Снайперка Фенікс

Ви чули про птаху Фенікс? За легендою, це чарівна істота, яка воскресає з попелу й відроджується юною. Можливо, саме тому 25-річна Анастасія Савка, яка пішла добровольцем на фронт, обрала собі такий позивний — Фенікс… Щоб вийти з попелу переможницею і знову стати на захист Батьківщини.

До повномасштабного вторгнен­ня росії в Україну львів'янка Настя працювала адміністратором у са­лоні автосервісу. Народила сина, якого назвала гарним українським ім'ям Яре­ма.

Настя ніколи не належала до тих дівчат, які люблять сидіти на одному місці. З дитинства обожнювала коней, і щойно випадала вільна хвилина, бігла у школу верхової їзди на тренування.

А далі настало 24 лютого 2022-го… Ще до повномасштабної російсько-української війни дівчина планувала піти на контракт в армію, але, як кажуть, руки не доходили. Не маючи відповідної під­готовки, військового вишколу, пішла за­писуватися у Територіальну оборону.

Звісно, батьки Насті переживали за долю доньки і онука. Наполягали, щоб вона з малим поїхала за кордон. Ворог жорстокий, тож невідомо, що буде далі. Вмовляли, і Настя… здалася. Хоча в душі знала: відвезе сина у безпечне місце, а сама повернеться. Бо не зможе спокій­но відсиджуватися за кордоном, коли її країна палає у вогні.

Батько відвіз Настю з онуком до ав­тобуса. Завантажили валізку в багажний відділ. Дитина плаче, мама плаче… Щоб Настя не бачила його сліз, батько пішов швиденько до машини. А Настя, не дов­го думаючи, взяла сина за руку, схопила валізку і побігла за татом: «Тату, ми з то­бою — додому!».

Дівчина знову прийшла в Тероборо­ну. Познайомилася з Роксоланою Лісовською, і разом почали шукати шляхи «ви­ходу» на військову частину.

— Я розуміла, що ця війна триватиме ще дуже довго, тому треба було закріпи­тися за військовою частиною і займатися конкретною підготовкою, — каже дівчина. — Не хочу, щоб моя дитина у майбутньому здригалася від повітряних тривог. Тому я зараз зобов’язана зробити все можливе, щоб цього не трапилося.

— Як батьки відреагували на те, що їхня донька йде добровольцем?

— Ой, це болюча тема. І для мене, і для них. Не можу сказати, що вони були зди­вовані, знали, що рано чи пізно я все ж таки піду. Але все одно для них це був шок. Водночас я також хотіла, щоб мої батьки були у безпеці, тому і вирішила йти їх за­хищати. Якщо вони тут з моєю дитиною, вони її тут захищають і оберігають, то я повинна не пустити ворога сюди. Мені було спокійно, коли я знала, що у батьків і моєї дитини все добре. А далі було на­вчання в одній з частин далеко від дому.

— Відразу вирішили, що станете снайперкою?

— Так, але не все було так просто — ви­рішила й стала. Ми ж дівчата. Ніхто не хоче вірити у нашу сміливість, силу, від­вагу… Розумію, що дівчина може бути слабшою від чоловіка, але для того і є відповідна підготовка.

Дівчата потрапили у батальйон, але їх не відразу поставили на омріяні посади. До цього ще треба було йти. Стрільби, тактичні пересування… Згодом баталь­йон приєднали до бригади, Роксолана і Настя потрапили у різні роти, звідти по­їхали на навчання за спеціальністю. По­над місяць тривали тренування, і нарешті видали снайперські гвинтівки, з якими дівчат перевели в окремий взвод брига­ди. Служба двох снайперок із міста Лева продовжилася на Черкащині.

— Але ви не лише вчилися стріляти по мішені. Треба ж було ще й носити на собі кілограми амуніції - бронежи­лет, каску… Скільки кілограмів «пові­сила» на себе така тендітна дівчина?

— Зараз важу трішечки менше, — усмі­хається Настя. — За зросту 169 см моя вага — 60 кілограмів. Бронежилет, рюк­зак, каска, гвинтівка — ваги було справ­ді багато. Від чоловіків ми не відстава­ли. Мабуть, половину своєї власної ваги я додатково носила на собі.

Військову службу Анастасія продо­вжила на «нулі» — на Запорізькому на­прямку у складі 118-ї бригади. Загалом її війна тривала понад пів року. Довелося пережити сотні страшних миттєвостей.

— Що відчували, коли цілилися у росіян?

— Відчуттів нема жодних! Нас штурму­ють, на тебе біжать ці озброєні таргани… Це було щось схоже на тир. Головне, влу­чити у ціль. Для мене було важливо зу­пинити цю навалу. Не можу сказати, що отримую від цього задоволення. Ні. Але була щаслива — ми цих «пі…рів» (а я їх по-іншому і не називаю) зупинили.

— Куди має цілитися снайпер?

— Треба цілитися у таз. Але це «біжуча мішень». Тому, коли ті «пі…ри» біжать, їх треба просто покласти… Це не кіно, коли показують, що снайпер собі гарненько заліг і чекає на жертву. Тут інше: якщо не ти його, то він тебе. Там усе швидко від­бувається, тому й треба миттєво реагу­вати. Якщо він висунув свою дурну голо­ву з окопу, треба негайно стріляти, а не чекати, поки висуне таз. Тільки на полі бою розумієш, що саме зараз треба ро­бити. Для мене було важливо, щоб ті люди, які біля мене, залишилися живі. А тих, хто йде на нас, треба зупинити.

— Що для вас було найстрашніше на війні?

— Втрачати своїх побратимів… Коли бачиш, що лежать тіла ворогів, то емо­цій нема жодних. Найтяжче, коли бачиш, що поруч — твої люди, з якими ще годину тому розмовляла. Наші хлопці і дівчата, які прийшли боронити землю від тої ра­шистської навали…

На війні буває і везіння, а може, янгол-охоронець пролітав поруч. Настя прига­дує, як ішла зі своїм «першим» номером, поруч гатили «градами». Але їх не заче­пило навіть осколком. А може бути так, що «бахнуло» за 20 метрів, але осколок влучив комусь у голову…

— Жінка на війні - не лише воїн, а й жінка. До прикладу, чоловік може сходити у туалет «за кущик». А як у цьому випадку бути жінці, коли вона обвішана на поясі зброєю і всіляким іншим військовим причандаллям?

— О, це така незручність, — сміється Настя. — Вологі серветки, як зброя, за­вжди мають бути. Коли виїжджали на «нуль», пригадую, одного разу мені так «приспічило», що терпіти було несила. Кажу хлопцям, щоб відвернулися. Сказа­ла так: «Спочатку мушу попісяти, а потім будемо воювати» (сміється. — Г. Я.).

І Фенікс воювала. Нищила росіян, за­хищала Батьківщину від навали ворога. А потім сталося те — найгірше. Це було 28 листопада 2023 року.

— Ми відпрацювали і поверталися, — каже Настя. — Були з піхотою. Почули, що нема зв’язку. Не знали — там є хтось з наших і чи вони знають, що це ми до них йдемо, бо ж і свої можуть «прикоко­шити». Довго чекали, страшенно поза­мерзали, вирішили повернутися, щоб з’ясувати, як діяти далі. Дійшли до точки, де є зв’язок. І комбриг нам каже, що ми не виконали завдання, отже, маємо по­вернутися туди, звідки вийшли.

І вони повернулися. Виконувати наказ. А вже за п’ять хвилин почався бій, і снай­перка мала змінити позицію. Але їх «вира­хували» і почали гатити з усілякої можливої зброї. Сховалися в окоп, бо дрон-камікадзе окупантів вже «бачив», куди треба цілитися. За словами Насті, в окопі вже були мертві «пі…ри». Накрила «спальником» одного з них і так трохи перечекала. Отримали на­каз від командування — «відтягнутися» на­зад. Перший номер вийшов, Настя за ним. Побачила яму від прильоту. Стрибнула у неї і на «щось» наступила. Це «щось» вибухну­ло, пішов по ногах струм, різкий запах тро­тилу в носі й у роті.

— Це був пекельний біль. Я так хоті­ла знепритомніти, щоб не відчувати того болю, але мені це не вдавалося, — каже дівчина. — Мій побратим одягнув на мої обидві ноги турнікети. По рації каже: «Фенікс. 300. Потрібна евакуація».

Евакуація тривала понад дві години. А для Насті це була вічність. Їй давали знеболювальні таблетки, а вона благала зняти з правої ноги турнікет. Про те, що ліву ногу доведеться ампутувати, зна­ла відразу. Хотіла зберегти бодай праву. Була за повної свідомості.

А ще Настя страшенно переживала за свої штани, які дуже любила. Просила, щоб не розрізали їх, а легенько зняли, бо вони такі зручні. Ще їй знадобляться, бо ж вона — Фенікс, а Фенікс має повер­нутися у стрій. «Хлопці, — ще й намага­лася жартувати, — та штани такі дорогі. Може, вдасться їх зберегти?». Меди­ки зняли бронежилет і хотіли на дівчи­ні ще й куртку розрізати. «О, ні!» — Настя піднялася, розставила руки і попросила акуратненько зняти.

Витримуючи неймовірний біль, ді­вчина жартувала. Усі дивувалися, дехто сміявся. Настя ж трималася за свої речі, як за соломинку, що рятувала її життя.

Потім були численні операції - лікар­ні у Запоріжжі, Дніпрі, Києві, і ось, наре­шті, її рідний Львів. Найбільше пережи­вала, як має про поранення і ампутацію сказати своїм батькам.

— Я зателефонувала своїм друзям, попросила, щоб прийшли до мене додо­му, — каже Настя. — Щоб коли говорити­му з мамою, поруч хтось був. Хоча мама і сама медик в одній з лікарень Львова, і мала б усе розуміти, однак саме цю «но­вину» могла сприйняти тяжко, оскіль­ки цей жах трапився з її донькою. Коли мама йшла з роботи, зателефонувала мені. Запитую, де вона. Почувши, що повертається з роботи додому, кажу: «Будеш вдома — набереш». І збила. Я по­винна була її до цього підготувати.

Анастасія живе уже завтрашнім днем. Думає про те, як відновиться і почне займатися фізичними вправами, на­вчиться ходити на протезі, спакує валізу і… знову піде у військкомат. Розуміє, що ту роботу, яку виконувала, вже не змо­же робити. Але ж у батальйонах і брига­дах не бракує іншої роботи. Та навіть ін­структором може бути корисною.

— Найбільше я мрію повернутися до своїх побратимів, — зітхає Настя. — Для мене війна ще не закінчилася. Ми одне одному допомагали, горою стояли одне за одного. Бо там кожен — герой. Знаю, що я їм там потрібна. Як і вони мені…