Під знаком Зе!
Як комік став трагіком
Кажуть, як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. 2019-й українці зустрічали з тривожними відчуттями. Ще з більшою тривогою проводжаємо…
«Зробили» всіх разом
Із новим, 2019-м, українців на телеканалі «1+1» олігарха Ігоря Коломойського привітав не чинний президент, як це було зазвичай, а провідний комік країни Володимир Зеленський. Як «пень з конопель», у перерві між традиційним новорічним шоу «95 кварталу», він виринув з-за куліс і «втішив» народ заявою, що йде у президенти. Відтак рік, по суті, почався зі старту безпрецедентної президентської виборчої кампанії пана Зеленського.
Ця хитромудра підміна, коли замість чинного глави держави громадян вітає актор, який грав роль президента у серіалі з красномовною назвою «Слуга народу», вже тоді засвідчила, якою за стилем і змістом буде його передвиборна кампанія: популізм, спекуляції і маніпуляції. Признаюсь, я недооцінила коміка. Як, утім, недооцінила й масштаб антипорошенківської пропаганди. Тоді, у новорічну ніч, трюк з привітанням сприйняла як поганий жарт, як черговий тролінг президента Порошенка. Максимум, як заявку на майбутню політичну кар’єру. Можливо, як розкрутку на наступні парламентські вибори з проєктом «Слуга народу», який потенційно може мати свою парламентську фракцію. Те, що Зеленський на повному серйозі вирішив стати президентом країни (країни, що воює!), мені і на думку спасти не могло. Відверто кажучи, я й досі не можу прийти до тями…
Але маємо те, що маємо. 73 відсотки виборців вирішили, що країною може керувати і така людина, бо «гірше не буде». Оскільки Зеленський під час виборчої кампанії мало що говорив, хіба в загальних рисах, але багато що обіцяв, зокрема зарплату вчителям 4 тисячі доларів, то кожен, хто за нього голосував, у такий спосіб реалізовував власні уявлення і фантазії, яким має бути глава держави. Лише цим можна пояснити такий феноменальний результат виборів. А ще загальносвітовим трендом спалаху популізму.
Мир за будь-яку ціну
Ті, хто не голосував за Зеленського і застерігав інших, найбільше боялися, що зі зміною президента буде змінено зовнішньополітичний вектор країни. Іншими словами, що Україна знову, як це було за президентства Януковича, розвернеться із заходу на схід та піде на зближення з Росією. За умов, коли країна воює понад п’ять років, «зближення» — це неминучий реванш і капітуляція. Підстави для таких побоювань були. Крилися вони у самій персоні Зеленського, який своїм бекґраундом давав зрозуміти, що «русский мир» йому значно ближчий, ніж український світ. За великим рахунком, нічого українського у нього ніколи не проявлялося. Ба більше. Усі попередні роки «95 квартал» своїм специфічним «гумором» культивував малоросійщину, прищеплюючи українцям меншовартісність.
Сам Зеленський у своїх виступах не раз зображав українців недолугими, примітивними, пришелепкуватими. Президент із такими «цінностями» точно мав би сподобатися Путіну, який, втім, і не приховував своїх симпатій та антипатій під час виборчої кампанії в Україні. Коли кандидата у президенти Зеленського запитували, як збирається закінчувати війну, грайливо відповідав, що для цього достатньо «просто перестати стріляти», а він готовий домовлятися з Путіним «десь посередині». Усе це свідчило, що новообраний глава держави готовий йти на чималі компроміси з агресором. Олії до вогню підлив і бенефіціар перемоги Зеленського, одіозний олігарх Ігор Коломойський. Він дав шокуюче інтерв’ю американському виданню The New York Times, де заявив, що Україні треба відмовитись від Заходу і повернутися у бік Росії. По суті, усе інтерв’ю складалося з давно відомих «темників» російської пропаганди, які щодня озвучуються на пропагандистських телеканалах РФ. Звісно, ці одкровення Коломойського лише посилили відчуття неминучої зради.
На відміну від Зеленського, Путін не з тих, хто задовольняється домовленостями «десь посередині». Не для цього він розв’язував криваву війну, жертвами якої лише за офіційними даними вже стало понад 13 тисяч людей. Путіну потрібна вся Україна, яка знову має стати колонією новітньої імперії.
З перших кроків свого президентства Зеленський та його команда почали втілювати у життя так званий мирний план. Та у які би привабливі папірці його не загортали, суть миротворчих потуг української влади зводилася до перманентних поступок агресору. Розведення, а за фактом відведення українських військ з відвойованих попередніми роками позицій. Погодження так званої формули Штайнмаєра, яка передбачає вибори на окупованих територіях без виведення російських військ і контролю України над своїм кордоном з Росією, що неминуче призведе до дестабілізації ситуації у державі та заблокує рух України у ЄС і НАТО. Нерівноправний обмін полоненими, внаслідок якого Україна була змушена віддати Росії ключового свідка у справі про збиття літака МН17 Володимира Цемаха. Виглядало, що Зеленський, одержимий ідеєю-фікс — мир за будь-яку ціну, не бачить, не розуміє, що крок за кроком поступається національними інтересами держави. А ціна виявилась високою. Уже за час президентства Зеленського на Донбасі загинуло понад 90 військових.
Натомість з боку Росії жодних принципових поступок не було. І не буде. Та найгірше, що з обранням нового президента ситуація перевернулася з ніг на голову: Україна, яка є жертвою, почала поводитись як винна і беззастережно виконувати усі забаганки агресора. Що це, як не повзуча капітуляція? Втім, по-іншому і бути не могло. Бо з таким «партнером», як Путін, мир може бути лише на його умовах. Але не забуваймо, що живемо у час гібридної війни. Тому і капітуляція гібридна…
Червоні лінії та білі нитки
Останні місяці Україна жила в особливо нервовому стані. Зеленський марив зустріччю з Путіним під час саміту в «нормандському» форматі у Парижі. Заради неї, власне, і йшов на усі поступки, яких вимагала Росія. Виглядало, що український президент справді вірить, що йому вдасться, «зазирнувши в очі», вмовити господаря Кремля припинити війну в Україні. Але частина українців, які не є такими наївними і довірливими, усвідомлювали, що від зустрічі з президентом Росії нічого доброго для України чекати не варто. А з огляду на те, що перед самітом Зеленський зробив багато реверансів у бік Москви, активна частина громадян України вирішила підстрахуватися. І намалювала президенту так звані червоні лінії, лякаючи його черговим велелюдним Майданом. Тож у політичному лексиконі України з’явилося нове словосполучення, яке будуть асоціювати з президентством Зеленського: «червоні лінії».
На підсумковій прес-конфереції у Парижі виглядало, що Зеленський за ці лінії не зайшов. Ба більше! З його виступу можна було зробити висновок, що він круто обстоює інтереси України. Градус вдалося пригасити, Майдан скасували. Але багатьох насторожило підсумкове комюніке з розмитими, неоднозначними формулюваннями.
Та не встигли українці вникнути та визначитися з результатами та наслідками «нормандського» саміту, як їх, ніби обухом по голові, приголомшили новиною — журналіста Шеремета вбили волонтери. Нагадаю, 20 липня 2016 року внаслідок вибуху автомобіля, у який було закладено вибухівку, загинув російсько-білоруський журналіст Павло Шеремет, який переїхав в Україну і працював в інтернет-виданні «Українська правда». Три з половиною роки слідство як води у рот набрало — і раптом розродилось сенсацією. Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков скликав термінову прес-конференцію, на яку приїхав сам президент. Безпрецедентний випадок. І безглуздий. На брифінгу, без рішення суду, порушуючи презумпцію невинуватості, вбивцями назвали конкретних людей — військову медсестру Яну Дугарь, лікаря й волонтера Юлію Кузьменко, музиканта й добровольця Андрія Антоненка, добровольців Владислава та Інну Грищенків. Участь у цій прес-конференції президента Зеленського зробила підозрюваних заручниками цинічної піар-акції.
Наразі жодних неспростовних доказів вини цих людей слідство не надало. Чимало українців, особливо серед тих, хто не є прихильником Зеленського, не вірить у винуватість волонтерів і не довіряє главі МВС Авакову та слідству. Кажуть, справа шита «білими нитками». Натомість вбачають вельми тривожну тенденцію — намагання влади дискредитувати в очах суспільства волонтерів і добровольців, тобто тих, хто рятував країну від швидкої поразки на початку російської військової агресії, коли армія була небоєздатною. До речі, саме цих людей найбільше ненавидить Путін, бо саме вони не дозволили йому здійснити на Донбасі переможний бліцкриг. Тому не виключаю, що сценарій так званого розкриття вбивства Шеремета нашим доблесним службам могли підкинути з Кремля. Принаймні формулювання у тексті підозри, яку оголосили Андрію Антоненку і Яні Дугарь — «захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи величність арійської раси, розмежування суспільства за принципом національної належності, задля дестабілізації ситуації в країні…» — сильно попахують феесбешними штампами. Вочевидь, розуміючи, що саме ці люди становлять кістяк опору капітуляції, є ядром опозиційного до Зеленського руху, влада намагається їх нейтралізувати. А для початку — знищує репутацію і авторитет знакових у цьому середовищі людей.
І це не перша спроба. Перед цим був «наїзд» на Софію Федину і Марусю Звіробій — теж популярних і знакових постатей у середовищі волонтерів і військових. Зе-команду обурили різкі висловлювання жінок на адресу президента. За це їм тими самими білими нитками шиють справу і погрожують в’язницею. Загалом, однією з характеристик цієї влади є нетерпимість до критики. Зеленський звик до обожнювання та гучних аплодисментів. Критику сприймає вкрай болісно. Команда це розуміє, тому намагається критиканам затулити писки. Вже їм і свободи слова забагато! Як сказала народна депутатка від «Слуги народу» Ольга Василевська-Смаглюк (за іронією долі, колишня журналістка телеканалу «1+1»), в Україні пора «приглушити свободу слова». А колишній керівник цього телеканалу, нині також народний депутат від «Слуги» і голова комітету Олександр Ткаченко, взявся розробляти відповідний законопроєкт, який буде регулювати діяльність ЗМІ. Тобто, щоб народ не чув правду-матку… На жаль, і у Зеленського, і у його оточення час від часу проявляються авторитарні замашки. Наступ на свободу слова та переслідування політичних опонентів — невід’ємні складники будь-якого авторитарного режиму.
«Постарів і змінився»
Отже, рік, що минає, можна сміливо вважати роком Зеленського. Феноменальний успіх на президентських виборах, приголомшлива перемога його партії на виборах до ВР і рекордна за часів незалежності монобільшість у парламенті. Навіть президент США Дональд Трамп нарвався на імпічмент через розмови із Зеленським. А обкладинку журналу Тime вперше прикрасив портрет українського президента.
Але відомо: чим вище злітаєш, тим болючіше падати. А падіння неминуче. Падіння рейтингу, за який так тримається і яким так дорожить президент Зеленський. Політика — це не шоу-бізнес, де за товстим шаром гриму можна довго приховувати справжнє обличчя. Втім, невибагливому глядачеві того ж «95 кварталу» справжнє обличчя не таке вже й цікаве… Є між шоу-бізнесом і політикою ще одна принципова відмінність — журналісти. З артистами вони зазвичай дружать і прихильні та лояльні до них, а до влади, до політиків, журналісти, як правило, критичні. Звичайно, якщо це справжні журналісти, так звані сторожові пси демократії, а не пригодовані пропагандисти на короткому ланцюгу.
Отже, без гриму, без сценарію і без елементарного політичного досвіду Зеленський одразу почав робити помилки, вже налаштувавши проти себе частину своїх вчорашніх фанатів. Це про них, колись зачарованих, а тепер розчарованих, тато президента висловився «на емоціях», назвавши «тупою біомасою». Звісно, тарифи Зеленський не знизив, зарплату вчителям не підвищив, а комуналку пенсіонерам після 70 років не скасував. Він і не міг цього зробити. Але чи хотіли про це знати виборці?! Натомість тепер усі точно знають, що президенту 42 роки і він не лох. І на тому дякуємо. А ще Зеленський-старший у тому ж вікопомному інтерв’ю сказав, що його син «у будь-який момент може покинути цю фігню» (президентство. — Авт.).
Сам Володимир Зеленський в інтерв’ю журналу Тime признався, що «хоче втекти». Журналіст звернув увагу, що Зеленський «постарів і змінився набагато більше, ніж можна було очікувати за вісім місяців». Справді, за цей доволі короткий час головний комік «95 кварталу» став нагадувати актора трагічного жанру.
Треба визнати, життя підкидає більш захопливі й карколомні сюжети, ніж можуть вигадати найталановитіші сценаристи. Сезон «Слуги народу"-2019 добігає кінця. Готуємося переглядати нові серії…
