«Я неграмотний. Буду вчитися»

Ідея заснувати наметову школу для ромів належить римо-католицькому священнику отцю Григорію Драусу, який донедавна був настоятелем парафії святого Йоана Павла ІІ. При церкві також діяла школа для ромів-переселенців. Цей проєкт вирішили продовжити волонтери.

Наметову школу для ро­мів відкрили на околиці Львова, у лісі, прямісінь­ко у ромському таборі. Тут ром­ська громада живе у халабу­дах, збудованих з ДВП і плівки. Роми, які живуть у цьому таборі, родом із Закарпаття.

Викладатимуть для ромів двоє вчителів — Жанна Горай і Тарас Мельник. Дорогою пані Жанна розповідає, що для ромів організують домашнє навчання від львівського ліцею «Інтелект» (згідно з програмою, учні ма­ють раз у семестр складати від­повідні тести). Викладачі підпи­сали з ліцеєм меморандум про співпрацю. Залучатимуть час від часу до викладання вчителів малювання та фізкультури.

— Я уже мала справу з рома­ми-переселенцями при церк­ві, — каже пані Жанна. — Вивча­ла їхній менталітет та культуру. Сьогодні кажуть, що будуть вчи­тися, а завтра можуть сказати, що «йдуть на роботу — проси­ти». Роми зазвичай неграмот­ні, не вміють ні читати, ні писа­ти. Багато хто не знає навіть, в якій країні вони живуть і хто у нас президент…

Тарас Мельник каже, рік тому в цьому таборі жило значно більше ромів. Зараз частина ви­їхала, інші - приїжджають.

— Ми готові до всього, — каже пан Тарас. — Навіть до того, що вони завтра розвернуться і по­їдуть кудись. Кажуть «так, буде­мо вчитися», але подивимося по факту. У таборі є 18-річна дівчи­на, казала, що вчилась у шко­лі. Це треба перевірити… Роми зазвичай ведуть кочовий (бро­дячий) спосіб життя, нічим осо­бливо не цікавляться, не мають елементарної освіти. Ми роз­повідали їм про Україну, а один малий каже: «Я живу в пустелі». І сам не зрозумів, що сказав… Ті роми-переселенці, що жили при парафії, були трішки окуль­турені. Не всі такі «дикі».

— У цьому місці реально облаштувати мінімальні по­бутові умови, наприклад, по­ставити біотуалет? — цікавлю­ся.

— У міській раді нам сказали, що допоможуть вивезти сміття. Плануємо зустрітися з мером. Щодо біотуалету питання не стояло. Зараз потрібно у намет поставити пічку-буржуйку. Та­кож ми замовили акумулятор­ні світильники. Чим ближче до зими, тим швидше буде темні­ти. Це першочергові завдання.

…Від траси спускаємося до­рогою у бік лісу. Але шлях пере­городив машиною якийсь під­приємець, каже, він за власні кошти цю дорогу зробив, а тому категорично відмовляється за­бирати свою машину і не дає нам дозволу проїхати далі. Тож до наметової школи йдемо по болоту пішки.

Перше, що впадає у вічі, це сміття, яке тут розкидане усю­ди. Далі бачимо великий на­мет просто неба, вкритий полі­етиленовою плівкою. Підлога у ньому — дерев’яна. Всередині є парти і столи. Тільки учнів щось не видно… Оглядаюся довко­ла. На невеликій ділянці збудо­вано кілька халабуд. До нас ви­бігають два пси. За ними йде якийсь чоловік. Називається Ігорем. Каже, що він тут стар­ший. Чоловікові 51 рік.

— Ви будете у школу ходи­ти? — запитую чоловіка.

— А чого ні, буду! — відпові­дає.

— Вмієте читати та писати?

— Я неграмотний. Буду вчи­тися.

— А де усі решта ромів?

— Немає… Зранку були.

До нас виходить також 34-річна Людмила. Вбрана у блискучу куртку. У жінки — троє дітей: 15-річний Віталік, 13-річ­ний Йосип та 9-річний Артем.

— Не всі погодяться, щоб від­дати дітей у школу, — каже Люд­мила. — Ми з дітьми ходимо — просимо, я кажу так, як є… У таборі є мама, у якої дев’ятеро дітей, то вона вже сказала, що не буде пускати своїх дітей у школу. Зараз поїхала додому, на Закарпаття, бо у неї захворі­ла мама, але скоро має повер­нутися.

Мій старший син сам на­вчився трохи читати через Ін­тернет, пише повідомлення в телефоні. Я нічого проти на­вчання не маю, я рада цьому. Але дітям потрібні одяг та взут­тя. Я на дітей жодної копійки не отримала… (Людмила розпові­ла, що тільки недавно зробила паспорт. — Авт.).

— А де ваш чоловік?

— Пішов на звалище по залі­зо, — каже Людмила. — Чоловік робить кошики з лози та віники, продає їх на базарі. Я не спере­чаюсь, багато таких є, і з наших, і з ваших, що крадуть. Але я чу­жого не взяла і не хочу!

Пані Жанна в той час пере­конує матір, що дітям потріб­но вчитися. Мовляв, вона їх навчить гарно співати та розпо­відати вірші.

— Це не важко, я вам допомо­жу! — каже вчителька.

Молодші діти уже всілися за парту, пані Жанна поклала пе­ред ними книжки. Видно одра­зу, що діти мають зацікавленість до науки. Усміхаються. А ось старший хлопець утік до своєї халабуди…

— Мої діти день і ніч малюва­ли би, — усміхається матір. — Я їм тільки ручки купила, вони вже їх змалювали.

— Вам не зимно у цих хала­будах? — запитую. — На вулиці досить прохолодно.

— Зайдіть до мене, подивіть­ся, — каже жінка.

Усередині хатини, в якій живе ромська родина, тепло. Тут є піч-буржуйка, у яку закладають дошки. Мати готує на цій пічці їжу. На підлозі бачу килим, купу одягу… Людмила каже, що до них у табір приходять зазвичай віруючі, які розповідають про Бога. А ось про те, де у Львові можна безкоштовно поїсти, по­митися чи переночувати, вона не знає…

Коментар для «ВЗ»

Василь ДОРОШ, начальник відділу релігій та національностей ЛОВА

— Понад рік у ЛОВА працює робоча група, яка вивчає права та можливості ромської спіль­ноти. Ми розглядали і пробу­вали реалізувати багато різних ідей. Ромам важко покинути те середовище, в якому вони зви­кли жити. Ми дійшли висновку, що вирвати їх з цього середо­вища неможливо. Зараз нама­гаємося те середовище, в яко­му вони живуть, покращити.

Співпрацюємо з Благодій­ним фондом «Регіон Карпат» NEEKA Ukraine", львівський осередок очолює Борис Фе­нюк. Маємо стратегічний план — об'їздити такі громади, і будемо намагатися покращувати їхнє життя. Зокрема, будемо допо­магати маленьким дітям з пам­персами, одягом, продуктами. Ключове завдання — паспорти­зація, щоби вони могли отриму­вати усі базові послуги. Забез­печити це без документів, які посвідчують особу, неможливо. Але ці завдання так швидко ре­алізувати не вдасться.

— Скільки людей зможе навчатися у цій наметовій школі?

— Наметова школа може вміщати до 30 осіб. Там будуть навчатися діти і дорослі. Я осо­бисто чув, як дорослий чоло­вік, який живе у цій громаді, висловив бажання вчитися пи­семності.

P. S. Василь Дорош пообіцяв з’ясувати питання щодо приби­рання сміття на території, де роз­ташований ромський табір.