Рожеві граблі Медведчука

Вона не стільки про шахрая і ґвалтівника, що, розпочавши свою «кар'єру» малолітнім, зумів втриматися на хвилі аж до похилих літ, як про ефект бумеранга, який неминуче дається взнаки, коли його зовсім не очікуєш.

Український інформаційний простір кілька днів тому вибухнув повідомленнями про зухвальство і локальний терор місцевого «шаріату» (так оглядачі вже встигли назвати витівки партії Анатолія Шарія), крайнього проросійського лівацького, наразі маргінального руху. Партія «рожевих» повітряних кульок, наповнених вихлопами, серед інших — й «Українського вибору» Віктора Медведчука, і частково його ж «Опозиційної платформи «За життя», влаштувала кілька силових інцидентів (зокрема й побиття на камери під судом щодо обрання запобіжного заходу Стерненкові), а відтак урочисто й помпезно проголосила себе «володарями українських вулиць». Оскільки сам Анатолій Шарій — персонаж, здебільшого, віртуальний (у прямому і переносному сенсі цього слова, бо публікує свої українофобські опуси в інтернет просторі, а сам мешкає у Нідерландах), то розголос пішов усією мережею. Додавши поживи різношерстним тролям, а тим паче, — експертам-багатоверстальникам, які нині виступають фахівцями з епідеміології, завтра переймаються питаннями аеродинаміки ракети Маска, а післязавтра обговорюватимуть політтехнологічні тонкощі грядущих виборів в Україні.

Те, що «шаріат» безпосередньо пов’язаний з ексочільником Кучмової адміністрації і чинним кумом Путіна Віктором Медведчуком, є очевидним. І не тільки тому, що його ресурси влаштували феєричні овації вуличним «терористам», навіть не тому, що, миттєво реагуючи на перші факти насильства і гопництва своїх годованців, Медведчук похвалився в ефірі одного із пропагандистських російський каналів, мовляв, «нашого полку прибуло».

Ті, хто давно стежить за українською політикою, а особливо, — за технологічними винаходами її публічних і непублічних персонажів, мали б пам’ятати, що у біографії Віктора Володимировича Медведчука вже був схожий епізод. І цей епізод зовсім недавно «аукнувся» у зовсім несподіваному контексті. Серед учасників так званого «передноворічного обміну полоненими» знайшлося прізвище такого собі Едуарда Коваленка — колишнього керівника маргінальної радикальної «націоналістичної» партії УНА-УНСО. Причому, забрала його… Росія. Бо Коваленко відбував термін за активний спротив мобілізації до ЗСУ 2015 року. Отакий от «націоналіст», що виступав проти збройної відсічі агресору.

Але Коваленко з’явився на політичній авансцені ще 2002 року. Розколовши справжню УНА-УНСО (фундаторами якої були Андрій Шкіль та Дмитро Корчинський), відірвавши у неї кілька десятків прихильників, одягнувши їх у чорні сорочки, вже 2004-го, перед Помаранчевим Майданом, він вивів їх на вулиці Києва, прозоро натякаючи на те, що у випадку перемоги Віктора Ющенка на майбутніх президентських виборах, до влади дістануться неонацисти. Пізніше з’ясувалося, що фінансувала і планувала ці акції сумновідома СДПУ (о) з лідером Медвечуком на чолі. Ба більше, вже тоді говорили, що безпосереднім автором ідеї доморощених «чорносорочечників» був Олег Вітович — колись легендарна на Заході України особистість, лідер Української націоналістичної спілки, депутат ВР. 1999 року цей чоловік несподівано очолив… секретаріат СДПУ (о). Тож йому не складало особливого труду «завербувати» Коваленка, спокусити його на провокаційну роль новоявленого Гапона…

Отже, «чорносорочечниками» спробували залякати не тільки південно-східний, здебільшого, «червоний» тоді електорат, виборців ще не надто визначеного Центру, але й чинного президента Леоніда Кучму, який, на думку Медведчука і Ко, дуже вагався з вибором наступника. Росія і її есдеківський високопосадовий емісар усіма силами пробували перешкодити президентству Ющенка. Саме тоді виринув на українських телеекранах гротескно-карикатурний лідер ще однієї маріонеткової «Організації українських націоналістів в Україні Роман Козак» з його ідіотичною мантрою на адресу Ющенка: «Ваша дружина — американка».

У випадку з Шарієм та його «шаріатом» маємо таку ж провокацію, скроєну за старими лекалами. Тільки тепер замість «консерв» в ультраправому націоналістичному русі, ФСБ починає відкривати «закрутки» з середовища російських ультралівих. І завдання «рожевих шаріків» фактично те ж: показовим вуличним терором проти українських патріотів, волонтерів та добробатів залякати обивателя, підняти настрій зневіреного вже Зеленським проросійського люмпена, переконати його у потребі вибору українофобської ОПЗЖ. Бо, бачте, за нею сила, тільки вона зможе зупинити війну (притлумивши осередки спротиву тих, хто ніколи не капітулює перед агресором), бо саме тут — вирішення проблеми сумнівного, зате бажаного тими, кому «какая разніца», «спокою і порядку». На путінський штиб…

Окреме послання «рожевими кульками» Медведчук передає і Зеленському. Граючи на рейтингозалежності преЗЕдента, він демонструє йому, що рівень його електоральної довіри залежить виключно від лояльності до захцянок Росії та її симпатиків на Південному Сході. Що привид громадянської війни — це не якась ефемерна вигадка публіцистів, — її «воїни» вже на вулицях столиці, і не зупиняться ні перед чим, лише чекають команди…

Хитрий, досвідчений та підступний Медведчук чомусь знехтував уроками експерименту з Коваленком та його «чорносорочечниками». А, може, легковажно мислить собі, що ніхто не запідозрить його причетність до чергової ефесбешної операції в Україні. І наступає на старі, цього разу рожеві граблі.

Дарма. У згаданому фільмі головній героїні Бетті МакЛіш бракує одного — зразків ДНК її ґвалтівника і руйнівника родинного затишку Роя Кортні. І вона їх знаходить. ДНК-слід кума Путіна у цій історії навіть не треба шукати…