Юрій Гудименко: «Українці воювати вміють, але не люблять, а росіяни люблять, але не вміють»

Про це та багато іншого — в інтерв'ю з Юрієм Гудимен­ком на Ютюб-каналі «Балючі теми».

«Український патріотичний рух у Запоріжжі був російськомовним»

— Пане Юрію, перед цим інтерв'ю я уважно прочитала вашу біографію, і вона мене вразила. Стільки подій ста­лося у вашому житті, що вистачить на карколомний серіал. Розкажіть, як російськомовний хлопець із Запоріж­жя став крутим націоналістом і гро­мадським активістом?

— Вулиця, на якій я жив у Запоріжжі, неподалік стадіону. Мене в юності при­ваблювали ультрас: прапори, димові шашки, сутички з міліцією… Десь класу з десятого я почав ходити до них на фа­натський сектор. Попри те, що Запоріж­жя було тотально російськомовне і схи­лялося до Партії регіонів, ультрас були праворадикальні, були постійні кричалки про Бандеру, Шухевича. Я почав розби­ратись, як так вийшло, що ці люди фана­тіють від історичних персонажів, а у шко­лі викладають трошки не так.

— Ви з російськомовної родини, ро­сійськомовна школа…

— Російською я говорив років до 30-ти. Українську нормально вивчив, вже коли переїхав до Києва, років з десять тому. А до того український патріотичний рух у Запоріжжі був російськомовним. Вигля­дало це справді дивно: ми влаштовували марш до дня народження Шухевича у За­поріжжі, а більша частина тих людей були російськомовними. Вони ставали україномовними на час цього маршу, потім розбігалися і розмовляли російською.

— Наскільки це все було свідомо у тих молодих людей? Чи не було це під­літковим максималізмом, романтиз­мом, який виявлявся у такий спосіб?

— Можливо, на той момент так і було. Але це перевіряється просто: більша час­тина тих хлопців нині воюють. Частина поранена, частина загинула. Для мене це найпростіший тест на патріотизм. Мож­ливо, те, що розпочиналося як підлітко­вий максималізм, переросло у більш гли­боку і усвідомлену ідею.

— Як ви потрапили у «Свободу»? І чому саме «Свобода»?

— Спочатку робили з хлопцями свою «двіжуху»: це називалося «Автономні на­ціоналісти». Були самі собою, але зго­дом зрозуміли, що потрібно якесь реаль­но політичне представництво, щоб була структура, на яку можна спертися. По­говорили і вирішили, що долучаємося до «Свободи». Ми фактично стали моло­діжкою «Свободи» у Запоріжжі. Інших на­ціоналістичних партій тоді і не було, це ж 2010−2011 роки.

— Скільки часу були у «Свободі»?

— Рік або півтора. Коли після чергової акції протесту я потрапив у СІЗО, і коли вийшов, партійний квиток ножичками аку­ратно нарізав, поклав у конвертик і відпра­вив в офіс обласного штабу «Свободи».

— Чому так зробили?

— Мені не сподобалася їхня позиція після мого затримання. Не сподобалось, що гроші (на той момент 13 тисяч гри­вень — великі гроші) мамі для адвоката збирали інші люди.

— Яке зараз у вас ставлення до «Свободи»?

— Ця історія була давно, свободівці за­раз воюють, для мене це важливий кри­терій.

— У період вашої буремної моло­дості ви проводили багато різних про­тестних акцій, потрапляли у СІЗО. Що вас тоді найбільше тригерило?

— Комуняки! Коли вони встанови­ли у Запоріжжі пам’ятник Сталіну, вони ж його поставили на своїй приватній те­риторії і захищали право на свою при­ватну власність… Комуністи тригерили мене настільки, що досі пам’ятаю деяких з них. Вони, на жаль, зараз «поза зоною доступу», десь у Москві, але я ці імена пам’ятаю. Наприклад, коли була хвилина мовчання біля пам’ятника Голодомору на День пам’яті жертв Голодомору, там зі­бралися з 15 голів комуністів і в гучномо­вець включили сирену, щоб перекрича­ти хвилину мовчання. І якщо ці «шановні» люди думають, що я таке забуду, то ні…

— А чому вони вас так тригерили? Вони вже були, по суті, на марґінесі.

— У Запоріжжі вони мали величезну підтримку, мали великі фракції у місь­кій і обласній радах. Я у них бачив загро­зу того, що ми повернемося у вчора, а не підемо у завтра. Окрім цього, вони мене просто бісили. Якщо бачу змію, я від неї смикаюсь, це рефлекс. Рефлекс був, коли ми бачили людину з комуністичною символікою — дуже хотілося увійти з нею у фізичний контакт.

— Як ми тепер розуміємо, більша загроза була від російських сил, які маскувалися під проукраїнські.

— Це правда, але комуністи, принай­мні у Запоріжжі, демонстрували себе на вулицях. Нам тоді було по 19−20 років. У нас немає політичного представництва, тобто немає трибуни для дискусії. Все, що у нас було, це вулиця. А «регіоналів», які мали абсолютну більшість у Запоріж­жі, на вулицях не було. Вони тихенько си­діли у міських, обласних, районних ра­дах, вирішували свої питання, і наші світи не перетиналися. Їхні світи закінчувалися дверцятами «Мерседеса», наші почина­лися там, де закінчувались ці дверцята.

«Багато політиків до вас приходили у джинсах фірми „Колінс“?»

— Потім ви були у деяких політич­них силах, а згодом з однодумцями створили свою політичну силу — «Де­мократична сокира». Я слухала ваше інтерв'ю, де ви казали, що партія іс­нувала на членські внески. Важко у це повірити.

— А багато політиків до вас приходили у джинсах фірми «Колінс»? У чому наша величезна радість і водночас величез­на проблема? Що партія справді живе за внески. Це не дозволяє нам мати ре­кламу в тій кількості, яка є у конкурентів. Не дозволяє мати власні ЗМІ. І це є пе­репоною для політичного життя. Але цей принцип є.

— Тобто ви були настільки роман­тиками, що справді вважали, що ніби потужна і впливова політична сила може існувати виключно на членські внески?

— Нас насамперед цікавив вплив на політичний процес. Цей вплив ми отри­мали завдяки перформансам, які роби­ли. Не в останню чергу завдяки тому, що партію створили блогерами з сумарним охопленням більш ніж мільйона людей. І це дозволяло нам відкривати ті двері, які не відкриваються для інших маленьких партій, дозволяло просувати ті проєкти, які не міг просунути ніхто інший з малень­ким рейтингом. Наше найголовніше пра­вило — продовжувати бути ідеологічни­ми. Наша ідеологія — правий лібералізм. До нас приходили такі самі ідейні люди. У нас жоден голова обласного осередку не отримував грошей. Усі працювали і про­довжують працювати за ідею.

— Ви вимальовуєте формат ідеаль­ної політичної сили, а ми ж розуміє­мо, що нічого ідеального у світі не іс­нує, політичної сили тим паче.

— Ха! Навпаки, я вимальовую картину жахливої партії. Успіх політичної партії в будь-якій країні вимірюється її рейтин­гом, а рейтинг у «Демсокири» завжди був низький. І досі таким залишається, не­зважаючи на те, що наша відомість під­росла. Я малюю картину партії, за яку не соромно. У цей же час політичні проєкти, які утворювались за декілька днів, отри­мували рейтинги утричі більші, ніж наш.

— За рахунок чого?

— Медіа, гроші, впізнаваність.

— Чи не було спокуси знайти доно­рів чи спонсорів?

— Якщо це донори, які платять за те, що ви підтримуєте їхні ідеї, це одна іс­торія. А якщо це одна людина, яка пла­тить великі гроші, то це означає, що тво­єю ідеологією зараз стає ідеологія цієї людини. І твоїми інтересами стають інтереси цієї людини. В Україні немає людей, які фінансують політичні сили просто за­ради ідеї. Політична партія — це дорого, дуже дорого. Мова про мільйони дола­рів. І це не благодійність, це інвестиція. І цю інвестицію потрібно буде відбити. Я б спокійно знайшов собі місце в будь-якому партійному списку, якби мене ці­кавило лише моє перебування у пар­ламенті. Але мені це не потрібно. Мені потрібно, щоб у парламент зайшла ко­манда людей, які поєднані ідеєю, які бу­дуть реалізовувати її разом.

— А як команда людей зайде, якщо самі кажете, що рейтинг у вас низь­кий?

— Будемо ставити питання про делегу­вання частини нашої команди до якогось іншого політичного списку. Ми так ро­били на місцевому рівні, і воно працює. Плюси — ми гучні, і ми додаємо голосів. Мінуси також зрозумілі: якщо в якийсь момент наша ідеологія входить у конф­ронтацію з політикою партії, з якою ми поєднались, то ми голосуємо згідно з її ідеологією.

— Конфлікт неминучий.

— Життя — це конфлікт: одним більше, одним менше.

— Ви бачите себе у політиці?

— Хочу робити ті зміни в країні, які мені здаються правильними. Якщо для цього потрібно бути політиком, значить, буду політиком. Якщо для цього не потрібно бути політиком, перестану ним бути. У мене з’явиться багато вільного часу.

— Ким ви тоді будете?

— Тільки не письменником. Гадки не маю, бізнесом, мабуть, займусь. Мене це завжди цікавило, завжди було на це дуже мало часу.

— Ви записалися добровольцем у ЗСУ за два місяці до широкомасш­табного вторгнення. Чому ви це зро­били саме тоді, у грудні?

— Бо ненавиджу стояти в чергах…

— Ви передбачили війну?

— Та це було очевидно!

— Це було очевидно для дуже неба­гатьох людей…

— Ну, принаймні для директора ЦРУ це було очевидно. Хто я такий, щоб не дові­ряти директору ЦРУ?

— Для Володимира Зеленського і його команди це було зовсім не оче­видно.

— Це питання до Володимира Зелен­ського. Для мене це було очевидно. Я 15 грудня підписав контракт резервіс­та зі 130-им батальйоном ТРО, отримав, не стоячи в жодних чергах, і зимову, і літ­ню форми. На складах це все ще було. А зброя у мене була своя — мав мислив­ський карабін. Докупив патронів і почав чекати. І дочекався.

— Війна вас застала у Маріуполі. Розкажіть про цей день — 24 лютого.

— Дуже хотілося спати, офіцер нас під­няв о 4-й ранку, ми дрихли на базі.

— Ви там проходили навчання?

— Ми там перебували як волонте­ри. Щось привезли їм 23-го числа і вирі­шили, що вже занадто темно вертатися, тож заночуємо у Маріку. О четвертій ран­ку нас розбудив офіцер, який відповідав за цю будівлю, сказав, що, згідно зі ста­тутом, він може використовувати всі на­явні сили та засоби для захисту бази. На сили ми були не дуже схожі, більше схо­жі на засоби (сміється. — Авт.). Ці засо­би вдягнулись, взяли зброю і пішли па­трулювати територію. Згодом, уже вдень, стало зрозуміло, що на той момент у Ма­ріуполі все було відносно спокійно. Па­кет «Града» прилетів по одному з районів, були артилерійські обстріли, якісь вибу­хи, але ніякого вторгнення, про яке писа­ли самі росіяни (мовляв, колони входять у Маріуполь), не було. І тоді я почав запису­вати свої відеозвернення, в яких розпові­дав те, що почув від людей, які перебува­ли безпосередньо на місці подій. Бо ворог сіяв паніку, і йому це вдавалося. Росіяни розповідали, що вони вже зайняли Хар­ків, у Київ увійшли, в Маріуполь зайшли. Ми почали комунікувати з усіма і давати правдиву інформацію, відтак підбадьорю­вати людей. На той момент це було конче потрібно. І нам це вдалося. До мене досі підходять люди, які кажуть, що мої відео з перших днів війни їм «кукушку тримали».

— У вас було фірмове звернення: «Привіт, котики!». Чому котики, а не, скажімо, зайчики?

— Я люблю котиків, до зайчиків став­люся з легкою підозрою. У мене є своя кішка, їй уже 13 років, вона з хронічним ожирінням. Здається, у волонтера Сержа Марка я підхопив цих котиків. Він трош­ки схожий на тиранозавра, у нього пле­чі як у мене, розмах рук, і коли він каже «привіт, котик», воно звучить дуже-дуже підозріло.

— Ви згадали про вашого котика, знаю, що ви його намагалися україні­зувати. Чи вдалося?

— Мій котик на 13-му році життя пере­став розуміти будь-яку людську мову. Він сприймає єдиний звук — звук корму, який падає у мисочку. Для всього іншого ми завели шиншилу, яка знає всі мови сві­ту, що включають у себе почухування за вушком.

«Ми не захотіли здаватися»

— Чому Україна не впала за три дні, як передбачав багато хто, в тому чис­лі і наші західні партнери? У чому се­крет, чи радше феномен українсько­го народу та тих воїнів, які у перші дні вторгнення стримали ворога, не по­боялися дати відсіч одній із найсиль­ніших армій світу?

— Відповідь проста: ми не захотіли здаватися. Якщо більш детально, то тут буде довга аналітика і про помилки росі­ян у стратегії, і про їхню геніальну в лапках ідею заходити на нашу територію одно­часно з усіх боків плюс-мінус однаковими силами. Це те, що забороняє будь-який підручник з військової стратегії, — розпи­лення сил. Якщо б вони всі ці сили, напри­клад, скерували на Київ або на Харків, то було б нам дуже важко. Дуже.

— Вони розпиляли сили, мабуть, думаючи, що ми будемо здаватися, що не будемо чинити опору.

— Сто відсотків так думали. І це пога­но свідчить і про їхню розвідку, і про їхні розумові здібності. А про нас добре свід­чить той факт, що ми не зважали на їхню силу і чинили опір. На нашу користь також грало те, що, по-перше, ми не маленька країна, у нас великі території, через які просто банально довго йти. По-друге, у нас велике населення, відтак багато лю­дей стали до лав Збройних сил. Росіяни тупі. Неможливо захопити такого розміру країну такими наявними силами. А вони атакували, розраховуючи, що українці не будуть чинити спротиву. З чого вони це взяли? Можливо, з результатів голосу­вання за ОПЗЖ, можливо, з рейтингу ро­сійських каналів? Гадки не маю.

— Можливо, їм просто керівництво казало, йдіть, опору не буде.

— А їхньому керівництву хто це сказав?

— Це хороше питання.

— Я не уявляю ситуації, в якій україн­ський народ не чинив би спротиву. Хто б це не був, ми б чинили спротив у будь-якому форматі. Ми в принципі любимо битись, ми тут не зовсім пацифісти. Ка­жуть, що українці мирна нація… Мирна то мирна, але воювати ми вміємо. Всі країни світу діляться на три категорії: пер­ша категорія — ті, хто воювати не любить і не вміє, друга категорія — ті, хто воюва­ти любить, але не вміє, і третя категорія — ті, хто воювати вміє, але не любить. От українці воювати вміють, але не люблять, а росіяни люблять, але не вміють.

— Після того, як ви повоювали, яка, на вашу думку, найсильніша риса українців?

— Войовничість. Десь у нас є, сидить і проривається. У перші тижні війни я звертав увагу, що у постах військових було багато мисливської лексики: «йде­мо на полювання», «ми полюємо», «ось така здобич» — про якийсь танк. Українці реально пішли на полювання за ворогом. А можливо, впертість.

— А яка риса вам найбільше подо­бається?

— Настільки велике внутрішнє бажан­ня свободи, що воно часом перетворю­ється на бажання хаосу. Я ж із Запоріж­жя, у нас неподалік Гуляйполе, яке зараз страждає від постійних обстрілів. Інко­ли ідеї українців, навіть тих, які вважають себе консерваторами, настільки близькі до анархії, що просто дивуєшся. Україн­ці дуже люблять свободу і абсолютно не бачать рамок цієї свободи. Це насправді шкодить, але це дуже круто.

«Військові сваряться через срачі у Фейсбуці»

— Вибір українців на минулих пре­зидентських виборах вас особисто здивував? Чи яке б ви слово підібра­ли?

— Дзен я пізнав, буддизм. Пригадую, коли побачив результати, знизав пле­чима і пішов спати. Змінити щось я вже не міг. Проблеми, які на нас чекатимуть, мені були зрозумілі, бо риторика і у пре­зидента, і у його команди була миролюб­на. А мені вже давно було зрозуміло, що росія на Донбасі, на Криму не зупинить­ся. Ще у березні 2014-го я писав про те, що росія полізе далі, — на Запоріжжя, на Херсонщину, на Київ, буде намагатися пробити коридор до Придністров'я. Але на демократичних виборах обираєть­ся людина, яка тобі може не подобати­ся, але це все одно демократія. Я в демо­кратію продовжую вірити.

— Чи не маєте зараз відчуття, що після нашої перемоги ця демокра­тія може постраждати? Чому задаю це питання, бо нещодавно віцеспікер парламенту «слуга» Корнієнко рап­том заявив, що вони тестують питан­ня, аби в Україні була не парламент­сько-президентська, а виключно президентська республіка. Це явний шлях до авторитаризму, це, по суті, бажання узурпації влади.

— Не знаю, навіщо вони взагалі про це говорять. Всі розуміють, що не відбува­ється ніякого тестування, відбувається факт. У країні воєнний стан, який авто­матично призводить до підсилення ролі президента, який є верховним головно­командувачем.

— І суспільство ніби не заперечує проти цього… Але ви ж розумієте, що це говориться з прицілом на майбут­нє, а не на сьогодення…

— Після перемоги поговоримо. Бо за­раз більшість політичних інструментів не діють. Той же Корнієнко не дуже розу­міє, що повернення політиків у публічну дискусію не в інтересах влади. А такими скандальними заявами він наближає по­вернення політики. Тому що хтось може сказати владі: «У вас вже політика, да­вайте і у нас буде політика». Це шкодити­ме країні. Якщо не на часі говорити зайве, то цей принцип має працювати для всіх сторін. Має бути суспільний дого­вір. Бо якщо умовна опозиція мовчить, а представник влади каже про «тестуван­ня», то він дає пас на поле опозиції.

— Ви людина досить радикальна, зважаючи на ваше карколомне мину­ле. Але останнім часом стали більш стриманими у ставленні до влади, менше її критикуєте. В одному з не­давніх інтерв'ю ви сказали, що зараз корупції менше, ніж колись. Дивно було від вас таке почути, бо коруп­ція під час війни — це мародерство, і її кількість вже не має значення. Ваша більш спокійна позиція зараз — це тому, що ви стали дорослішим і більш досвідченим політиком чи є якась інша причина…

— Який я політик, я — молодший сер­жант ЗСУ. Я сам просив багатьох людей утримуватись від критики всіх — і влади, і опозиції. Тому що бачив, як срачі у Фей­сбуці впливають на військових, як через них сваряться з побратимами. Особли­во, якщо перетинаються різні покоління чи менталітети з різних областей. Сво­го часу люди у соцмережах ділилися на зрадофілів і порохоботів. Зрадофіли ка­зали — корупція, крадують, розворову­ють… Порохоботи казали — тут варто щось виправити, а тут ви все вигадали, це абсолютний фейк. Зараз через зміну президента сторони помінялися місця­ми. І мені це не подобається. Я постійно конфліктую, в тому числі публічно, коли мені щось не подобається. Наприклад, я заявив, що ніяких виборів без військо­вих не може бути! Але частина тих людей, які свого часу говорили, що критикувати і докопуватись — це неправильно, зараз роблять саме це щодо влади, вони самі стали «зрадофілами». Якщо бачу щось позитивне, кажу, якщо бачу щось погане — також кажу. І мене за це можуть ненави­діти обидві сторони, але принайні я буду спати спокійно.

Про мене хтось недавно написав, що я «продався», бо написав, що корупція в Міноборони була з початку української незалежності. Але так і є. Її колись було більше, колись менше, але вона була по­стійно. Зараз крадуть нахабніше, примі­тивніше, і мені дуже шкода, що у нас не­має законів воєнного часу.

— Найгірше, що нікого не карають. Максимум, знімуть з посади. От чому суспільство так обурюється.

— До речі, щодо Рєзникова. З чого роз­почався цей скандал? Він розпочався з висновку Держаудитслужби України, яку очолює людина, пов’язана з Портновим. Згодом вони самі скасували результати свого аудиту. Вбачаю за цим політичну гру і красиву піар-кампанію. І це некрасива іс­торія. Мені байдуже, хто про мене що ду­має. Мене не цікавить мій рейтинг, мене не цікавить політичне майбутнє. Говорю те, що думаю. Я бачу багато речей, які б міг змінити, в тому числі з корупцією. Бачу багато речей, які я зараз змінити не можу. Тому займаюся тим, що я можу змінити.

«Тепер нікого не хочу ні в чому переконувати»

— Ви отримали серйозне поранен­ня на війні. Бачу, що нога у вас відно­вилася, ви ходите. А з рукою ситуація геть погана?

— Та ні, чого, вона є.

— Не вдалося відновити її функціо­нальність?

— Вдалося, вона взагалі висіла, завдя­ки операціям почали працювати біцепс і трицепс. І тепер вона працює, принай­мні до ліктя, є якісь рухи. Цього достат­ньо, щоб кермо в машині тримати. Мене влучно поранило, оскільки для того, щоб водити машину на автоматі, потрібні пра­ва нога і ліва рука. Саме це в мене зали­шилось здоровим, все інше — можна по­прощатись.

— Ви лікувалися в Америці…

— Наші лікарі, по-перше, зберегли мені життя, по-друге, зберегли мені ногу, яку спочатку хотіли відтяпати, потім переду­мали. А по-третє, наші лікарі зробили «до фіга». Американці допрацювали.

— Розкажіть про ваші враження від Америки.

— Вони справді підтримують Україну. В Техасі, у Х’юстоні, де я лікувався, у ме­дичному кварталі майорить величезний синьо-жовтий прапор. Це було дуже кра­сиво і дуже приємно.

— Не втомилися від війни?

— На той момент, коли я в них був, ще ні. Техас — республіканський штат, там багато трампістів. Вони розуміють, що правда за Україною, але бояться, може початися третя світова війна, і всі заги­нуть. Проблема у тому, що політична си­туація в Америці зараз настільки напру­жена, як не була багато десятиліть.

— Скільки часу ви там були?

— Три місяці.

— Весь час у госпіталі?

— Ні, там взагалі так не працює. Це у нас ти валяєшся у шпиталі і койку займаєш. У мене операція важка, багатогодинна. Ви­водять з наркозу і перше, що бачу, — об­личчя медсестри, яка каже: «Привіт! Ось пакет, у ньому твій одяг, одягаєшся, отам твоя дружина, вона викликає таксі - і па-па!». І ти, як ведмедик, ідеш. Я навіть не пам’ятаю, як у таксі сів. Там лежиш, якщо ти в реанімації. А так іди, хлопчику, ніжка­ми, вдома валяйся. У них така логіка: вдо­ма тобі комфортніше, там твої мікроби, а не ті, які медсестра розносить по всій клі­ніці, там твоя біосфера, там тобі хтось до­поможе. Якщо нема кому допомогти, буде медсестра приходити. Більшу частину часу займали перемовини з клінікою. У них медицина чудова, але медична система дуже довга: переписування, домовленос­ті, огляди. Щоразу потрібно переробля­ти аналізи, тому що фотографії, рентген, флюорографії кожна клініка сприймає тільки ними зроблені. Якщо їхні знання в медицині, їхній рівень техніки поєдна­ти з нашою системою, де рентген можна зробити через 10 хвилин після того, як ти цього захотів, буде ідеальна медицина. А якщо ще й з нашими цінами — то взагалі.

— Після поранення ви вже понад рік лікуєтесь. Ви були між життям і смер­тю. Я дивилася відео, як вас рятува­ли. За цей час що в житті переосмис­лили?

— Ви це правильно підмітили. Я став набагато спокійніший у висловлюваннях, та й взагалі щодо всіх. Мене зараз важко вибити з колії, дуже рідко буваю агресив­ним. Є, звичайно, речі, які мене вкурвлю­ють, але їх стало набагато менше. Раніше сварився з людьми просто через те, що вони музику не ту слухають. І мені конче було потрібно довести свою думку, щоб всі зрозуміли, що саме я правий. Мені здавалося, оскільки я людина з освітою, з життєвим досвідом, то маю всім розпо­вісти, як правильно жити. І тоді всі почнуть так жити. А зараз для мене лише важливо, чи людина за Україну, чи про­ти. Якщо проти, то вона взагалі не люди­на. І пофіг, що людина робить, якщо вона не чинить злочинів, або не шкодить без­посередньо мені чи моїй родині - хай ро­бить що хоче. Я бачив на фронті і колиш­ніх беркутівців, які були проти Майдану, а зараз воюють. Я бачив людей, які вірять в якихось богів, про яких я навіть не чув. Бачив дуже багато всього, і тепер нікого не хочу ні в чому переконувати.

— Ви атеїст?

— Так.

— Кажуть, на війні всі атеїсти по­чинають молитися і вірити в Бога. Це правда?

— Ні, це неправда. Але люди, які ніко­ли не вживали нецензурної лайки, пере­важно починають її вживати. Це правда.

— До речі, про нецензурну лайку. Я мушу це запитати, тому що ви нею…

— Є такий гріх.

— Зловживаєте.

— Я нею користуюсь. Зловживати я нею перестав після третього класу. Те­пер використовую її як інструмент кому­нікації.

— Бачила ваше відео, де слова на букву «б» були через кожне слово.

— Це, мабуть, було військове відео.

— Так.

— Не думаю, що якісь слова гірші чи кращі за інші. Але якщо мій співрозмов­ник буде вважати, що йому це неприєм­но, я перейду на інший фільтр.

— На війні зрозуміло…

— Не для всіх. Я бачив багато комен­тарів від цивільних про те, що треба, по-перше, заборонити військовим вживати нецензурну лайку, по-друге, команди­рам стежити за цим, бо це важливо для української духовності. Намагався уяви­ти ситуацію, в якій один військовий у ста­тутний спосіб пояснює іншому, що по них ведеться мінометний обстріл. До речі, продовжуючи тему мого внутрішнього спокою: я не відповідав на ці коментарі.

— Я підводжу до українського брен­ду «По**й». Важко вимовляти, ну, я сказала…

— Звертайтесь до мене, я можу повто­рити.

— Ви запустили збір на зручний одяг для поранених українських бій­ців цього бренду. Чи не радили ви їм змінити назву?

— Вони зараз змінили. Зараз цей бренд називається «Рhysical level». І в цьому проблема. Бо коли адаптивний одяг робив «По**й», про це всі говорили, був скандал. Коли назву змінили, збори впали.

— Зараз на вулиці все більше лю­дей без кінцівок, у інвалідних візочках, і, мені здається, в суспільстві може з’явитися психологічна про­блема між тими, хто має руки і ноги, і тими, хто так постраждав.

— Напруження буде обов’язково. До ворожки не треба ходити. Питання лише в тому, чи це буде прірва, чи тріщинка в асфальті, через яку легко переступити.

— Від чого це буде залежати?

— Від того, чи переможемо у війні. Якщо перемагаємо, якщо забираємо всі наші території, якщо розбиваємо ро­сію — ми нація переможців, і всі внутрішні процеси будуть йти у позитивному руслі. Якщо війна затягується, етика сформу­ється в час невизначеності, кожен новий день війни буде додавати психологічної напруги. І шанси на те, що це буде прір­ва, а не тріщинка, різко зростуть. Це та­кож залежатиме від економіки та від со­ціальної політики держави. Зараз все йде по накатаній, і держава ставиться до ве­теранів, як до, є таке слово, «льготніків», саме не пільговики, а «льготніки». Про­сто треба кинути в них ще більше пільг, щоб вони відчепилися, і все буде чудо­во. Так не буде працювати. Якщо піль­ги, які вже є, одночасно запрацюють на мільйон людей, можна прощатися з бю­джетом України. Він просто закінчить­ся. Якщо так станеться, буде катастро­фа. Ветерани прийдуть і спитають: «Ми відкрили книжку з законами, де нам на­лежаться житло, пільги, субсидії, дотації. Де все це?». Грошей немає. Ветерани бу­дуть вимагати свого, будуть брати участь у протестних рухах. Суспільство на них буде дивитися і казати: «Ми по „єдиному марафону“ дивилися, що ветерану ви­дали ключі від нової квартири. Субсидії у них є. Чого вони ще хочуть?».

— А якщо це ще буде підживлюва­тися…

— А так і буде. За такий протестний електорат вхопиться кожна політична партія. На виході ми отримаємо внутріш­ній конфлікт та розкол суспільства. Він не потрібен, його можна уникнути, для цього є рецепти. Якщо будемо ставитись до ве­теранів як до «льготніків», а не до людей, яким потрібно дати вудочку для того, щоб вони ловили собі рибу, нас чекає біда.

— Якою буде наша Перемога?

— Кривавою, болючою і в неочікува­ний момент. Кількість чорних лебедів, які кружляють над російською федерацією, настільки велика, що рано чи пізно один із них приземлиться в кремлі…