«Я віддам тобі хрестик, але відріжу вухо…»

Заручником кримських сепаратистів і російських окупантів випало нещастя стати педагогу за освітою Андрієві Щекуну — уродженцю с. Тухлі на Львівщині, села, яке описав у своєму знаменитому творі «Захар Беркут» Іван Франко. Через нелади зі здоров’ям останні 23 роки галичанин зі своєю сім’єю жив у Бахчисараї, вів там активну громадську діяльність. Підтримував українські школи, пропагував рідну культуру. Був координатором кримського Євромайдану. Напередодні сумнозвісного кримського референдуму «дружинники Аксьонова» викрали активіста, жорстоко катували. Після 11-денного перебування у полоні разом з товаришами Андрія відпустили (за деякими даними, обмінявши на заарештованих у «великій Україні» російських диверсантів). Зараз Андрій Щекун перебуває в Олександрівській лікарні Києва. Туди потрапив після нелюдського поводження з боку «братів»…

—Коли 27 лютого розпочалася окупація Автономної Республіки Крим, — згадує Андрій у розмові з кореспондентом «ВЗ», — активісти кримського Євромайдану стали проводити акції проти війни, сепаратизму. Люди боялися виходити на вулиці. на перший мітинг біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Сімферополі вийшло ледь півсотні громадян. Однак щоразу протестувальників ставало більше. Одного дня на антивоєнну акцію у Криму зібралося до 15 тисяч людей! Ми виступали проти проведення незаконного референдуму. Усім, чим могли, підтримували українські військові частини у Криму — передавали їм харчі, предмети першої необхідності. Наша активність багатьом не подобалася…

— Вас переслідували?

— До військового конфлікту у Криму мене не раз прямо на вулиці затримували проросійські активісти. Але щоразу з допомогою журналістів (одного разу на підмогу прийшли представники португальських ЗМІ) вдавалося відбитися. Евакуював на Львівщину сім’ю, а сам залишився. Масштабну акцію за участю трьох тисяч людей було заплановано у Сімферополі на 9 березня, у день 200-літнього ювілею Тараса Шевченка. Вранці того дня я зі своїм товаришем, 64-річним Анатолієм Ковальським, колишнім головою Комітету лісового і мисливського господарства Криму, зустрічав поїзд з Києва, звідки нам передали 52 державні прапори (самопроголошений прем’єр Криму Сергій Аксьонов назве це «провокаційними матеріалами». — І. Ф.). Хотіли цю символіку принести до пам’ятника Шевченку, роздати людям. Але…

На вокзалі мене упізнали «дружинники Аксьонова». Скрутили руки, забрали прапори, відвели до міліцейської дільниці. Відібрали наші паспорти. У кабінет увійшли двоє високих чоловіків у штатському і сказали до міліціонерів: «Забираємо їх». Запитую: «Що значить «забираємо»? Хто ви, куди нас ведете?». Я пручався, вимагав пояснень — і отримав сильний удар в обличчя, пішла кров. Коли упав, почув ззаду: «Только не здесь! Забирайте их!».

Невідомі кинули нас у червоний «Фольксваген», в якому було повно палиць. Зв’язали скотчем руки, замотали очі. Хвилин десять везли. Потім вели якимись коридорами, сходами, завели в кімнату, обшукали. У мене забрали ноутбук, телефон, ключі від помешкання, паспорт, зарплатну картку банку «Аваль». Роздягнули догола. Потім у кімнату нагрянули інші особи, які розмовляли між собою невідомою мовою, мені здалося, що чеченською. Зірвали з нас хрестики, у тому числі мій, подарований мамою. Кричали: «Зараз ми вас «замочимо!». Я попросив цих людей, щоб не зачіпали Анатолія Ковальського, бо він — людина похилого віку, з серцем у нього негаразд. У відповідь почув: «Тогда ты — первый!».

Я опинився в холодному підвалі. Ноги-руки прив’язали до крісла, підключили електричні проводи і почали допит. Запитували, які у мене зв’язки з «Правим сектором» у Криму, де його бази, які прізвища його активістів, де явки? Хто нас фінансує, звідки кошти на акції? Запитували про наші плани щодо зриву кримського референдуму. При цьому катували, вмикаючи струм. Я падав разом з кріслом, втрачаючи свідомість. Лежачого мене копали. Було видно, що удари завдавали професіонали — били точно у грудну клітку і по нирках. Знову садили на стілець, вмикали струм і повторювали свої запитання.

Той, що допитував, зробив ножем надріз у мене над серцем. Водив лезом по всьому тілу, а потім зупинився в ділянці печінки, став розповідати «бойові» історії, які з ним, як з найманцем, траплялися у Сомалі. Похвалився, як полоненим вирізав печінку, смажив її, змушував інших полонених їсти...

Згодом зайшов ще один чоловік у цивільному. Крикнув: «Отставить! Бить надо так, чтоб не было следов. Мы его проверили. Все нормально. Пускай одевается». Один з охоронців допомагав одягатися, від побоїв я не міг цього зробити. Попросив віддати мені хрестик. І тут прийшов чеченець і шепнув: «Ты сильно из-за крестика переживаешь? Давай отрежу тебе ухо и поменяю на крестик…».

Цілу ніч на нашу адресу з боку охорони звучали погрози. Один з них, упізнавши у мені українського активіста у Криму, почав стріляти по мені з пневматичної зброї. З якої саме, не знаю, бо очі у мене були весь час зав’язані. Напевно, куль 20-30 випустив. Згодом, днів через десять, після визволення, у Херсоні лікарі, зробивши рентген, витягнули з руки дві кулі. В ногах куль не було, була купа закривавлених слідів-відбитків від них. На одній нозі — десь сім, на іншій — стільки ж. Кулі не позастрягали у тілі лише тому, що на мені були джинси…

16 березня, у день референдуму, нас цілу ніч пильнував кримський «Беркут». Його бійці пили горілку до четвертої ранку — святкували «перемогу». Заодно знущалися з нас — так розважалися.

— Невже нічого людського у катів не було?

— Ми знали, що у п’яних «беркутівців» будь-якої миті може «впасти планка», що стрельнути для них — як раз плюнути. Мого сусіда «беркутівці» змушували співати гімн Росії. Мені ж наказували читати вірші Шевченка. Я читав Кобзаревий «Заповіт», «Думи мої думи, лихо мені з вами…», Франковий «Вічний революціонер». Вони слухали, а потім наказали прочитати поезії «кого-небудь з російських». Анатолій Ковальський на вимогу катів співав їм вечорами українські народні пісні. Від цього полонені плакали. Чути свою пісню у полоні — це було щось надзвичайне! Від наших пісень у виконанні Анатолія Йосиповича навіть деякі російські охоронці плакали. Записували пісні Анатолія Йосиповича на диктофон — казали, що для своїх матерів…

Але такі приступи лірики у них траплялися рідко. У накуреній кімнаті мені з моєю бронхіальною астмою стало погано. Вивели у коридор, істерично кричали, що вб’ють, що ми — фашисти, наркомани, «майдануті». Казали, що підуть в Україну аж до Львова, що всіх нас знищать. Якщо треба — підуть аж до Лісабона. Кожної секунди хтось з катів говорив про наше вбивство. По одному виводили з підвалу, імітуючи розстріл…

Два хлопці-охоронці не давали нас бити. Коли взнали, що чеченці здерли з нас християнські реліквії-обереги, за свої кошти купили дерев’яні хрестики на простеньких шнурочках і почепили нам на шию. А коли мені вкотре стало погано, мати одного охоронця придбала і передала мені ліки проти задухи…

— Як вдалося звільнитися? Кажуть, вас обміняли?

— 20 березня нас, шістьох заручників, після кількох попередніх невдалих спроб обміну, вивезли і нарешті обміняли поблизу селища Чонгар. О 4.30 вишикували, вивезли, і десь о сьомій ранку ми вже були вільні. На кого обміняли, не знаю. Є версія — що на диверсантів-шпигунів, представників російської армії — чеченців Кадирова, яких затримали в Україні…

Потім була лікарня у Херсоні. Мені і моєму товаришеві Юрію Шевченку, якому кати відрізали частину вуха (подібно до того, як зробили це активісту Автомайдану Дмитру Булатову. — І. Ф.), зробили операцію. Юрій — з Павлограда, їхав до товариша у Крим, а його захопили, почали катувати. Оскільки він — колишній десантник, то довго не могли з ним справитися. Тому прострілили йому ноги…

— Що буде тепер з вашим помешканням у Бахчисараї?

— Не знаю. Продати його неможливо. Окупанти забрали ключі, сказали, що зроблять там обшук.

Не знаю, де і за що будемо жити. Не знаю, як зібрати разом своїх дітей, вони зараз у різних місцях (6-річний Назарій-Іван — у Тухлі, 5-класник Володимир і 17-річний Олексій — разом з дружиною Людмилою живуть у родичів у Львові). Я залишився без паспорта, без нього навіть не відновиш банківську картку. Телефон і той подарували волонтери…

— Чи відчуваєте допомогу від влади?

— Жодного разу зі мною на контакт не вийшла виконавча влада. Як і всі кримчани-українці, вважаю, що нас «здали». У полоні мені снилося, що прийдуть наші і визволять. Зараз прокидаюся від видінь, що я все ще там, що сепаратисти знову нас захопили…