«Я знала, що у мого Степана „одна любов на все життя“ — то Україна. І ми на цьому з ним зійшлися — на Україні…»
Про легендарного політика-державника згадують його рідні і друзі
Україна втратила одного з найбільш відданих своїх синів у новітній історії, свого особливого Героя — Степана Хмару. Відомий державник, дисидент радянського режиму, правозахисник, знаковий парламентарій, співавтор української Конституції відійшов у вічність після тяжкої хвороби — через день після того, як наша країна вшановувала пам’ять інших Героїв, з Небесної Сотні. Сьогодні стане точно відомо про місце і час прощання зі Степаном Хмарою, дату його похорону. Швидше за все, останні почесті віддаватимуть в Українському домі. А вічний спочинок легендарний борець за Україну знайде на Байковому цвинтарі Києва.
Із кореспондентом «Високого Замку» спогадами про цю непересічну особистість поділилася дружина Степана Хмари — пані Роксоляна. За фахом вона журналіст, працювала на телебаченні, у газетах. Перша її робота — прессекретар легендарної націоналістки Слави Стецько. А тридцять років тому Роксоляна працювала у реанімації «швидкої допомоги». Той її медичний досвід, на жаль, пригодився…
Остання молитва мого чоловіка була за Авдіївку
— Востаннє я розмовляла зі своїм Степаном 18 лютого, — згадує Роксоляна. — Він був цілком при свідомості. Ми гуляли з ним. Степан курив (дуже любив цигарки, і ми цього його вже не позбавляли). Потім вечеряв…
Під час прогулянки з нами був воїн з підрозділу «ОУН» Андрій Пастушенко (фронтовий позивний «Сивий»). Степан сказав йому: «Сивий», я дуже хочу 20 лютого на Майдан!" Андрій відповів: «Вам же важко — як ви туди дійдете? Треба ще десь припаркуватися». А Степан: «Проїдеш по Хрещатику, зупинишся, я вийду. І просто постою…»
Ось так ми домовилися. Перед тим, 17 лютого, моя особиста розмова з ним була про Авдіївку, про Андрія Білецького і його Третю штурмову. Степан дуже переживав за хлопців із цієї бригади. Казав: «Це найкраще, що ми маємо. Вони повинні врятуватися! Вони не можуть потрапити в оточення!»
Степан за них молився. Останні його молитви були за те, щоб наші воїни могли достойно вийти з тієї Авдіївки, щоб ми могли захистити все українське, на що зазіхнули москалі…
— Нам розповідали, що Степан Ількович знав про свою страшну хворобу, як колишній лікар розумів її наслідки, тверезо сприймав ситуацію. Можливо, у нього у ці складні дні було до вас якесь прощальне прохання, настанова?
— Ми про це не говорили. Ми вірили до останнього, що він ще житиме…
Головним у житті Степана була Україна. Він дуже хотів побачити її вільною від ворога. Казав мені: «Ну, хоча би краєм ока… Хоча би повернуло на ту сторону, щоб я бачив, що буде з Україною. Бо поки що важко зрозуміти…»
Казав мені, що ми живемо у дуже цікавий час. Що 2024 рік буде визначальним для України. Ніколи не сумнівався у нашій Перемозі, але при цьому дуже хотів упевнитися, що ми вже на тому шляху…
Обожнював театр, море, «тихе полювання»
— Ви прожили зі Степаном Хмарою немало. Що означала для вас ця людина?
— Я його дуже любила. Степан означав для мене все. Був для мене Героєм, був моєю Україною…
Степан був дуже складним чоловіком. З ним важко жилося. Це було поле бою, а не життя! Але при цьому він був неймовірним. Я знала, що в нього «одна любов на все життя» — то Україна. І ми на цьому з ним зійшлися — на Україні.
— Всі знали вашого чоловіка як безкомпромісного політика. Пам’ятають, зокрема, як він завжди попереджав про імперську суть росії і тому протестував проти відмови України від ядерної зброї… А пригадайте Степана Хмару у домашній обстановці…
— Він був відданий Україні і вдома, і на вулиці - всюди. Цілодобово слухав новини по телевізору, радіо, дивився Ютюб-канали, читав Фейсбук, слухав Юрія Бутусова, політологів. Про Україну він весь час говорив з нашим Тарасом. Переривався лише на їжу…
Вдома Степан любив мити посуд. Це приносило йому задоволення. Був дуже точним. Якщо клав хустинку у ліву кишеню, то казав, що ніколи її не знайде у правій… А я — стихійна людина. Дуже емоційна. Не надаю пунктуальності такого, як він, значення. Тому мені було важко, бо мусіла пристосовуватися до тієї його точності. Його любов до України, відданість їй, його емоційність, яку дуже любила, перевершила все. Страшенно поважала його як людину, як політика. Він був моїм великим другом. Я знала, що він ніколи нікого не кинув би у біді.
Дуже любив мистецтво. Шанував талановиту акторку Ларису Кадирову. Захоплювався, коли співала Ольга Богомолець. Ми з ним ходили на її концерт — це було таке щастя!
Але в останні роки до театру, на концерти ми не вибиралися. Бо — «Україна у небезпеці!»
Степан обожнював море. А коли москалі забрали Крим, більше нікуди на море не їздив. Казав, що відпочиватиме лише після повернення цього нашого півострова.
А ще мій Степан часто навідувався у Закарпаття. Не сприймав полювання — бо не міг би стріляти у тварин. Але дуже любив «тихе полювання» — збирав гриби. З друзями ходив у гори. Ще рік тому так ішов швидко, що було складно за ним бігти. Якщо вже знайшов гриба, ніхто зупинити його не міг…
Свою книгу простою чорнильною ручкою написав на коліні
— Степан Ількович дуже хотів дочекатися виходу своїх мемуарів…
— Він їх написав, і це дуже велике щастя. Ми боролися за кожен день його життя, щоб він дописав свою книгу. Хотіли її презентувати. 18 лютого, день перед тим, як він став без свідомості, перебував у реанімації, я собі казала: «Боже, він нормально себе почуває, ми ще встигнемо презентувати книжку. Може, ще встигнемо його день народження у жовтні відсвяткувати…» Так собі йшла з лікарні і мріяла.
Попри свою хворобу, Степан був дуже сильним, перемагав свій біль. Змушував себе їсти, тримав себе у формі. І я вірила, що він переможе. Ця хвороба не перемогла його! Щось інше трапилося, якесь ускладнення. Ми дотепер не знаємо, лікарі ще не сказали, що саме сталося…
Його книга назви ще не має. Степан написав її, і ми віддали до друку. Можливо, назва є у рукописі, я його ще не вичитувала — хотіла, щоб книга вийшла якнайшвидше.
Писав Степан сам. Ніколи нічого нікому не диктував, ніхто йому не допомагав. Писав на коліні. Дуже любив чорнильні ручки. На комп’ютері лише читав…
Я ще навіть до кінця не усвідомила, з ким жила! Це був державний діяч, людина надзвичайної сили волі, легенда України. Яка тепер відходить…
Вже будучи хворим брав на поруки героя-розвідника
Про Степана Хмару і його дружину-соратницю «Високому Замку» тепло відгукнувся народний депутат у парламенті сьомого скликання, активіст громадської організації «Нескорений Майдан 18.02» Василь Пазиняк.
— Роксоляна — неймовірно сильна і мужня жінка. Вона до останнього боролася за життя свого чоловіка, підключала до допомоги «всіх і вся». Вірила, що вдасться продовжити йому життя…
Десь три тижні тому, коли в Апеляційному суді розглядали справу розвідника Романа Червінського, Роксоляна зателефонувала і спитала, чи може від імені Степана Хмари і від свого Імені написати заяву про взяття на поруки Романа. Адвокати дуже зраділи цій новині. Роксоляна приїхала в суд прямо з лікарні від Степана і з трибуни і передала його слова суддям. Коли промовляла, жінки у залі плакали — вони були вражені тим, як Степан Ількович, навіть будучи тяжко хворим, переживає за Державу. До слова, свою Роксоляну Степан Хмара відправив з лікарні на суд Червінського о 22 годині…
А два місяці тому, коли я брав Червінського на поруки, Степан Ількович мені сказав: «Передай суддям і всім учасникам процесу від мого імені, що справа Червінського є знаковою для нас як для народу. Чи зможемо ми називатися нацією, якщо не зуміємо захистити одного з найкращих своїх офіцерів?». І додав: «Спецоперації, які розробляв і виконував Роман Червінський, колись увійдуть у золотий фонд найкращих розвідок світу…»
Після цих слів Роман Червінський розчулився. Щиро дякував Степану Ільковичу. І пообіцяв: якщо вийде з-під варти, де його незаконно утримують, то першим, до кого приїде з подякою, буде Степан Хмара".
На превеликий жаль, цього вже не станеться. Степан Ількович допомагатиме нам тепер з небес…
