Безбожники повалили хрест, а донька з мамою його зберегли…

На городі Агафії Степанівни, що примикає до центральної сільської вулиці, стоять дві дбайливо доглянуті святині: капличка Св. Петра і Павла й старий кам’яний хрест. Першу ця 85-річна жителька Лапшина на початках Незалежності поставила за свої пенсіонерські гроші, другу — разом з мамою у радянські часи врятувала від знищення…

Ще якихось сімдесят років тому цей хрест стояв на трираменному роздоріжжі при в’їзді у Лапшин, слугуючи оберегом від всяких бід та нещасть. Як свідчить уже ледь помітний, напівзамальова­ний вапном напис на розп’ятті, встановили цю реліквію у дале­кому 1880-му. Ніхто ніколи не посмів підняти на неї руку. На­віть дітлахи, які бавилися на гор­бочку біля хреста, боялися його необачно торкнутися — «щоб Бо­женько не покарав».

А на початку 60-х над хрес­том вчинили наругу.

— Була осінь. Моя мама, тоді колгоспна свинарка, збиралася копати вдома бараболі, — згадує Агафія Степанівна. — Пізно вве­чері вичищала для них яму (так у цьому селі називають підвал для зберігання овочів. — І. Ф.). Набрала сміття, виходить на ву­лицю і засипає ним глибокі колії від коліс, що утворилися на до­розі біля хреста. Вийшла раз — все на місці. Вийшла другий раз — а якийсь високий чоловік вхо­пився руками за хреста і розхи­тує його. Фуг! — і кинув зверху донизу. Моя мама тоді зі зло­сті крикнула: «А щоб тобою так кидало! А щоб не долетів ти до землі!».

Після зчиненого лементу той чоловік втік і сховався за сусід­ську хату. Коли зранку лапшин­ці прийшли на місце нічного ґвалту, то схопилися за голову: хрест лежав, тріснутий у двох місцях…

За командою тодішнього го­лови колгоспу Леоніда Син­гаєвського, який діяв за вка­зівкою з райкому компартії, у рамках «боротьби з пережит­ками» з усіх навколишніх сіл і полів збирали поставлені там фігури і хрести й вивозили на лапшинський цвинтар. Взя­ли і той, що донедавна сто­яв при дорозі, навпроти хати Дулеб.

— Ми з мамою на вигоні пла­кали, коли його від нас заби­рали… — каже пані Агафія. — А коли вже смерклося, попросили нині покійного Миколу Недзєль­ського, він запряг коні, поїхав на цвинтар і привіз того придо­рожнього хреста назад. Поста­вили ми його в себе біля хати. Як могли, заліпили тріщини, по­білили. А з часом, коли Україна стала вільною, перенесли його біля каплички. На старому міс­ці, на дорозі, вже не випадало його ставити — надто великий рух транспорту. Не дай Боже — зачепить машина. Нове місце непогане, лише за кілька метрів від колишнього. Я посадила тут калину. Люди йдуть до автобу­са, зупиняються, моляться. Все як і колись — за наших дідів-пра­дідів…