Саме таке кіно потрібне тут і зараз. Не серіали Горбунова про уклоністів. І не «Свати» польською мовою на 1+1

Сумне кіно документує захоплення росіянами українського міста — Чернов, Малолєтка та Степанова були останніми журналістами, які залишалися в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Там багато крові, поту, сліз. І людей, які б мали жити довге і щасливе життя. Однак не факт, що мають навіть могилу.

«Я буду першим режисером, який скаже, що хотів би ніколи не виходити на цю сцену і щоб росія ніколи не нападала на Україну», — сказав, отримуючи нагороду, режисер «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов.

Прикметно, що усі троє українських авторів знають про війну з власного досвіду — Мстислав і Василиса харків’яни, а Євген Малолєтка родом із нині окупованого Бердянська. Саме тому їхні чорні вбрання на сцені були не просто скорботою через війну в Україні — це власний, зболений досвід.

Саме таке кіно потрібне тут і зараз. Не серіали Юрія Горбунова про уклоністів. І не «Свати» польською мовою на 1+1. І не постановчий «Юрик», який витискає сльозу у домогосподарок, але повністю викривляє дійсність, як насправді було в окупованому Маріуполі.

Багато хто уже написав, що навряд чи подивиться це кіно, бо надто боляче. Може впасти в депресію. Але це більше ніж кіно, це документальне свідчення — саме кадри наших журналістів із Маріуполя переламали хід війни. Вони змусили наших західних партнерів уперше заговорити про зброю для України. Так вперше в цій фазі війни світ пробачив, що росія вбиває породіль у пологових і нищить дітей у драмтеатрі з написом на майданчику «Діти». І головне — що в тотально русифікованому Маріуполі ніхто не чекав росію. Не було такого плану у містян стати росіянами й померти там.

Краще б не було такого фільму для першого українського «Оскара». Однак ми не можемо змінити той ранок 24 лютого. Ніяким чином не оживимо вбитих. Однак можемо змінити історію і поквитатися з убивцями.

Зараз ми не можемо оцінити масштаб події, бо надто свіжі рани. Однак це історичне кіно, за яким вчитимуть історію. І це важливо в умовах, коли росіяни розгорнули пропагандистську кампанію в стилі «ми відбудовуємо Маріуполь». І запускають фейки в стилі «італійська акторка Орнелла Муті відвідала Маріуполь». А те, що пенсіонерка італійського кінематографа насправді їздила на заробітки в Сочі, — неважливо.

З неприємного — нагородження фільму «20 днів у Маріуполі» не включили в скорочену міжнародну телеверсію церемонії «Оскар». В головному офісі правовласника — Disney Entertainment пояснили, що це сталося через часові обмеження, передбачені для короткої версії шоу.

«А от зведений підсумок усіх пропущених переможців, у тому числі „20 днів у Маріуполі“, до скороченої версії включено», − йдеться у відповіді Disney Entertainment на запит українських журналістів.

Це не дуже приємно з огляду на те, що минулого року для стрічки «Навальний» і промови ще живого Олексія знайшлось місце в міжнародній версії «Оскара». При чому спіч Юлії Навальної був цілком політичний.

Росіяни тривалий час за нафтогазові гроші просували на експорт свою культуру — і кінематограф був не менш важливим, аніж балет. Всі ці Андрєї Звягінцеви, клан Міхалкових, Бондарчук і Бекмамбетов регулярно штурмували різні кінофестивалі, премії. І потужно вписались в кіношну тусовку. Звісно, переможців Каннських і Венеційських фестивалів не будуть вважати такими поганими, як путін. Але варто б світу уже поцікавитись, звідки беруться ці самі мільярди на розвиток кіносфери в росії.

Вирізання заради економії часу історичної промови українського документаліста — неприємна історія. Але чи чекаємо ми від цього світу справедливості після заяв Папи Римського про білий прапор і прохань до українців поступитись інтересами заради росії?

Цей світ варто трясти, підносити йому нашатирний спирт під ніс. І втовкмачувати, що так, як учора, уже не буде. Час легких рішень і легких торговельних відносин із рф минув, як би Москва не переналаштовувала свою логістику через Дубай, Грузію та Вірменію.

«20 днів у Маріуполі» — той фільм, який варто подивитись і людям з міцними нервами, і тим, хто не очікував, що українців з їхньої землі вириватимуть з м’ясом. Тому найбільша відзнака для наших авторів — піти на цей фільм у кінотеатр, переглянути його на онлайн-платформі. І не посоромитися написати Мстиславу, Євгену та Василисі «Дякую».

Все інше? Ми не чекаємо від світу жалощів і доброти. Ми видряпаємо їх у той момент, коли багато хто махнув на нас рукою. Хто тією ж рукою примушує нас до капітуляції перед росією.

Війни виграють ті, за ким правда. І вона за нами. Залишилось лише донести це фахово, як зробили наші три воєнні журналісти.

Джерело