«Це — міф, що всі люди, які переживають психотравмувальні події, будуть мати ПТСР»

За підрахунками ВООЗ, через війну від психічних розладів може страждати приблизно 10 мільйонів українців. Утім, як запевняють фахівці з психічного здоров’я, далеко не в кожного з цих людей розвинеться важкий стан на кшталт посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

«Це — міф, що всі люди, які переживають психотравмувальні події, будуть мати ПТСР», — каже травмотерапевтка, заступниця директора з психологічного напряму Центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова Поляна» Тетяна Сіренко. У рамках проєкту «ЗдоровішіРазом», ініційованого Міністерством охорони здоров’я України, експертка відповіла на найпоширеніші питання про ПТСР.

— Що таке посттравматичний стресовий розлад і в чому різни­ця між ПТСР та депресією?

— ПТСР і депресія — це два абсо­лютно різні захворювання. ПТСР — це психічний розлад, який виникає внаслідок пережитих психотравму­вальних подій, що мають катастро­фічний характер і пов’язані з ризи­ком для життя або самої людини, або її близьких. А от депресія може розвиватися по-різному, у неї може бути різний анамнез та різна симп­томатика:

1. Депресія може проявлятися апатією, відсутністю інтересу до життя й низьким рівнем енергії.
2. Людині складно давати собі раду у побуті.
3. Можуть також розвивати­ся розлади сну, коли людина або дуже багато спить, або, навпаки, у неї безсоння чи вона, наприклад, спить удень, натомість вночі спати не може.
4. Можуть відбуватися зміни в метаболічних процесах. Людина може сильно худнути або, навпаки, поправлятися.

Депресія може бути супутнім розладом ПТСР. У випадку депресії варто звернутися до фахівця, якщо симптоми утримуються кілька тижнів (при цьому не зменшуються, а на­впаки, наростають). За ПТСР сигна­лом, що людина потребує допомоги, є ситуація, коли симптоми посилю­ються через місяць після завершен­ня психотравмувальної події.

В Україні діагнози «ПТСР» і «де­пресія» може ставити тільки лікар-психіатр. Психолог робити це не може, а може лише діагностувати, тобто визначити симптоматику й скерувати до лікаря.

— Чи правда, що сьогодні у кожного українця є ризик розви­тку ПТСР?

— Перебільшенням буде сказати, що всі люди, які переживають пси­хотравмувальні події, будуть мати ПТСР. Звичайно, в Україні поки що немає такої статистики, оскільки це питання наразі ще не досліджувало­ся. Але в інших країнах, де відбува­лися війни, статистика говорить про те, що близько 70% людей, які пере­жили психотравмувальні події, впо­раються з цим і в них не буде пост­травматичного стресового розладу. Близько 30% можуть його мати, й у 8−12% з них перебіг хвороби буде серйозним.

— Чи є якісь характерні ознаки цього розладу? Як його розпізна­ти?

— Є чотири групи симптомів, які свідчать про наявність ПТСР:

• сильні, яскраві, болючі нав’язливі спогади, які постійно по­вертають людину у ті відчуття, які виникли у неї в момент травматич­ної події;
• гіперзбудливість, коли людина є надмірно збудженою, дратівли­вою, не може розслабитися. У неї можуть бути розлади сну. Вона — по­стійно насторожена, чекає, що щось може трапитися;
• уникання. Людина намагаєть­ся уникнути всього, що може на­гадати їй про травматичні події, які запускають нав’язливі спогади;
• конструктивні, поведінкові, емоційні рішення. Людина вчиняє дії, які абсолютно не відповідають контексту. Створює стратегії, які б мали допомогти їй справлятися, але цього не роблять. Приміром, почи­нає вживати алкоголь чи наркотики.

Щоб говорити про ПТСР, в анам­незі точно має бути (загинає паль­ці) травматична подія, пов’язана з ризиками для життя цієї людини або її оточення й три з чотирьох групи симптомів. За ПТСР нервова система весь час перебуває в стані мобілізації, готується до зустрічі з можливими загрозами. Людина по­стійно очікує, що щось трапиться. Це призводить до того, що вона аб­солютно не може розслабитися. Як мінімум, це виснажує. Як максимум, призводить до дуже серйозних осо­бистісних змін, коли людині склад­но комунікувати з іншими. Можуть загострюватися хронічні захворю­вання. Можуть виникати емоційні прояви, коли людина неспроможна контролювати свій стан.

— Чи має ПТСР фізичні прояви? Як цей розлад загалом впливає на організм?

— Побачити людину і сказати, що в неї ПТСР, неможливо. Існує низка факторів, які допомагають лікарю в діагностиці.

Як припустити, що в людини, ймовірно, розвинувся ПТСР? Вона реагує на обставини так, наче є за­гроза, якої насправді немає. Умовно кажучи, йде вулицею, чує звук, схо­жий на вибух чи постріл, і падає на землю.

Один з моїх пацієнтів розпо­відав, як він гуляв з дитиною. В цей час діти на майданчику ката­лися на скейтборді. Звук коліс, які котяться по асфальту, нагадали йому звук «прильоту». Організм зреагував відповідно — чоловік упав на землю. Його реакція аб­солютно не відповідала тому, що відбувається. Людина з ПТСР не до кінця перебуває у контакті з реальністю. Це відбувається не постійно. Проте коли з’являються болючі спогади, у цей момент вона реагує так, ніби знову пере­буває в травматичній ситуації.

Якщо говорити про зовнішні ознаки, людина зазвичай виглядає настороженою, втомленою, висна­женою й гіперзбудженою одночас­но.

— Як краще спілкуватися з людиною, у якої діагностували ПТСР?

— З нею можна спілкуватися так, як зі звичайною людиною, але беру­чи до уваги її травматичний досвід. Бажано усунути тригери. Тригери — це механізми, які запускають спо­гади, й тоді у людини підіймається (в пам’яті. — Авт.) травматичний до­свід:

• гучні звуки;
• дитячі іграшки з рингтонами, які імітують звук вибухів, пострілів, видають інші різкі звуки;
• людям з ПТСР важко перебу­вати в шумних компаніях і людних місцях.На це також треба зважати. Бажано часто не створювати таких ситуацій.

Людині може бути складно справлятися з емоціями або вона може бути нестабільною у своїх ба­жаннях. Зранку може хотіти йти на прогулянку, але після обіду почу­вається настільки виснаженою, що змінює плани. Важливо ставитися до цієї нестабільності з розумінням. Якщо ми знаємо, що у близької лю­дини є ПТСР, важливо не бути до неї надто вимогливим. Такій людині не постійно, але час від часу може бути досить важко справлятися навіть зі звичайними побутовими справами.

Алкоголь та наркотики — це те, що не дуже добре впливає на людей з ПТСР, а навпаки, провокує симпто­ми. Важливо цього уникати.

Для людей з ПТСР не найкращим є влаштовувати сюрпризи. Психіка людини з посттравматичним син­дромом — дуже негнучка і заточена на те, аби контролювати свій про­стір й життя, щоб у ньому не ви­никла якась загроза. А сюрпризи, пов’язані з несподіванками, можуть викликати в людини не радість, а на­впаки, тривогу.

— Чи можна повністю позбу­тися наслідків ПТСР? Які існують методи лікування?

— ПТСР лікується. Є випадки, коли потрібно проводити медика­ментозне лікування й паралельно психотерапію. А можна обійтися й без медикаментозного лікування — достатньо лише психотерапії.

ПТСР не лікується лише меди­каментозно. Медикаменти допо­магають зменшити симптоми для того, щоб людина змогла опрацю­вати травматичний досвід з допо­могою психотерапії. ПТСР є наслід­ком того, що людину дуже вразив її травматичний досвід, і вона не змогла його «допрожити». Людина «застрягла», зациклилася на ньому. Її внутрішнього й зовнішнього ре­сурсу не вистачає на те, щоб його опрацювати та «вбудувати» у свою автобіографію.

Існує декілька науково доказових підходів психотерапії: EMRD-терапія (десенсибілізація й переробка ру­хами очей. — Авт.), когнітивно-по­ведінкова і наративна експозиційна терапія. Завдання людини, яка на­магається побороти ПТСР, — знайти в собі ресурси, які допоможуть їй «допрожити» цей травматичний до­свід та відпустити його. Людина зна­ходить сенс у тому, що сталося, й ін­тегрує це у свою картинку світу. Так її життя знову стає цілісним. Було життя до того, як сталася ця травма­тична історія, є реальність, коли ця історія відбулася, є теперішній час і майбутнє.

Людина, яка живе з ПТСР, постій­но повертається в думках у трав­матичну ситуацію. Живе так, наче знову й знову там опиняється. Для неї начебто не існує минулого і май­бутнього, та й з теперішнім вона не надто в контакті.

— Сьогодні ми постійно пере­буваємо в напрузі та потоці не­гативної інформації. Як вберег­тися від зростання рівня агресії всередині нас? Чи може ПТСР з’явитися від постійного спожи­вання великої кількості негатив­ної інформації?

— Від читання негативної інфор­мації ПТСР не стається. Можуть бути інші наслідки: тривожні розла­ди, депресії тощо. Живемо в таких обставинах, коли неможливо не пе­реживати стрес. Це нормально. Не­логічно і навіть небезпечно не відчу­вати стресу, коли в Києві або іншому місті літають ракети. Стрес змушує нас мобілізуватися та адекватно реагувати на загрозу для того, щоб врятувати своє життя. Добре, коли у людини високий рівень резильєнт­ності та вона може досить швидко після цього відновитися.

В один із чергових понеділків психологи з центру пишуть мені, що не можуть доїхати на роботу й емоціонують з того приводу, що по­бачили з вікна ракету, що за вікном у них «бахнуло» й таке інше. Йду по коридору і думаю: «Ну все, сьогод­ні роботи не буде». А через півтори години бачу, як «оживають» кабіне­ти. Люди приїжджають на роботу й продовжують спокійно працювати. Це про життєстійкість. Не так багато часу потрібно людині для того, щоб вона повернулася до нормального функціонування.

Потрібно розвивати свою ре­зильєнтність, здатність зберігати якість життя й швидко відновлюва­тися після стресу. Можна обмежува­ти час перебування у соціальних ме­режах та перегляду новин, бо зараз у багатьох є велика потреба контр­олювати те, що відбувається. Тому люди не можуть повністю відмови­тися від того, щоб читати новини. Можна скласти графік — зранку го­динку й ввечері годинку, бо від того, чи читаємо ми новини цілий день, чи читаємо їх двічі на день, наша реальність сильно не змінюється. А наш організм так цікаво влаштова­ний, що йому насправді байдуже, чи з людиною реально у цю мить від­бувається щось загрозливе й стре­сове, чи вона це тільки споглядає, чи уявляє у всіх барвах. Рівень стресу — майже такий самий.

— Яка вірогідність, що у люди­ни, яка перебувала під окупаці­єю, розвинеться ПТСР?

— Така сама, як в учасників бойо­вих дій та загалом у населення Укра­їни. Важливо тільки враховувати, що окупація — це ситуація надзвичайно­го рівня загрози, коли люди прак­тично повністю втрачають контроль над своїм життям. Ймовірність роз­витку ПТСР буде залежати від де­кількох факторів:

• що саме відбулося з людиною в окупації. На різних територіях оку­пація проходить по-різному і зага­лом по-різному відображається на людях. Хтось постраждав безпосе­редньо, хтось став свідком подій, а хтось просто про це чув;
• інтенсивності травматичного досвіду;
• наскільки цілісною й ресурс­ною людина була до того, як з нею це сталося;
• чи був у неї досвід, коли вона успішно справлялася з травматич­ними подіями або, навпаки, коли їй це не вдавалося;
• що з людиною відбувається після окупації. Підтримка після того, як подія завершилася, є тим факто­ром, який може запобігти виникнен­ню ПТСР.

Про наявність або відсутність ПТСР можна говорити не раніше, ніж через місяць після завершення травматичної події. Приблизно до місяця у людини може ввімкнути­ся механізм природної регуляції, коли вона самостійно впорається зі симптомами.

— Як правильно підтримати людину, яка перебувала в окупа­ції, щоб, як мінімум, їй не нашко­дити? Чого говорити не варто?

— Важливо забезпечити такій людині базові потреби, які не були забезпечені, а це їжа, вода, лікуван­ня тощо. А ще — поступово, проте систематично повертати їй відчуття контролю над своїм життям і від­чуття того, що їй повернули її права, адже окуповані території - це тери­торії, де прав людини ніхто не до­тримується.

Важливо дати можливість поді­литися своєю історією, якщо люди­на цього хоче, і так само не розпиту­вати її, якщо вона не хоче говорити. Інтерес до історії людини повинен бути професійним, а не просто з ці­кавості.

Також важливо не давати оцінок з приводу того, чи правильно, на нашу думку, людина поводилася в окупа­ції, оскільки всі люди, що вижили в окупації, впоралися з основним за­вданням, яке було у них на той мо­мент, — вижили.

Якщо людина розповідає якісь страшні речі й ви вже погодилися на цю розмову, маєте бути готові до того, що витримаєте цю історію. Не можна говорити людині: «Я б такого не пережив». Не можна зводити її досвід до катастрофи, тому що тоді у людини може скластися враження, що з нею щось не так.