Після толоки у Соколівці

Попри радість, що ми це зробили, в душі залишився неприємний осад. Від жителів села, чиє сміття на території костелу визбирували підлітки зі Львова, а потім зішкрібали з престолу написи а-ля «Тут був Вася». Ніхто з села не позичив грабель чи вил. Про косу вже нема мови, бо коса — то як скрипка, чужі руки її зіпсують. То святе. Реманент привіз аж із Дунаєва Перемишлянського району отець Йозеф Куц разом з паном Олегом Вороновичем, який створив у себе вдома найдивовижніший музей з усіх, що я бачила. 

Від прикутих до комп’ютера «патріотів», яким не до вподоби, що хтось рятує збудовані руками українців римо-католицькі храми і замки часів Речі Посполитої, нагадуючи про спалені у Польщі ще в 1938 році українські церкви.

Не все так просто. Починалася Друга світова війна, і полякам ввижалась у тих безневинних церковцях рука Москви, щоб не прийшла, бува, сталінська орда визволяти «меншого брата». Зате ніхто з «патріотів» не обурюється, коли парафіяни палять зараз прадідівські церкви, де хрестили, вінчали і проводжали в останню дорогу цілі покоління, щоб побудувати муровані церкви в стандартному московському стилі з позолоченим дахом. Як оббивають пластиковою вагонкою і перебудовують бойківські церкви. А ріки, а ліси, а добротні старі будівлі, які могли б ще служити не одному поколінню? Світ багатьох українців скорочується як шагренева шкіра, разом з територією України. Тому й втрачаємо свої землі, бо ділимо їх на свої та чужі. У декого до власного обійстя з гномиками на травнику і позолоченими левами при брамі.

Такими ж вузьколобими є і чиновники. Їх цікавить тільки «відкат». Соколівський костел XVI століття виглядає безнадійно. Простояв 74 роки, нафарширований міндобривами, даху немає. Грабівники могил розкидали людські кістки. Ми їх закопали в освяченій землі. Приїжджав польський чиновник. Не обіцяв нічого, промовчав. Бо за слова у Польщі відповідають. 

З великою бідою, розповідають ініціатори відновлення костелу Пресвятої Трійці, вдалося вмовити Львівську обласну раду проголосувати бодай за визнання його пам’яткою місцевого значення. Це принаймні захистило б костел від посягань всіляких агрофірм, бо село вимирає. У Міністерстві культури документи лежать уже рік. Але ніхто не розбиватиме лоба об ці мури. Волонтерський рух, публічне обговорення таких тем врешті зрушило з місця таку саму безнадійну справу як Поморянський замок, де провели вже не одну толоку і нарешті домоглись фінансування відновлювальних робіт. Хоча місцеві дивляться на волонтерів як на надокучливих комарів. Ніхто ж їх не судить за зруйнування замку, то й добре. Вони хочуть ковбасу як колись, роботу як колись. Але без їхніх зусиль і Поморяни, і Соколівка, і тисячі інших містечок і сіл в Україні приречені, як Карфаген. Правда, сіллю ці землі не посиплять, а насіють ріпаку і протруєної гербіцидами пшениці, з якої хтось спече їм хліб. Щоб швидше вимерли.

Колективна відповідальність замість колективної безвідповідальності - єдиний порятунок України від внутрішньої та зовнішньої агресії. Громадські толоки — це спосіб навчитись працювати на користь спільного блага. Мене не дивує, що люди середнього покоління сміливі тільки у соцмережах. Вони, як правило, інертні. На заклик приїхати у Соколівку попрацювати відгукнулась лише письменниця Лана Перлулайнен, з якою ми готували вівтарну частину до відправи, дихаючи смородом міндобрив, які хлопці-волонтери вигрібали з кутів. Юні дівчата косили траву, старші хлопці працювали з бензопилою. Організатор толоки Анна Коржева приїхала з мамою, яка готувала нам каву і чай. Дехто привіз з собою дітей. Прийшов місцевий чоловік і допоміг поставити відкопані плити. Довкола костелу розвиднилось. Стало видно красу мурів.

Ми прибрали костел зіллям, встелили травою долівку, щоб перебити запах міндобрив. Отець Йозеф, який також працював, відслужив святкову месу, бо ж була Зелена субота. Крізь провалений дах падав дощ. Святий Франциск славив Господа і не в таких умовах. Як і репресовані священики у сталінських таборах. Востаннє у костелі правилось у 1944 році. Місцевий греко-католицький священик не прийшов. Але були волонтери, зовсім юні, які ніколи не забудуть цей день. Втомлені, голодні, вони слухали, тримаючи в руках текст літургії українською мовою.

На службу прийшли місцеві римо-католики - старенькі вже.Вони ніяк не могли зрозуміти, як то правити в геть зруйнованому костелі. Ніхто з них не те що не подякував волонтерам, навіть не підійшов. Голова сільради, яка дуже допомогла нам, не побоялась сказати, що вона думає про жителів Соколівки, які перетворили освячену землю на звалище. І цвинтар їхній не в кращому стані, повно занедбаних могил. Кажу ж, що світ українців невблаганно звужується. Мабуть, той бусьок, що сів під час служби на костел, теж так подумав. Як йому гніздитися у напівмертвому селі, яке відгородило себе від минулого і від того занепало.

Фото автора