«Перед бійцями на передовій виступати легше, бо в госпіталі, ти не знаєш, які слова підібрати»

Леся Горова — львів’янка, донька політв’язня Володимира Горового і учениця Мирослава Скорика, вже багато років живе і працює в Києві, але приїздить до рідного Львова провідати маму. Новий 2024 рік Леся з чоловіком Сергієм Опанасенком зустріли у Львові. А наша розмова зі співачкою відбулася в другий день нового року — через кілька годин після масованого обстрілу росіянами Києва і Харкова.

— Зустріли ми 2024 рік, але для мене це не було святково, бо в Києві у цей час був день жалоби, — розповідає Леся Горова. — Я розумію, що людям хочеться свята і хоч якогось розслаблення, але нема цього свята, бо ми втрачаємо людей, руйнуються будівлі… Це просто момент об’єднання має бути. І як страшний резонанс — побачити по телебаченню знову ті «кварталівські» морди. Я вимкнула телевізор і пішла спати. Вважаю, що ми зараз переживаємо дуже темний період. Багато тарологів, астрологів, експертів кажуть, що треба дожити до весни. Це як колись наші предки — лиш би до весни дожити, вже навіть Стрітення для них була весна. Нам треба гуртуватися і показувати, що ми сильні і що ми все це переживемо.

— Знаю, що ти активно займаєшся волонтерською діяльністю…

— Зараз більше займаюся дронами і тим, що допомагає нашим бійцям, — турнікетами, антитепловізорними плащами. У жовтні я була в Іспанії на великому фестивалі українських громад, які там функціонують вже 20 років. Мала зі собою прапор з підписом Залужного. Вдалося його продати на аукціоні і купити за виручені кошти три дрони. В Академії, де я працюю, ми організували великий ярмарок і назбирали ще на три дрони. Купили ці дрони в українського виробника, вони виявилися дуже круті, тому що, коли ми відвезли їх хлопцям на Бахмутський напрямок, я попросила в них відео роботи хоч одного дрона, то вони мені відповіли, що переробили ці дрони в багаторазові і показали роботу над окопами тих «хробаків»: воно летить, падає, «хробак» вилазить і теж падає. І мені якось спокійніше, що я причетна до знищення терористів.

— Але ти ще й виступаєш перед бійцями…

— На Різдво ми з доньками Лідою і Зоряною виступали в госпіталі перед пораненими хлопцями, які проходили реабілітацію перед протезуванням. Перед бійцями на передовій виступати легше, бо тут, в госпіталі, ти не знаєш, які слова підібрати. Всі хлопці дуже красиві і йшла від них енергія великої сили волі, вони навіть жартували, підспівували з нами колядки, ми кожного обняли, обмінялися енергією і я сказала: «Слава Богу, що ви живі!». Наші чоловіки — це люди-Боги, це кіборги, вони не з такого тіста, як всі інші. Що там замішано, я не знаю, — якісь козацькі чари. Поріг болю в них дуже високий. І я ще більше усвідомлюю, що якщо ми не будемо допомагати нашим воїнам, то ми не переможемо. Але я розумію також, що і світ не достатньо нам допомагає. Складається враження, що всі дивляться якийсь фільм жахів і попкорн при цьому жують. Чому ми не можемо запустити ракети по житлових кварталах росії? Адже те, що робить росія, — це не покаране зло. Я не знаю, що треба зробити, щоб світ перестав боятися. Він не хоче вв’язуватися в це все. Так, нашій владі теж є що дорікнути, адже за два роки можна було побудувати заводи снарядів і перевести економіку на воєнні рейки.

Вірю в перемогу, я — оптимістка. Але у мене опускаються руки, коли чую, скільки наших загинуло, коли мені телефонують хлопці, з якими співпрацюю, і кажуть, що їх з 92-х лишилося лише 20. Це штурмова група, їм потрібні турнікети. Дістаю ті турнікети. У мене є багато знайомих в Європі, в яких прошу гроші на дрони, але вони кажуть, що не можуть на дрони збирати, тільки гуманітарну допомогу, вони, бачте, пацифісти. Тоді я прошу в них хоча б турнікети.

— З концертами на фронт продовжуєш їздити?

— Так. Але зараз уже не треба хлопців мотивувати чи піднімати бойовий дух. Ці концерти на полі, просто неба, — то перевірка на те, який ти артист. Треба, щоб у тих очах, де порожнеча і зневіра, з’явився вогник. Співаєш одну пісню, другу, третю… І до середини концерту вони вже з тобою співають, танцюють… Є в нас така організація — «Арт-десант» на чолі з Олегом Біликом. Він знаходить місця, куди треба їхати, і везе нас туди. Наприклад, нещодавно ми були в Запоріжжі, давали концерти в бункерах. У Запоріжжі тривога фактично не замовкає, а буває таке, що спочатку прилітає, а потім сирена. Підтримка піснею дуже важлива, вона на якийсь час виводить хлопців зі стану пригніченості, адже вони розуміють, що зброї в них мало, що російських дронів — як мух, які постійно над ними зависають. І все одно наші хлопці борються, бо іншого шляху немає. Як і в нас усіх. Як би ми не бідкалися чи впадали в депресію, але нам судилося жити в цей час, нам судилося зробити тяжку роботу. Наші предки її робили — не доробили. На якихось етапах вони її постійно не дороблювали.

— Ми нарешті маємо закрити цей гештальт.

— Так. Якби в нас не було стільки внутрішніх ворогів, нам би це було набагато легше, цих агентів при владі, які «зливають»… Я розумію, що живу в такий темний час, але в мене ще є робота — я навчаю дітей, викладаю в мистецькому ліцеї «Київська дитяча Академія мистецтв імені Михайла Чембержі». І це мене трохи відволікає. Розумію, що мушу виховувати майбутню еліту. Я вчу дітей композиторству, співати, викладаю фольклор, та ще й є завідувачкою музичного відділення. Треба максимально наповнювати своє життя корисною діяльністю. Всю свою лють, страх, ненависть взяти і зліпити з цього такий енергетичний згусток, примовляючи: «Я дію, роблю тільки найважливіше, я не розпилюю себе на якісь другорядні речі, не спілкуюся з тупими людьми». Маю навколо себе однодумців, маю бути сильна і послідовна — у своїх думках і у своїх діях. У мене є свій фронт робіт. З темних часів мусимо вийти у світлі часи.

— Ти народилася і росла у Львові. Розкажи про свою родину, дитинство.

— Тато мій зі Сумщини, мама з Львівщини. Ми святкували щороку 22 січня — День Злуки. У нас вдома завжди збиралися люди, співали українські пісні, ми святкували усі релігійні свята, хоча тоді вони були заборонені. Коли мені було 5 років, мого тата заарештували. Його взяли в підвалі органи КДБ за фотографуванням праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Я думаю, що тата здав хтось із його друзів. Почали стежити за мамою, конфіскували майно. Це був 1976 рік. Тата посадили в тюрму разом з кримінальними злочинцями у Вінницькій області, село Райківці. Там у нього все крали, що б ми не привозили. Одного разу я попросилася поїхати з мамою на побачення до тата. Зі собою взяла бандуру (на бандурі я грала з чотирьох років), і ті дядьки в погонах мене впустили на побачення до тата з бандурою, і я йому там заграла. Конвоїр мені за це якусь зірочку подарував. В мене ця бандура досі вдома. Потім тато вийшов з тюрми, певний час був на хімії — у Червонограді в шахтах працював, а потім повернувся на завод «Електрон» і очолив Спілку політв’язнів Львівської області.

Моя мама — хірург. Якось ми порахували — у нашій родині 33 лікарі, у тому числі і моя рідна сестра. Але я з дитинства мріяла про музику, хоча мої перші іграшки були ляльки і ведмедики, яких я різала, зашивала, оперувала… Але обрала музику. В класі 4 чи 5 я боялася здавати академконцерт. І одного разу мама мені каже: «Чого ти боїшся? У тебе що, зупинка серця на операційному столі? Чи зупинка дихання? Ну, подумаєш, заграєш не ту ноту. Ніхто тебе в тюрму не посадить». І з того часу у мене взагалі страх сцени пропав.

Я навчалася спочатку в школі імені Лесі Українки, потім в спеціалізованій школі імені Соломії Крушельницької. Там я потрапила в дуже гарний клас, де вчилися Тарас Чубай, Аліна Лазоркіна, Леся Бернацька, Ольга Білас, Андрій Війтович, Орест Щудло. Всі вони реалізувалися в житті. В 9−10 класі ми організовували вечори, збиралися в когось на квартирі і співали народні пісні під гітару.

— Ти зараз спілкуєшся з Тарасом Чубаєм та іншими однокласниками?

— Так. Тарас зараз в Австрії живе, в Гостомелі розбомбили його будинок. З його сестрою Соломією Чубай ми іноді виступаємо. Вона молодець, дуже багато робить! Спілкуюся з Андрієм Війтовичем, він зараз у Валенсії, працює в оперному театрі. Нещодавно бачилися. Андрій збирає гроші і передає Оресту Щудло, а Орест має свій фонд і передає необхідне на фронт. Аліна Лазоркіна — арфістка, так само з Великої Британії передає кошти, робить концерти.

У консерваторію я вступала на композиторський факультет, де брали тільки двох людей. Вступила я і Андрій Легкий, а на другому курсі до нас прийшов ще Іван Небесний, з яким ми навчалися на курсі Мирослава Скорика.

— Яким ти запам’ятала Мирослава Скорика?

— Він був для мене дуже недосяжною людиною. У перші місяці навчання я його навіть боялася, весь час молилася, коли йшла до нього на урок. Він був строгий викладач. Міг сидіти, слухати, що я граю, і мовчати. А потім просить заграти ще раз. Міг сказати: «Ну, що ви тут написали? Тут же не соль дієз, а ля бемоль має бути», хоча це одна й та сама нота, просто по різному написана. Але завжди ставив мені «п'ятірки». Я слухала багато його музики і прислухалася до його порад. Навіть деякі його фрази пам’ятаю досі. Люблю писати з натхнення. Якось прийшла і сказала, що не написала композицію, бо не було натхнення, на що Скорик сказав: «Нікого не цікавить ваше натхнення і ваш процес. Усім потрібен результат. А ви сядьте і працюйте, — і натхнення прийде, бо Муза лінивих не любить». Після цього я так і робила. Ми підтримували стосунки з Мирославом Михайловичем і після того, як я закінчила консерваторію і переїхала до Києва. А Софія Соловій — моя подруга, з якою ми разом вчилися, відома оперна співачка, розповіла, що Мирослав Скорик якось сказав, що я — одна з його улюблених учениць. Я була щаслива це почути, бо навіть не знала про це.

— Твої доньки часто виступають з тобою, але обрали не співочі професії…

— Мої діти з раннього віку зі мною на сцені, бо їх просто не було з ким залишити вдома. А Ліда у 8 класі сказала, що хоче бути актрисою і після школи вступила в Університет театру і кіно імені Івана Карпенка-Карого. Я дружу з акторами, тому знаю, наскільки то важко — грати чуже життя. Я виходжу на сцену і я — Леся Горова, мені не треба грати Марусю чи ще когось. Але Ліда сказала: «Не вбивай мою мрію». І я почала їй допомагати. Перший рік було дуже важко — з 9 ранку до 9 вечора — тренажі, заняття, тренажі, заняття… Не пощастило потім з ковідом. Потім війна. Але зараз Ліда закінчує магістратуру. Пише дипломну роботу на тему «Українці в Голлівуді». Але її досягнення — це зйомки в серіалі «Жіночий лікар. Нове життя». Це 40-серійний фільм. Буде другий сезон. Ліда грала лаборантку Уляну — дуже принципову і строгу. Режисери сказали, що Ліда зі своєю роллю впоралася. Ми дивилися кожен день цей серіал. А потім телефонувала моя мама зі Львова і коментувала всі лікарські сцени, яких у серіалі дуже багато.

А Зоряна танцює, буде вступати на хореографію в Університет культури, бо там зараз найкращі викладачі сучасних танців. Танцюрист — то набагато важче, ніж актор і співак, тому що це постійні травми: побиті коліна, багато синців, розтяжок… Але вона все терпить, бо дуже любить танцювати. Вона ставить сама танці — і під мої пісні теж, в танці Зоряна виражає свої емоції.