Право на безкарність

Не важливо, що ще далеко до Різдва, — бо фільм, по суті, різдв'яна напівказка. Адже поведінка і життєві висновки героїв добре пояснюють цілком приземлені речі, які наш сучасник схильний надто ускладнювати, іноді взагалі, перетворювати у нестерпні дилеми, з якими важко жити.

«Безкарність робить закони спочатку непотрібними, а відтак — взагалі смішними», — виголошує один із героїв. Скільки разів українці ступали на старі граблі, вважаючи, що варто заради «високої мети», м'яко кажучи, «згрішити», що на потребу моменту можна певним чином зневажити закон (писаний чи ні), що на догоду власним амбіціям чи цілком конкретним інтересам варто часом відкласти убік моральні перестороги. Забуваючи при цьому, що дрібна безкарність — лише кісточка у лавині доміно, і варто бодай раз порушити усталений не нами порядок речей, як впаде ціла конструкція. Підуть прахом вибудовані роками причинно-наслідкові зв'язки, ієрархії, державні інституції. Земля втікатиме з-під ніг і тих, хто легковажно сподівався на «а раптом», і тих, хто, у принципі, Богу духа винен…

Щось схоже випало переживати й моїм сучасникам, і ця історія не про вибір півторарічної давності, не про стресовий стан суспільства, щокованого власним вчинком. Ця історія, — про спробу зупинити природний триб речей, нормальний розвиток країни і суспільства, про те, якими крихкими і непевними насправді є досягнення демократії там, де понад 70 років панувала тиранія.

Коли президент Зеленський, з наміром виправдатися перед ошуканими ним же виборцями за відверту брехню про «нові обличчя», затягує пісеньку на кшталт, ну, не всі ж чиновники режиму Януковича були поганими, «не всі побігли за Януковичем», то це, погодьтеся, жалюгідна спроба гарної міни за поганої гри. Особливо, оцей мовний пасаж: «Мені здається, це несправедливо, всіх людей, які очолювали ту чи іншу ланку влади за часів Януковича вважати «старою владою». Зауважте, йдеться не про сірих, непримітних чиновників, яких десятки тисяч, і вони чесно працюють, можливо, ще з часів радянської влади, виконуючи свої, здебільша паперові справи. Йдеться про цілком конкретну людину — Олега Татарова, призначеного недавно на посаду заступника глави Офісу президента. Людину, яка «за часів Януковича» обіймала ключову посаду у справі переслідування майданівців, яка цинічно обґрунтовувала сотні смертей у центрі Києва тим, що, мовляв, повстанці «розстрілювали своїх». Якщо вважати Татарова, як веде далі Зеленський, зразком того, що «головне, аби людина була чесною», то, скажіть, будь ласка, де у цієї влади поняття «добра» і «зла»?

У «Ноелі» є цікавий діалог, який цілком годиться для розуміння нашої з вами ситуації: «Ви просто не розумієте моїх жартів». «Жарти — це коли смішно, а у тебе надто мало мізків, щоб там помістилася дотепність».

Насправді Зе! клоунократія перейшла у фазу, коли шахраям доводиться викладати на стіл всі карти, навіть приховані досі у манжетах. Насправді йдеться про рубікон, що його Квартал 95 мав перейти так чи інакше. Коли вже не сила сором'язливо ховати очі і бавитися у мовчанку, колонами повертаючи скомпрометованих, люстрованих Революцією Гідності стовпів режиму «вічно легітимного» на теплі і жирні посади.

Я думаю, що короткий період влади цілком «нових облич», уряду Гончарука-«самокатника», гучних скандальних провалів, трагікомічних сцен і реально несосвітенних рішень насправді був театром абсурду, затіяним для реанімації «старих випробуваних кадрів», для того, аби вони нарешті прийшли до тями після політичного небуття, консолідувалися і якогось нечудового дня знову явили себе на світ Божий. Вони випробовували громадянське суспільство, яке сповідувало принцип «Ніколи знову!» у сенсі повернення «януковичів», випробовували спочатку «точково», — призначенням Бабікова, майже божевільною активністю Портнова, правовим свавіллям люстрованих суддів, безпрецедентними зізнаннями Вовка, — а відтак перейшли до фінальної фази. Тепер зрозуміло, що «пацифізм» Зе! слід сприймати не тільки як його намір здатися на милість зовнішнього агресора, але і як усвідомлений крок до капітуляції перед реваншистами. Причому, крок, обумовлений облудною риторикою про «чесність», «порядність» тих, хто найревніше плодив і виконував злочинні накази, хто чинив відчайдушний спротив Революції. Повернення Татарова — це початок українського термідору, і найнебезпечніше у ньому те, що на роль Жозефа Іньяса Гільйотена у контрреволюціонерів вже давно розписана кадрова «шахматка».

Ідеологами цього «термідору», окрім самого Зеленського, виступають, як не дивно, цілком респектабельні і з претензією на респектабельність та об'єктивність. І ось вже читаємо на поважному інтернет-ресурсі міркування про те, що даремно патріоти шукають витоки сучасної України в інституціях УНР, їх, мовляв, радше, знаходити у квазі-державі УРСР. Але, якщо поміркувати, що й Янукович, як, зрештою, і Зеленський, прагнули побудувати щось на кшталт УРСР 2.0.

Але Зе!, привласнивши право на безкарність, наділивши цим правом татарових, портнових та решту сумнівної публіки, забуває про один небезпечний момент. Суспільство, зазвичай, транслює такі меседжі на власну поведінку. Пересічний обиватель, зауваживши приклад владоможців, теж схильний діяти схожим чином. Такі політичні практики завжди вагітні бунтом, бо коли закон стає непотрібним, то згодом він стає посміховиськом.

Ігор Гулик для «ВЗ»