«Закон про мобілізацію — єдиний спосіб виживання України»

За словами президента, у найближчий час до ЗСУ треба набрати пів мільйона громадян. Порядок цього набору прописано у внесеному до Верховної Ради урядовому законопроєкті «Про удосконалення окремих питань мобілізації, військового обліку та проходження військової служби». Він викликав зливу відгуків у суспільстві.

Документ передбачає низку новацій, зокрема зниження віку осіб, які під­лягають мобілізації, з 27 до 25 років; надсилання повісток че­рез електронний кабінет призо­вника, військовозобов'язаного та резервіста або на їхню елек­тронну пошту; запроваджен­ня базової загальновійсько­вої підготовки до трьох місяців для всіх громадян віком від 18 до 25 років при всіх навчаль­них закладах; скасування ви­сновків військово-лікарських комісій про обмежену придат­ність до військової служби (або придатний, або непридатний). Зменшено категорії осіб, які ма­тимуть відтермінування від мо­білізації, зокрема, такого пра­ва буде позбавлено державних службовців, працівників Бюро економічної безпеки України, Державної виконавчої служби України та прокуратури.

Для ухилянтів у законопро­єкті передбачено обмеження і покарання: пропонують вносити їх у реєстр боржників, не дозво­ляти брати банківські позики, отримувати соціальні допомо­ги, пільги, адмінпослуги від дер­жави. Хто ігноруватиме пові­стку, той не отримає водійських прав, йому не дозволять керу­вати власним транспортом, ку­пувати-продавати майно тощо.

Думками про цей резонанс­ний законопроєкт ми попро­сили поділитися людину, яка у різні часи словом і ділом боро­нила Україну, мала відношення до захисту прав і свобод укра­їнців. Наш співрозмовник — ві­домий політик, колишній мі­ністр внутрішніх справ, ексгенп­рокурор Укра­їни, учасник російсько-укра­їнської війни, капітан ЗСУ у відставці Юрій Луценко.

«Відповідальність за мобілізацію має взяти на себе президент. Це його обов’язок!»

— Будь-хто, хто останнім ча­сом був на цвинтарі і бачив мо­гили наших воїнів, розуміє, що армія потребує поповнення, — каже Юрій Луценко. — Кількість цих могил тисне психологічно. Виникає питання: хто замінить десятки тисяч полеглих та важ­ко поранених?

Закон про мобілізацію — ви­мога часу і єдиний спосіб вижи­вання країни. Щораз нові злоді­яння ворога показують, що ми не повинні мати жодних ілюзій: ідеться не про захоплення тієї чи іншої території, мета крем­ля — повністю знищити Україну і українців. Про це свідчать ра­кетні атаки по пологових будин­ках, житлових масивах, школах, дитсадках, а не тільки по вій­ськових об'єктах.

Кожна хвиля мобілізації, і це показали події початку війни 2014−2015−2016 років, має від­буватися за рішенням прези­дента. У Конституції зазначено обов’язок глави держави взяти на себе цю відповідальність. У законі про мобілізацію розписа­но функції всіх державних орга­нів із цього питання. І саме пре­зидент відповідає за «обсяги, кроки та порядок мобілізації». Тому зміни до закону про мобі­лізацію має вносити саме він. Бо функція Верховного голов­нокомандувача — це не роль на сцені. Це обов’язки, у тому чис­лі такі важкі, як обсяги, термін та порядок нової хвилі мобілізації. Як людину, дотичну до юридич­них питань, мене дивує неба­жання президента виконувати ці свої функції. Як і дивує його ба­жання перекинути питання мо­білізації на Валерія Залужного, на Рустема Умєрова, на Кабінет Міністрів. На кого завгодно — лише б не взяти цю відповідаль­ність на себе. Вважаю, мала би бути спільна заява про мобілі­зацію від президента, міністра оборони і Головнокомандувача Збройних сил України.

Про справедливість

Мобілізація має бути спра­ведливою. Основна точка не­справедливості - діяльність військово-лікарських комісій (ВЛК), які, з одного боку, прода­ють фальшиві підстави для ухи­ляння, з іншого — не відпускають з армії додому справжніх інва­лідів. Це значною мірою відпо­відальність міністра оборони і начальника Генштабу — мають провести дуже швидкі й публічні зміни у ВЛК. Тим паче, що новий командувач Медичних сил ЗСУ Анатолій Казмірчук, призначе­ний півтора місяця тому, має ви­сокий авторитет серед військо­вих медиків.

Певний відсоток працівни­ків усіх правоохоронних струк­тур має бути мобілізований. Бо якщо з поліції вже зняли бронь, то, наприклад, президентська охорона (Управління державної охорони) перебуває під бронею, Державне бюро розслідувань (ДБР) — теж. Так не має бути! Усі люди, які носять погони, мають у певній пропорції іти на фронт першою чергою. При цьому на­ратив, мовляв, «нехай поліцей­ські воюють, і цього достатньо» — брехливий. У МВС приблизно 400 тисяч працівників. 100 ти­сяч з них — це Нацгвардія, яка вся вже воює по-геройськи, по­чинаючи від Третьої штурмо­вої бригади, про яку знають усі, до менших підрозділів, але не менш героїчних.

У Національній поліції - 110 тисяч працівників. Приблизно третину з них може бути призва­но. На їхнє місце законом треба передбачити можливість при­зову пенсіонерів МВС, які зумі­ють (я це точно знаю) виконати функції тих, хто піде на війну. У Нацполіції, СБУ, УДО, ДБР, БЕБ, НАБУ — у всіх цих органах є пен­сіонери (які вийшли на пенсію у 45 років). Вони могли б достат­ньо ефективно замінити до 30% своїх молодих колег, можливо, навіть краще за них працювали би слідчими, операми, експер­тами, іншими фахівцями. У наш час це одне з рішень проблеми мобілізації…

У МВС є ще 170 тисяч пред­ставників Служби надзвичай­них ситуацій. Їх, очевидно, не можна мобілізовувати з огляду на те, що, крім безпосередніх «мирних» обов’язків, вони лікві­довують наслідки ворожих атак. Є ще приблизно 60 тисяч при­кордонників, але всі вони сто­ять на рубежах країни, на бойо­вих лініях.

Коли говоримо про МВС, про так званих ментів, то з їх чис­ла можна було би мобілізува­ти приблизно 35 тисяч осіб. Це чимало. Загалом, місяців зо два мобілізація може базуватися на силовиках. За цей час треба зробити третій важливий крок — провести на полігонах вишкіл цивільних осіб, яким набага­то важче увійти у роль військо­вої людини. За два-три місяці мобілізовані мають пройти зла­годження і отримати конкретну військову спеціальність, відпо­відно до свого досвіду і здібнос­тей.

Армія не повинна бути робітничо-селянською

Ще одну важливу річ тре­ба негайно зробити — мобілізу­вати певну кількість політичних VIPів, тобто високих персон, ко­лишніх і нинішніх. Армія не пови­нна бути робітничо-селянською. Таке розуміння було однією з причин того, чому я 24 лютого 2022 року подав заяву у Зброй­ні сили. Присутність політиків на фронті не така вже й вирішаль­на для перемоги. Але вона ви­рішальна для відчуття спіль­ності, єдності, справедливості й готовності інших боротися за свою країну. Наприклад, «95-й квартал» має хоча би згадати про легендарного співака Елві­са Преслі, який одягнув військо­ву форму і поїхав на американ­ську війну у В'єтнамі. Боїшся снайпера — бери гітару і піснею працюй в армії! Це там теж по­трібно.

І депутати — не тільки ко­лишні, а й нинішні - могли би бути на війні. Керівництво мініс­терств і відомств, яке має по 15 заступників, також мало би під­лягати мобілізації (не все, зви­чайно, щоб не паралізувати роботу). Колишні прем'єри, мі­ністри, екскерівники державних служб, а тим більше — силових відомств, мають першою чер­гою іти на фронт.

Якщо все це зробити, сус­пільство усвідомить, що це — наша спільна війна. Всі - від по­літиків до менш відомих людей — підлягають мобілізації. Тоді вони побачать, що силовики, які отримують надбавки, більш ранню пенсію, стають до зброї першими, даючи можливість підготувати менш готових.

І найголовніше, що потрібно нам для змобілізованості, — сус­пільство має побачити єдність президента і Головнокоманду­вача ЗСУ. Бо очевидне проти­стояння Зеленського із Залуж­ним є найбільш небезпечним чинником не стільки у політиці (там усе зрозуміло), а саме у ві­йні.

«У Києві і у Львові одне життя, у Бахмуті й у Мар'їнці - інше»

Приклади відповідального ставлення політиків до захисту своєї країни є. Колишній народ­ний депутат України Олег Барна воював і загинув на фронті. За­раз у десантно-штурмових вій­ськах воює його молодший брат Степан, колишній голова Терно­пільської облдержадміністрації. Воює в аеророзвідці колишній нардеп і журналіст Ігор Луцен­ко. Із серпня 2022 року на фрон­ті перебуває колишній нардеп Олег Ляшко. Нищить бронетех­ніку ворога з допомогою «Стуг­ни» колишня депутатка Верхо­вної Ради Тетяна Чорновол.

На фронті захищає Україну колишній начальник Національ­ної поліції Сергій Князєв, гене­рал поліції І рангу — він в окопах під Авдіївкою. Колишній началь­ник поліції Києва, уродженець Горлівки Андрій Крищенко — під Мар'їнкою, зустрічалися з ним у Бахмуті. На фронті і колишній начальник поліції Закарпаття Павло Кононенко.

Загалом колишніх депутатів, керівників на фронті не так уже й багато, як хотілося б. Вважаю, цей перелік могли би доповни­ти екскерівники силових струк­тур. Скажімо, є у нас лейтенант Баканов… Колишній прем'єр-міністр Гончарук просидів в Америці пів року, і тепер він уже в Наглядовій раді Укроборонп­рому, яку сам же розвалив. А ві­зьміть того ж Татарова, який но­сив погони за Януковича!

Водночас мене вражає низь­ка компетентність деяких наших високопосадовців у питаннях ві­йни — вони відірвані від реаль­ності. Ось приклад. Мер одно­го з великих обласних центрів разом з іншими мерами приї­хали до чинного прем'єра. Ка­жуть до глави уряду: ви у нас за­брали ПДФО, але хочете, щоб ми знову купували безпілотни­ки! При цьому мери поклали на стіл прем'єру величезний стос папок, де написано, що саме конкретне місто придбало для армії. Прем'єр листає і запи­тує: «А що це ви накупляли? На­віщо стільки дисплеїв? Навіщо ці планшети, якісь дроти? На­віщо телевізори для воїнів ку­пуєте? Вони там що — кіно див­ляться?». Мер тоді каже: «А ви хоч раз були на фронті? Ви ро­зумієте, що вже навіть на взвод­ному опорному пункті стоїть дисплей? І що при кожному без­пілотнику має бути планшет! Все це зв’язано між собою — за інформацією, яка надходить, ухвалюють певні рішення…». Прикро, що на другому році ві­йни прем'єр країни, яка воює, не знає елементарних речей.

2016 року багато хто казав: «Нехай воює Порошенко!». За­раз кажуть — «Нехай воює Зе­ленський — а ми не будемо во­ювати!». У Києві і у Львові одне життя, у Бахмуті й у Мар'їнці - інше. Воно знову перестало між собою з'єднуватися. Знову все лягло на плечі тисяч волонте­рів, які допомагають фронту… А мали би бути плечі мільйонів.

Політики повинні піти на ві­йну. Це закон будь-якої країни, що воює. Бо якщо політики і їхні діти не йдуть на війну, це озна­чає, що вони служать іншій краї­ні. А відповідно люди запитують: чи це моя війна?

Крайнощам треба поставити край

Надходять повідомлення про обмеження виїзду за кордон жін­кам, які не стали на військовий облік, а також про проблеми ви­їзду багатодітних чоловіків.

Це класика нашого україн­ського життя — кидатися у край­нощі. Наскільки знаю, закон не вимагає ставати на облік всім жінкам, але вимагає цьо­го від медиків. Хочу наголосити: йдеться не про призов в армію, а про те, щоб стати на облік у ТЦК.

Щодо блокування виїзду ба­гатодітних чоловіків — у мене були такі сигнали: батько їде до трьох своїх дітей за кордон. Або ж виникають проблеми у чоло­віка, який супроводжує маму-ін­валіда. Маємо приклад того, як спочатку з кордону зробили ді­ряву хвіртку за окрему плату, а тепер дурним «рвєнієм» хочуть компенсувати своє аморальне заробітчанство до того. Тут ви­никає питання про норматив­ну базу. Не можна вказівками через SMS керуватися у таких дуже важливих, чутливих питан­нях. Має бути закон і відповідні нормативні акти до нього. У тому числі - про порядок проходжен­ня кордону, який регулюється постановою Кабміну.