Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Колгосп імені Леніна, дефіцит товарів і продовольчі картки

Враження від подорожі на Кубу – заповідник комунізму – з усіма його наслідками

На ФБ-сторінці генеральної продюсерки телеканалу «Правда­ТУТ» Оксани Гнатишин побачила цікаві фотографії з відпочин­ку на Кубі. Мене це здивувало. Українці рідко їздять на цей «острів свободи». Тим паче відпочивати. У нашому стерео­типному уявленні Куба — бідна соціалістична країна з усіма відповідними «принадами». Заінтригована, я зателефонувала Оксані, аби зустрітися «на каві» і дізнатися її враження від від­починку у «заповіднику комунізму».

Насамперед цікавлюся, чому вирішила поїхати саме на Кубу? «Це був досить спонтанний вибір країни для від­починку, — каже Оксана. — Не хо­тіли їхати туди, де вже були, у той же Єгипет, Туреччину чи Арабські Емірати. Вирішили шукати нову і бажано колоритну країну. Але щоб там було тепло і море. Поди­вились, куди є прямі рейси з Киє­ва: на очі потрапила Куба. Раніше не звертали уваги на цю країну, не сприймали її як туристично привабливу, а виявляється, вона останнім часом популярна для ту­ристів. Розповіли друзям, що хо­чемо поїхати на Кубу, і всі почали нас відмовляти, мовляв, там со­вдепія, бідося, а-ля Радянський Союз. І тоді чоловік каже: «А давай психонемо і поїдемо». І ми «пси­хонули», — сміється Оксана.

Із Києва до курортного міста Варадеро, що на Кубі, є прямий чартерний рейс. Звичайно, 12 го­дин польоту — це випробування, каже Оксана. Тим паче, що «Бо­їнг», яким летіли, не оснащений навіть екранами на спинках крісел для перегляду фільмів. Туропера­тор про це попередив, тож фільми «закачали» у ґаджети ще вдома. Переліт нічний, день відпочин­ку не пропадає, як це часто буває на інших напрямках, коли прилі­тають вночі чи ввечері і оплаче­ний день «з'їдає» дорога. Те саме і щодо зворотного шляху — виліт пізно ввечері, маєш цілий день повноцінного відпочинку.

Запитую, які перші враження від аеропорту, який вважають во­ротами країни? «Аеропорт скром­ненький, але чистий, догляну­тий, — каже Оксана. — Здивувало, що довелося ще раз проходити контроль багажу. Зазвичай, коли прилітаєш у якусь країну, багаж уже не дивляться, хіба як виня­ток, а тут знову перевіряли через усі рамки. При цьому персонал аеропорту дуже привітний, усміх­нений, але розмовляють лише іс­панською. Причому говорять так, ніби усі туристи мають знати іс­панську. Вже пізніше нам розпо­віли, що кубинці принципово роз­мовляють своєю мовою. Навіть якщо знають англійську, воліють нею не говорити. Хіба що за на­гальної потреби. Розумій їх як хо­чеш. До речі, через кілька днів ми справді почали трохи розуміти іс­панську. Але, мабуть, завдяки до­датковій мові жестів. Чимало ку­бинців, особливо старшого віку, трохи знають російську. За радян­ських часів багато із них вчилися у Союзі, приїжджали за обміном студентами».

Подружжя зупинилося у п’ятизірковому готелі, яких на Кубі небагато. «Номер, який нам дали, розчарував: старі меблі, повіяло духом радянщини. Ми засумува­ли… Пішли до менеджера скар­житися, і нам одразу запропону­вали поліпшений варіант, але за додаткову плату. Виявилось, у го­телі є окремий поверх, де номери вищого класу. Це вже була справ­жня „п'ятірка“, як, наприклад, в Арабських Еміратах. Там навіть Ін­тернет добре ловить, хоча на Кубі велика проблема з Інтернетом».

Оксана каже, враження у неї суперечливі. Загалом відпочинок дуже сподобався: чудове море, яскраве сонце, неймовірні пейза­жі, позитивні люди, але багато ре­чей приголомшують. Ті, хто жив ще за Радянського Союзу, там матимуть стійке відчуття дежавю, так, ніби здійснили подорож у ми­нуле. Багато у чому Куба нагадує пізній «совок» з тотальним дефі­цитом, чергами за будь-яким то­варом, жахливим громадським транспортом і жебрацькими зарплатами.

Середня зарплата на мі­сяць — 600−700 песо (наці­ональна валюта, якою по­слуговуються лише місцеві, для туристів є спеціальна валюта — кук, що є еквівалентом одного євро). Це приблизно 25−30 до­ларів (мінімальна зарплата — 9 доларів, стільки платять, напри­клад, за малокваліфіковану пра­цю). Якщо людина живе лише на мінімальну зарплату, то купує продукти у соціальних магази­нах, які працюють за талонною системою. Вибір у цих мага­зинах дуже обмежений, поли­ці прилавків напівпорожні. Там можна купити лише п’ять яєць, мішок рису чи цукру, пів літра олії на розлив, кілограм м’яса на місяць. Є і супермаркети, де то­вару більше, але з такою зарп­латою туди нема чого ходи­ти. Ціни там приблизно такі, як в українському супермаркеті. Щоправда, вибір товару відчут­но менший. Наприклад, шам­пунь лише одного виробника, звісно, місцевого. Ці супермар­кети нагадують радянські мага­зини, де на полиці часто міг бути лише один вид товару. «Мені це візуально нагадало дитинство», — сміється Оксана.

Ще одна яскрава паралель з Радянським Союзом — дефі­цит одягу. По-перше, він шале­но дорогий. За звичайну жіночу кофтинку можна віддати серед­ню зарплату — 20−25 доларів. По-друге, купити одяг вкрай про­блематично. В магазинах для місцевих одягу дуже мало, і він жахливий. Ситуація навіть гірша, ніж була в СРСР.

Оксана познайомилася в го­телі з місцевою жінкою з персо­налу. Дуже привітна пані середніх років. У Оксани заболіло горло, а оскільки в аптеках ліків майже не­має, вона запитала цю жіночку, чи не має соди для полоскання горла. Кубинка їй принесла соду. Оксана захотіла якось віддячити, щось подарувати. Запитала, що б вона хотіла як презент? Та сказа­ла, що, може, Оксана віддасть їй якийсь свій одяг, який вже не хоче носити. Бо у неї дві доньки-сту­дентки, і вона б їм цей одяг відда­ла. Каже, віддала їй майже весь одяг, а зараз хоче спакувати їй по­силку з речей, які не носить.

— Як люди виживають на 25−30 доларів?

— Багато кубинців мають до­даткові заробітки. Наприкінці 90-х, коли економічна ситуація на Кубі була катастрофічною і народ почав бунтувати, влада пішла на поступки і дозволила людям до­лучитися до туристичного бізне­су. Кубинці почали здавати ту­ристам житло. Скажімо, у Гавані (столиці Куби) квартира на добу коштує від 35 до 100 доларів. У курортному містечку Вараде­ро, де ми жили, винайняти неве­личкий будиночок на узбережжі можна за 50 доларів на добу. Та­кож дозволили відкривати при­ватні ресторани. Молоді хлоп­ці ловлять лобстерів і здають їх приватникам. Це вважаєть­ся браконьєрством, можуть і у в’язницю посадити, але місцева поліція закриває на це очі, звіс­но, не за дякую. Крім приватних, є державні ресторани, які також до болю нагадують ресторани часів Союзу. Вони, звичайно, програ­ють приватним і за інтер’єром, і за вибором у меню, і за якістю страв. Наприклад, ми були у дер­жавному ресторані, який діє у ко­лишній віллі Аль Капоне (амери­канський гангстер італійського походження, який очолював кри­мінальний синдикат, що займав­ся контрабандою, зокрема спирт­них напоїв у період сухого закону. в США, у 1920-х та 1930-х роках — Авт.) на самому березі океану. Ціни там вищі, ніж у приватників. Якщо у приватному ресторані лобстера можна з’їсти за 14 до­ларів, то на віллі Аль Капоне за­платили за лобстера 25 доларів.

Загалом, лобстери — окрема тема. Місцевим заборонено їх не лише ловити, а й… їсти. Це деліка­тес виключно для туристів, бо вва­жається, що на всіх охочих лоб­стерів може не вистачити. Тобто для туристів тут створено найком­фортніші умови, справжній рай.

Ще одна фішка Куби — ра­ритетні автомобілі, які вважаються національ­ним надбанням. Тут найбільший парк ретро-карів у світі — 250 ти­сяч. Річ не у ностальгійній любо­ві кубинців до допотопних ма­шин, а у тому, що з 1959 року, коли до влади прийшов Фідель Кастро, влада забороняє як ви­возити авто, так і ввозити нові. У 2013 році уряд зняв заборону на придбання авто, але купити но­вий чи відносно новий автомобіль місцеві, за всього бажання, не мо­жуть. По-перше, для цього потрі­бен спеціальний дозвіл від вла­ди, по-друге, це шалено дорого. Тут вважається великим щастям, якщо хтось має хоч якесь авто. Навіть старі радянські розвалю­хи — «Москвичі» чи «Жигулі» — це справжній капітал. Наприклад, старий «Москвич» коштує 15 ти­сяч доларів, «копійка» — 10 тисяч. Ті, хто має американські ретро-кари, непогано заробляють на ту­ристах. Ми катались на розкішно­му американському «Шевроле де люкс» 1952 року. Щоправда, мо­тор вже у нього новий, не рідний. Щоб проїхатися такою маши­ною кілька кілометрів, заплатили 30 доларів. Погодьтесь, непогані підзаробітки, зважаючи на те, що приблизно такою є середня зарп­лата. Нові машини купують лише для державних установ чи підпри­ємств. Причому, якщо державний службовець їде через якесь село на службовому авто з відповід­ними державними номерами, то зобов’язаний по дорозі підвозити звичайних людей, які, наприклад, стоять на зупинці й чекають на ав­тобус. Якщо чиновник проігнорує це правило, його можуть оштра­фувати на велику суму.

Кубинці бояться влади і вго­лос намагаються не казати те, що про неї думають. Оксана нео­бережно сказала гіду, яка прово­дила їм екскурсію по Гавані, що має відношення до журналісти­ки. Після цього гідесу як підміни­ти, вже не відволікалась на віль­ні теми… Іноземний журналіст може працювати на Кубі лише під опікою держави. До нього «при­кріплюють» спеціальну людину, яка його всюди супроводжує і показує — розказує про принади та переваги соціалістичної Куби. Якби влада дізналася, що гідеса через необережність розповіла щось зайве іноземному журна­лісту, то та могла б і у тюрму по­трапити.

Коли проїжджали повз бана­нові плантації, Оксана звернула увагу на табличку: «Господарство імені Володимира Ілліча Леніна». Запитала, чи правильно зрозумі­ла? Почула у відповідь: «Так, ми шануємо Леніна»…

У Гавані Оксана побачила, як люди носять воду додому відрами. Приїжджає ванта­жівка з цистерною, люди стають у чергу, набирають воду у відра чи інші ємності та несуть у свої квар­тири. Виявляється, тут досі немає водопроводу! Гід, звісно, про це не розповіла.

До речі, коли Оксана під час зна­йомства сказала гіду, що вони з України, та здивувалася, бо у неї вкрай рідко бувають туристи з Укра­їни. Про нашу країну знає дуже мало, але чула, що в Україні була революція, мовляв, українці — рево­люційні, як і кубинці. А потім запита­ла: «А це правда, що ви президен­том обрали коміка?». Якось їй не вірилось, що революційний народ може обрати президентом комі­ка… З іншого боку, погодьтесь, теж дивно, що революційні кубинці досі терплять таке жалюгідне життя.

Атмосфера у Гавані Оксані дуже сподобалась. Вулиці чис­ті, доглянуті, дерева ростуть у ве­ликих горщиках. Місцеві люди ве­селі, часто танцюють прямо на вулиці… Але багато будинків у вкрай занедбаному стані, як у не­трях, видно, що колись це були красені, а тепер майже руїни. Гід розповіла, що останніми роками влада взялась за реставрацію бу­динків, є графік їх ремонту. Лю­дям на цей час за рахунок дер­жави надають житло. Дороги у столиці далекі від ідеалу, нагаду­ють наші, з ямами різної глибини. А вздовж траси — білборди з пор­третами братів Кастро та типови­ми комуністичними гаслами.

Звичайно, не можна бути на Кубі і не привезти звідти кубин­ських сигар. Уявлення, що усі ку­бинці від малого до великого курять свої знамениті сигари, — помилковий стереотип. Для ку­бинців це надто дороге задово­лення. Як, втім, і кава, яку вони майже не п’ють (хороша кава продається лише у дорогих мага­зинах для туристів, а у соціальних крамничках — дешевий жахливий сурогат, який нагадує радянську каву з жолудів).

25 сигар коштують на Кубі… 400 доларів. Але «з рук» можна ку­пити дешевше. На пляжах ряту­вальники, які стежать за безпекою відпочивальників на морі, підхо­дять до туристів і ненав’язливо пропонують сигари «за пів ціни». Це «лівак», який крадуть з фабрик. Усе, як у СРСР. Так само підторго­вують краденими сигаретами чи ромом офіціанти в готелях. Але краще з цим не зв’язуватися, а ку­пити у дьюті-фрі.

Оксана каже, може ще багато чого цікавого розповісти, але ра­дить туди полетіти і побачити все на власні очі. Сама планує нео­дмінно повернутися на Кубу. По­при усі «зашквари» цієї колорит­ної країни.

Фото Оксани Гнатишин

Схожі новини