіонка Ігор ХХХ Олімпіади-2012 у Лондоні, бронзова призерка чемпіонату світу-2014, чемпіонка Європи-2005, дворазова бронзова призерка чемпіонатів Європи (2005, 2009). Тренери Андрій Орликовський та Олег Лопатенко. Одружена з Олегом Лопатенком.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Яна ШЕМЯКІНА: «Навіть російські фехтувальниці, що об’їздили весь світ, зазомбовані своїм телебаченням»