«Україна чекає на своє повернення у Європу, ми готуємо там для цього ґрунт»

У вересні на європейський медіаринок виходить новий міжнародний онлайн-журнал «Сестри». Видання стартує у Варшаві. Головна редакторка нового медіа — українська телеведуча Марія Гурська. Через війну разом з двома дітьми журналістка виїхала з України до Польщі. Авторами онлайн-журналу є також тимчасові мігрантки, які змушені були покинути країну через російську агресію.

«Запах палаючих шин зі студії не вивітрювався…»

Марія Гурська закінчила історичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка у 2005 р. Працювала вчителькою історії у школі, потім потрапила на телебачення. Вісім років знімала програми про життя українських та світових зірок. Коли до влади прийшов янукович, зрозуміла, що більше не може знімати розважальні програми. Україні, яка переживає час трансформації і потребує змін, потрібне щось більше, ніж розваги. А країну очолює той, хто ці зміни гальмує… Тому журналістка звільнилася з розважального телебачення і почала шукати, у якій бік рухатися далі.

— Я швидко визначилась, — каже журналістці «ВЗ» Марія Гурська. — Мій батько протягом багатьох років жив і працював у Польщі, був директором українського театру «Дзеркало» (Зараз театр, у якому працює батько Марії Гурської, переїхав у Київ, робить вистави про Івана Мазепу, Степана Бандеру, Тараса Шевченка. Цього року колектив отримав премію «Київська пектораль» — за служіння під час війни. — Авт.). Оскільки життя моєї родини нерозривно пов’язане з Польщею, я у дитинстві теж часто бувала у цій країні, добре знаю польську мову, це було підказкою — у який бік рухатися далі!

Згодом я опинилася на телеканалі TVI, який на той момент був опозиційним до влади. На телеканалі виходили і польські програми, які були альтернативою засиллю російського продукту. Працювала менеджеркою, потім — програмним директором. Згодом частина нашої команди долучилася до створення телеканалу Еспресо TV. Я була першою кореспонденткою Еспресо з Вільнюсу, коли янукович поїхав туди і не підписав угоди про асоціацію з Європейським Союзом…

— Пригадуєте свої відчуття у той момент?

— Це було очікувано. Найбільше закарбувалися враження, коли ми літаком поверталися з Вільнюса до Києва. Усі пасажири читали в аеропорту новини у телефоні і побачили, що на Майдані Незалежності жорстоко побили студентів… Було відчуття, що повертаєшся в іншу країну, і це нова реальність. З одного боку — страх, бо незрозуміло, як усе буде далі, з іншого — рішучість боротися! Це був переламний момент і у моєму професійному житті. Починався мій шлях у журналістику.

На той момент Еспресо ми запускали як Інтернет-медіа. Уже під час Майдану отримали латвійську ліцензію на супутник. В Україні, зрозуміло, нам ліцензії не давали. Ми нон-стоп показували усі події з Майдану, з коментарями активістів, політичних лідерів. Після Майдану стали Національним телеканалом і отримали ліцензію у всіх можливих засобах покриття. Наша редакція розташовувалась у підвалі житлового будинку. Гості з Майдану приходили в етер. Запах палаючих шин зі студії не вивітрювався… Була зима, холодно, ми одягалися у кілька светрів, у такому вигляді і виходили в етер. Ці светри також наскрізь просочилися запахом палаючих шин…

Після перемоги Майдану я з Віталієм Портниковим вела програму «Суботній політклуб»: раз на тиждень аналізували головні події в країні. Вела власну підсумкову програму: «Тиждень з Марією Гурською». Наживо в студію приходили політики, експерти, лідери з різних сфер…

Окрім телебачення, брала участь у польсько-українських проєктах, — продовжує розмову Марія Гурська. — Працювала багато років як культурна менеджерка у ГО «Всеукраїнський демократичний форум». Ми реалізували значну кількість проєктів, присвячених увічненню творчого доробку польського письменника Станіслава Вінценза, який жив в українських Карпатах перед Другою світовою війною і писав гуцульський епос про гірських українців польською мовою. Для польської культури, і для української, ця постать — терра інкогніта, але його твір надзвичайно важливий місточок, що зв’язує наші дві культури.

«Одяг для етерів шукали на секонд-хендах»

— Моє професійне щастя тривало до 24 лютого. На другий день великої війни Еспресо прийняло рішення евакуювати студію до Львова. Я також виїхала зі своєю сім’єю. Моїй дочці було 6 років, і я була вагітна… Разом з мамою і донькою ми понад добу добиралися до Львова, поселилися у готелі з усіма нашими скромними пожитками. Відтоді не були вдома.

Перші наші етери у Львові — це суцільний стрес. Ми навіть не мали у що переодягнутися, магазини не працювали, тож одяг для етерів шукали на секонд-хендах. Усім колективом жили в одному готелі. Працювали і відпочивали — пліч-о-пліч. Півроку до пологів я працювала у Львові у жорсткому графіку, адже наша команда була значно меншою.

Через шість місяців у мене народилася донька Амелія. Це сталося у день етеру «Суботнього політклубу». У мене уже був мейкап накладений, коли поїхала у пологовий. Так і народжувала у гримі. Через декілька днів мене виписували з пологового усім телеканалом. Через два тижні з новонародженою дитиною і своєю другою дитиною виїхали у Польщу. Не хотіла обтяжувати свій телеканал — поки я була в декреті, працювати так інтенсивно не могла. Тому прийняли рішення, що тимчасово будемо неподалік.

Декілька місяців була у декреті, а потім почала працювати для телеканалу Еспресо як програмний директор. Почали вести перемовини з різними партнерами про показ документальних фільмів. Я залишаюся у команді Еспресо, працюю онлайн. У телеканалу багато друзів у Варшаві, багато років підтримували різні польські проєкти. Тому вирішили створити у Варшаві альтернативний журналістський майданчик. Я провела багато зустрічей з польськими колегами. Від них дізналися про медіа-проєкт «Сестри».

"Наші авторки — жінки з життєвими історіями"

— Коли почалася війна, лідерки з України та Польщі об’єдналися у польсько-українське сестринство, де були діячки з різних сфер: польська письменниця Ольга Токарчук; польська режисера Аґнєшка Голландт; бізнес-леді та засновниця Фонду Кульчика, яка багато років реалізує проєкти з обстоювання прав жінок по всьому світу, Домініка Кульчик; директорка Українського дому у Варшаві Мирослава Керик; українська письменниця Оксана Забужко. Ці жінки об’єдналися, щоб спільно думати, як допомогти Україні. З цих зустрічей народилася ідея медіа.

До команди долучилися польські журналісти та колишні редактори, які працювали у відомих польських виданнях, зокрема у «Газеті виборчій» та «Високих обцасах» (це такий польський Vogue). Фонд Домініки Кульчик профінансував запуск нашого медіа разом з іншими грантодавцями зі сфери журналістики. Коли я прийняла пропозицію про співпрацю, розпочала пошук української команди журналістів.

Цей проєкт присвячений тимчасовим мігранткам, таким як я зараз: хто виїхав з України через війну і оселився у різних країнах світу. Ці люди потребують підтримки та платформи єднання, щоб відчути сестринське плече. За інформацією ООН, у Польщі тимчасових мігрантів з України найбільше — близько 2 млн. Загалом з України через війну виїхало майже 8 млн осіб. Тому більшу частину нашої команди набираємо у Польщі. Але не тільки. Нам пишуть з Лондона, Мадрида, Мілана, Берліна, Парижа. Усі наші журналістки є тимчасовими мігрантками. Наші авторки — жінки з життєвими історіями, якими можуть поділитися з читачами.

— Яким темам будете приділяти найбільше уваги і якими мовами будуть ваші матеріали?

— Частина матеріалів — це історії наших журналісток, яким вдалося врятуватися з-під окупації. Історії людей і бізнесів, яким вдалося врятуватися від війни. Болючі, травматичні і надихаючі історії. Далі — це авторські есе наших амбасадорок, засновниць видання та відомих письменниць.

Також це поради (психологічні, побутові, сімейні). Одна з наших авторок з Кривого Рогу виїхала після початку війни разом з сином-підлітком, і вже 1,5 року перебуває у розлуці зі своїм чоловіком. Сім’я не витримала розлуки, і вони розлучилися. Авторка з Миколаєва виїжджала з-під обстрілів з немовлям на руках і старшим сином. Потрапила до Польщі. Намагалася вирішити проблеми з житлом, якось облаштуватися, рятуючи від війни дітей, і тут отримала звістку, що чоловік, який захищав Україну, загинув.

Інша наша авторка працювала на Миколаївському телебаченні, була телеведучою. Приїхала у Варшаву, почала працювати охоронницею на будові. Прийшла до нас на співбесіду у будівельній касці! Ці жінки — «ніндзя» — рятують наше наступне покоління від рашистів! Це люди, які втратили дім, близьких. Наше суспільство має думати уже, як створювати умови для їх повернення в Україну. Вибудовувати стратегію.

Наші матеріали виходитимуть трьома мовами — українською, польською, англійською. Наразі запускаємося у двох версіях — українській і польській. Англійську версію допрацьовуємо. Для нас важливо — утримувати Україну на порядку денному! Цей проєкт не комерційний, у ньому не буде реклами, він не пов’язаний з якимись політичними силами. Хоча Перемога України, вступ до ЄС та НАТО, програш росії — це політичні питання. Будемо про це говорити на усіх майданчиках.

— Гасло вашого видання — «Шлях додому». Який у нього вкладаєте сенс?

— Гасло — це наша душа! Багато українок, які вимушено опинилися за кордоном, чекають на повернення додому, возз’єднання зі своєю родиною. З іншого боку, шлях додому — гасло європейської України, яка входячи у ЄС, повертається додому, у європейську родину. І поки Україна чекає на своє повернення у Європу, наші співвітчизниці, наші сестри, готують там для цього ґрунт.