Це не просто масові сеанси емпатії перед екраном — це термічна обробка народу пережитим катарсисом
Сплавляння нас усіх в колективне тіло — свідомістю спільної долі
207.
І от же, що дивовижно.
Вони виходять з автобусів, ступають перші кроки по рідній землі — і на мить перед безсоромно наставленими камерами розчахуються отвором чужі світи на максимумі щирости — найприватніше, найінтимніше. найсокровенніше…
А відчуття ніяковости від того, що підглядаєш, — нема чомусь!
«Мамулька… Привєт, рідненька», — каже хлопець у телефон, і жінка у відповідь кричить так, як тільки й може кричати мати, що два роки не чула синового голосу («Вітькааааа! Ааааа! Я знала! Я вірила!»), — а тобі здається, що це твоя кричить, хоча твоєї вже 9 років нема на світі… «Я до тебе приїду!» — рішуче каже чоловікові дружина — і це теж упізнаєш підшкірно-кровно, ти теж би так своєму сказала, якби, не дай Господи, привелось…
Плаче в телефоні чийсь батько, плаче з ним у кадрі його син, і ти плачеш разом з ними, знов відчувши себе дочкою, — за всім нараз плачеш, в тому й за своїм батьком, що не дожив побачити України незалежною, бо своє й чуже розмились у цих сльозах, як у Шевченка в «Кавказі», що вмикається тобі в цю мить саундтреком: «А матерніх гарячих сльоз, /А батькових, старих, кровавих, /Не ріки — море розлилось»…
Це не просто масові сеанси емпатії перед екраном — це термічна обробка народу пережитим катарсисом: сплавляння нас усіх в колективне тіло — свідомістю спільної долі.
«Відай, Пан Біг хоче з нас мати добру й остру сокиру, коли так твердо гартує» ©.
