«Діти перетягли мене на свою територію»

Як приємно, коли мої колишні чи то однокласники, чи співробітники досягають неймовірних висот, отримують нагороди, чи відзначаються ще чимось дуже особливим. Напередодні довідалася, що наша «високозамківка», з якою впродовж майже 25 років працювали у «Високому Замку», стала номінанткою на Міжнародну премію Астрід Ліндґрен у сфері дитячої та підліткової літератури. Галина Вдовиченко у цьому списку серед 245 кандидатів із 68 країн світу! Чи мріяла колись журналістка, а згодом заступник головного редактора «Високого Замку», що саме її казки, які так люблять не лише діти, а й дорослі, буде номіновано на таку престижну премію, журналістка «ВЗ» запитала у Галини Вдовиченко.

— Галино, ти давно заявила про себе, як «доросла» письменниця — роман «Пів яблука», «Замок Гербуртів», що отримав першу премію у номінації «Романи» на «Коронації слова», «Маріупольський процес» та багато інших. А потім — казки. Як сталося, що «доросла» письменниця, яка пише про життя, кохання, війну, раптом почала писати казки, які обожнюють не лише діти, а й дорослі?

— Діти перетягли мене на свою територію. Вони багато читають і просять ще, я не встигаю за ними. Добре, що попри все українські письменники зараз активно пишуть для дітей. Зокрема й «дорослі» письменники. Це дуже важливо. Нам усім достатньо тут роботи.
Але от саме тепер, у ці дні, пішов мені новий текст. Для дорослого, нарешті, читача. Ще рано про нього говорити, ще вся робота попереду.

— Знаю, що багато часу проводиш у різних містах, і навіть країнах, з дітками — разом з маленькими читачами читаєш, мандруєш у Країну казки, проводиш конкурси, вікторини. То що, казка все ж таки «переважила» у письменницькому житті?

— Це важлива складова мого життя — книжки для дітей і зустрічі з маленькими читачами. Але це далеко не все. От щойно сьогодні вранці така несподівана ідея сяйнула, що я спочатку «ах!», а тоді одразу: «коли зроблю?». Важливо не обмежувати себе рамками, але головне — можливість працювати, внутрішнє налаштування на роботу, психологічна рівновага. А зараз з цим важко, більшість часу — це увага до новин та інша робота, не писання казок.

— Під час зустрічей з дітьми народжуються ідеї для нової казки?

— Ідеї народжуються в інший час, в іншому режимі. Діти кажуть: напишіть про те, напишіть про це… Але це працює не так. Як наче клацає вмикач, блимає ідея, і я розумію: це — воно. Зроби це.

А пропозиції, якими сиплють діти, я їм і повертаю. Кажу: ваші ідеї — вам і реалізовувати. Пишіть самі, ілюструйте свої історії, створюйте саморобні книжки власного авторства!

— «36 і 6 котів» вийшли українською мовою, а потім книжка була перекладена іншими мовами. А згодом її видали шрифтом Брайля. Кому належить ця ідея, і скільки вже книжок для незрячих діток було видано?

— Це дуже важливий напрямок — адаптація книжок шрифтом Брайля. Майже усі мої книжки для дітей існують ще й у крапковому шрифті для тих, хто читає кінчиками пальців. Не менше як десять книжок. Діти, які не бачать, мають можливість майже одночасно з іншими дітьми отримати нові книжки, а не чекати на них роками. Колись мені запропонувала співпрацю невтомна Оксана Потимко, керівниця Ресурсного центру Львівської Політехніки. Я одразу погодилась, і відтоді охоче віддаю їм тексти для друку Брайлем.
А деякі книжки стали особливими мультипроєктами. Скажімо (як автори самі його називають), унікальний інклюзивний проєкт «Ліга непарних шкарпеток». Це одночасно книжка звичайним шрифтом, і шрифтом Брайля, і запис аудіоп’єси, в якій ролі озвучили тридцять незрячих дітей з різних куточків України. Це було 2021 року, коли ще можна було реалізувати цей неймовірний задум, і привезти дітей звідусіль. Проєкт відбувся за участю професіоналів — актора і співака Славка Нудика, автора пісень Олександра Шевченка, аранжувальника Юрія Саєнка, звукооператора Володимира Сватенка… Я спеціально адаптувала текст своєї книжки, розписавши ролі для всіх акторів, вигадавши нових героїв. Мені теж запропонували взяти участь, і я вибрала собі роль Старої Вовняної Шкарпи. Неймовірний досвід. Море емоцій!

Минулого року на студії звукозапису цього Ресурсного центру мої казки на листівках, проілюстровані маріупольською художницею Анастасією Пономарьовою, перетворилися на аудіокнижку — «Казки-2022». Вона у вільному доступі в Інтернеті. І одночасно центр видав цю книжку в універсальному дизайні: шрифтом Брайля, звичайним шрифтом для зрячих плюс озвучена версія з QR-кодом на обкладинці.

— Якось в інтерв’ю на запитання: «Ким з літературних персонажів ви могли б бути?», ти відповіла — «Пеппі Довгапанчоха». І через багато років ти стала номінанткою на премію видатної дитячої письменниці Астрід Ліндгрен, яку ми з дитинства знаємо власне за її «Пеппі Довгоюпанчохою». Що для тебе таке визнання — ця номінація?

— Це подарунок долі авансом. На міжнародну шведську премію ALMA — Astrid Lindgren Memorial Awards — номінують авторів і організації з різних країн світу. Бути номінованим — це вже велика радість. Особливо, коли премія носить ім’я улюбленої в дитинстві письменниці.
Цього року Україну на ALMA представлятимуть троє авторів, окрім мене ще двоє чудових письменників — Іван Андрусяк і Сашко Дерманський, а також Книжковий Арсенал, як популяризатор книжок і читання.

Для мене це як дитяча мрія, яку навіть не наважувалася сформулювати. І вона вже реалізувалася, незалежно від результату.

— Хто першим тебе привітав?

— Мій чоловік Йорґ. Ми щойно повернулися додому з трьома книжками Астрід Ліндгрен німецькою, я побачила їх у вуличному пункті буккросингу — три книжки про Пеппі Довгупанчоху. Сказала Йорґу: читатиму, вдосконалюватиму німецьку, бо зміст мені добре відомий. Відкриваю електронну пошту — а там лист зі Швеції, повідомлення про номінацію на премію Астрід Ліндгрен.

— Попри те, що більшість часу проводиш у Німеччині, не полишаєш волонтерської діяльності…

— Я не волонтерка, я допомагаю волонтерам. Від 2014 року. І не лише волонтерам. Дуже багато хто потребує підтримки, окремі люди і спільноти — сім’ї, діти, тварини. Допомагаю донатами, своїм часом, речами. І дуже радію, коли нам вдається акумулювати зусилля і зробити щось справді корисне. Коли дізнаюсь про результат і розумію, як багато ми можемо, коли об’єднуємо зусилля.
Хіба те, що я роблю для бібліотек, є волонтерством. У Німеччині — все трохи інакше, ніж вдома, в Україні. Минулого року я була в кількох бібліотеках Німеччини на запрошення Гьоте Інституту і Українського Інституту Книги. А цього року роблю це сама, бо переконалася, як це важливо всюди, де є діти з України.

Одного разу ми прийшли з чоловіком в німецьку міську бібліотеку Ідштайна (ми то тут, то в Україні, у Львові; живемо на дві країни, на два доми). І я запитала, які є книжки українською. Жодної! А українська громада у місті і околицях є. Якщо це ніхто ще не зробив — зроби сама. Почни. Знайшлися люди, які підтримали цю ідею. Один з них — генеральний консул Україні у Франкфурті Вадим Костюк. Він поділився книжками, які українські видавці залишають консульству після закінчення роботи на Франкфуртському книжковому ярмарку. Я зібрала свої книжки, які мала з собою. І це був перший внесок, ми відкрили український відділ у бібліотеці. Зараз зі Львова я знову привезла свої книжки, книжки колег і книжки, якими поділилися авторки Олена Лотоцька, Віталія Савченко, Леся Кічура. А вчора отримала поштою пакунок від «Видавництва Старого Лева», воно допомагає наповнити бібліотеки своїми виданнями.
Незабаром буде ще одна подія. Активістки з української громади сусіднього містечка теж хочуть відкрити український відділ у місцевій бібліотеці, я вже сказала, що допоможу їм. Тепер не треба ламати голову над питанням, де взяти за кордоном книжки українською. Їх можна замовити у видавців — і за кілька днів отримати поштою чи перевізниками.

А зустрічі з дітьми я проводжу і наживо, і онлайн. Днями була особлива за настроєм зустріч з учнями, вчителями і батьками Української суботньої школи у місті Майнці. У ці особливі хвилини такий обмін теплом відбувається, що наповнює енергією усіх учасників.