Справа Стерненка: чому вона може стати кейсом Флойда для України

Справа Стерненка, за яку активісту з Одеси вже встигли призначити цілодобовий домашній арешт, давно стала чимось більшим, що б там про нього не думав президент Володимир Зеленський і генеральний прокурор Ірина Венедіктова.

Не виключено, що піарники ГПУ і Офісу президента обрушать на нас потік інформації під улюбленим гаслом державних пропагандистів всіх часів і народів — «не все так однозначно». І в цьому прагненні очорнити Стерненка і показати, що обвинувачений — людина з неоднозначною біографією активні лобісти засудження будуть дуже схожі на людей, які прямо зараз намагаються очорнити протести Black Lives Matter в США інформацією про кримінальні справи проти убитого поліцейськими в Міннеаполісі Джорджа Флойда.

Як зазначив у своєму останньому виступі афроамериканський комік Дейв Шапелл (перегляди ролика на Youtube вже перевищили позначку в 21 мільйон), не суспільство обрало Флойда обличчям протесту. А сама держава не залишила вибору американцям, бо саме представники держави вбивали Джорджа Флойда упродовж 8 хвилин і 40 секунд.

Теж саме можна сказати і про випадок Сергія Стерненка. Консолідація навколо його фігури всіх активних громадян — і правого, і лівого спектра, говорить не стільки про саму суть кримінального процесу, скільки є симптомом процесів, що відбуваються в державі під час президентства Володимира Зеленського.

Можна було б багато розбирати юридичні тонкощі цієї справи. І аналізувати законодавство про необхідну оборону. Але факт залишається фактом — фатальний удар найманому вбивці було завдано під час третього замаху на життя Стерненка. Після того, як держава не змогла захистити проукраїнського активіста, як мінімум знехтувавши своїми функціями щодо забезпечення правопорядку та охорони життя і здоров’я одного зі своїх громадян — пасивно споглядаючи справжнє полювання на активіста. Як мінімум, ми знаємо одне — принаймні два генеральні прокурори — Юрій Луценко і Руслан Рябошапка відмовилися погоджувати скеровувати справу до суду, оскільки не знайшли в діях Стерненка складу злочину. Тим більше, складу, достатнього для звинувачення Сергія в умисному вбивстві.

В аналізі кожної суспільно чутливого події, як і в справі Стерненка, важливий не тільки юридичний аспект, а й соціально-політичний контекст. Контекст, по-моєму, складається з двох частин. По-перше, справа Стерненка укладається в тенденцію активізації політичних переслідувань громадян з яскраво вираженою проукраїнською позицією. На тлі кримінальних справ проти Петра Порошенка, Софії Федини, Марусі Звіробій, Пояркова, Ріффмастера і Юлії Кузьменко справа Стерненка виглядає, як черговий наступ влади на український світ.

І те, що проти Стерненка працюють юридичні та пропагандистські машини колаборантів — юристи Портнова, канали Медведчука і російські ЗМІ, в принципі, автоматично перетворює гучну кримінальну справу в поле бою «русского міра» з Україною. Бою, в якому влада і держава стають на бік російський.

Тож не дивно, що на тлі цієї величезної цивілізаційної битви юридичні питання відходять на другий план. Тим більше, що саме право за всю історію України завжди залишалося не так універсальним принципом, скільки інструментом в руках влади. З точки зору Януковича і приватизованих ним правоохоронних органів, саме народний протест на Майдані був незаконний, тоді як жорстока вулична війна проти власного народу перебувала в правовому полі.

Друга частина контексту полягає в парадоксальній втраті президентом Володимиром Зеленським зв’язку з суспільством. За останні пів року з уряду і силових структур були усунені всі люди, які так чи інакше могли комунікувати з активним, небайдужим прошарком соціуму. Будь-яка демократія сильна саме егалітаризмом і інклюзивністю. А влада в демократичному дискурсі — це не стільки група людей, наділених ексклюзивним правом керувати і направляти, скільки система посередників-менеджерів, що перебуває у вічному процесі узгодження різних суспільних інтересів, у постійному діалозі з суспільством.

У своєму останньому інтерв’ю для Guardian ексрадник Білого Дому з питань Росії і Європи Фіона Хілл вказує на паралелі між путінським правлінням і владою в США і Великобританії, відзначаючи, що популізм як система влади просто не пристосований для вирішення складних проблем, що вимагають саме професійної політичної роботи. Чи то проблема коронавірусної епідемії, чи проблема масових протестів в державі. І цей висновок можна застосувати і до України Володимира Зеленського.

Замість діалогу з власним народом Володимир Зеленський перебуває в постійному монолозі з самим собою. І єдина відмінність популістського правління від монархічного полягає в тому, що абсолютний монарх править, керуючись формулою «держава — це я», тоді як популіст приватизує інститути держави під гаслом: «я — це суспільство».

Використовуючи мантру про рекордний показник на виборах президента, і проводячи свою політику роз’єднання українців, Володимир Зеленський намагається переконати нас усіх в тому, що все, що відбувається на Печерських пагорбах — суть не відображення його поглядів і світогляду, а воля народу. Тоді як по-справжньому все більше і більше активних громадян, тих самих «буйних», які намагаються безпосередньо впливати на прийняття рішень, хочуть бачити прогрес держави в різних сферах і, якщо необхідно, — виходять на масовий протест, відчувають все більше і більше відчуження від держави.

До їхніх ідей не дослухаються, їх червоні лінії постійно перетинають, а всі спроби вступити в конструктивний діалог з владою закінчуються тим, що влада відмахується від них, як від настирних мух. Більше того, за повного потурання Зеленського найголосніше звучать саме антиукраїнські голоси з надр парламенту і оточення президента. Що підкреслюється пасивністю всієї держмашини і правоохоронної системи перед обличчям відвертих ворогів України.

Можна скільки завгодно повторювати перед дзеркалом мантру про те, що я і є народ. Однак це не змінює того, що головним критерієм для кадрової стабільності за Володимира Зеленського є не професіоналізм або репутація, а собача відданість особисто президенту. Відданість першій особі перетворюється в своєрідну індульгенцію на вчинення паскудних дій або дурних помилок, ще більше віддаляючи владу від суспільства.

Володимиру Зеленському варто було б зрозуміти, що щораз дужчі голоси «Зелю — геть» — це перші краплі зливи, яка незабаром може обрушитися на його голову, якщо він не визначитися з тим, з якого боку барикад він перебуває. Для того, щоб нейтралізувати російський план розриву країни, Володимир Зеленський повинен стати на бік української державності, поруч з активною проукраїнською частиною суспільства. В іншому випадку подальша деградація його влади може призвести до того, що суспільство вибухне. І цим вибухом скористається справжній архітектор нинішньої нестабільності — Володимир Путін.

Джерело