Цінність двох революцій Гідності у тому, що влада боїться третьої
Дві революції - 2004-го і 2013-14-го року - пройшли червоною ниткою через моє життя. Вони "прошили" мене наскрізь... Як, втім, сотні тисяч інших українців. Ці Майдани і стали своєрідною українською "прошивкою", по суті, національною ідеєю тих українців, для яких європейські цінності - і стали такою ідеєю
Обидві революції мали спільний знаменник. Хоч формально люди виступили на Помаранчевому Майдані проти грубих фальсифікацій на виборах та проти постаті Януковича, який хотів шляхом шахрайства прийти до влади, а на Революціі Гідності — проти спроб влади загальмувати рух України до Європи, але, по суті, обидві революції були спрямовані проти Росії, проти спроб Москви знову поглинути Україну. І на першому, і на другому Майдані активна частина українців боролася за європейську перспективу для своєї країни, для своїх дітей. За незалежність від Росії!
Двічі українці врятували свою країну від «русского мира». Якби не було цих Майданів, Україна, радше за все, перетворилася б на другу Білорусь. Достатньо подивитись на те, що сталося з Білорусю, що там нині відбувається, аби збагнути, що революції треба робити вчасно…
За свій шлях треба боротися! І ми бачимо, наскільки реальним є реванш. Якими небезпечними чи навіть трагічними можуть бути наслідки політичних помилок. По суті, і після першого Майдану стався реванш, коли на виборах переміг Янукович, і після другого Майдану, через п'ять років переміг той самий Янукович, тільки у «зеленій» обгортці.
Чому так стається? Та все просто. На Майдани виходить свідома, активна, але менша частина суспільства заради цінностей та ідеалів, а на вибори йдуть усі, і, на жаль, більшість голосує не розумом і серцем, а шлунком та інстинктами. Для багатьох людей цінності — це надто абстрактне поняття, а холодильник — те, що під рукою, що годує щодня.
Але саме ці дві революції стали застереженням для влади, вони встановили для неї чіткі червоні лінії, за які небезпечно заступати. Бо якщо заступиш, є ризик опинитися у Ростові.
Рік тому саме ці червоні лінії значною мірою визначили рамки поведінки Заленського на саміті у Парижі. Бо було серйозне побоювання, що недосвідчений президент заради того, аби «подивитися в очі Путіну», заради «миру будь-якою ціною» здасть інтереси України. Власне страх перед третім Майданом не дозволив Зеленському прийняти мир на умовах Кремля. Бо для нього персонально це була б надто висока ціна — ціна втрати якщо не крісла, то легітимності.
Ми бачимо, як при Зеленському знахабніли реваншисти, важко не зауважити, що він оточив себе (чи його оточили) людьми, які намагаються знівелювати здобутки двох революцій та розвернути Україну в бік Росії. Бачимо, як намагаються руйнувати інституції — основи державності, і в першу чергу — інститут президента. Чимало фактів свідчать про те, що Зеленський не зовсім управляє державою. Чи зовсім не управляє. А якщо корабель не є керованим, він ризикує зазнати катастрофи.
Але попри все, інерція після двох Майданів така сильна, що більшість спроб реваншистів зазнають поразки.
Не комільфо зараз цитувати Леніна, але вислів, який йому приписують, дуже актуальний. Революція справді чогось варта, якщо вона вміє себе захистити.
