«Як не поставимо крапки на тім „русском мірє“, то потім з автоматами бігатимуть наші діти»

Лідер гурту «ТІК» — музикант у житті, історик за освітою. А у час війни — волонтер, співак, композитор. Ще 17 років тому Бронюк покинув «тепле» місце чиновника і увірвався у світ шоу-бізнесу зі своїми «небритими і неголеними оленями», які принесли і гурту, і самому виконавцеві та композитору популярність. З перших днів Революції Гідності артист взявся допомагати армії, а у час повномасштабного вторгнення росії в Україну змінив мікрофон на автомат і особисто возить допомогу нашим захисникам на фронт.

— Чи могли ви, пане Вікто­ре, припустити, що у ХХІ сто­літті росія нападе на Україну?

— Як більшість притомних лю­дей нашої держави, не хотів у це вірити, але розумів, що це тра­питься. Маючи такого дурну­ватого сусіда, іншого повороту годі було й чекати. Росія так по­будувала свою сучасну історію, що її основа лежить в Україні, і без України не може бути жод­них імперських планів, не може бути ніякої великої росії без України. Якщо дивитися з такої точки зору, у нас не було вибору. Війна чекала нас. І врешті-решт вона прийшла…

— Де вас застала війна?

— Якщо йдеться про 24 люто­го, то я був удома. Так трапило­ся, що за кілька днів до повно­масштабного вторгнення росії ми з дружиною і дітьми (11 і 13 років) мали серйозну розмо­ву. Я зібрав усіх на кухні і пояс­нив, що стоїмо на порозі війни, пояснив, що робити і як пово­дитися, коли не буде зв’язку, як поводитися за авіанальоту, а го­ловне — не панікувати. Навів їм приклад Японії, де було багато техногенних катастроф, а також природних катаклізмів, але там мала смертність саме через те, що люди знають, що треба ро­бити у таких випадках. І на за­вершення додав, що довезу їх до кордону, а сам повернуся во­ювати. Буду боротися за нашу незалежність, перемогу і вільну Україну.

— То ви, коли відвезли ро­дину до кордону, відразу піш­ли записуватися у Територі­альну оборону?

— Того ж дня мені не пощас­тило записатися, оскільки у військкоматі був страшний хаос. Знаєте, я з 2014 року займаюся волонтерською роботою, тож маю багато зв’язків. У перші дні повномасштабного вторгнен­ня ці зв’язки дуже допомогли — хтось допоміг карематами, інші дали каски і бронежилети… Бо насамперед треба зібрати доку­пи те, чого так потребували наші захисники.

— Тобто довелося змінити мікрофон на автомат, та ще й продовжувати волонтерити?

— З мене більше користі ко­мунікаційної, бо маю певний до­свід чиновницької роботи, ор­ганізаційної. Те, чим ми зараз займаємося, не має обмежу­вальних рамок, бо насправді ро­бимо все, що можемо. Це і до­ставка автомобілів на передову, забезпечення засобами захис­ту воїнів на фронті, забезпечен­ня амуніцією. От недавно заво­зили форму, бо були проблеми з одягом. Та воно й не дивно, адже така велика кількість мобі­лізованих, утворення нових під­розділів… А держава вкотре ви­явилася не готовою до усього цього. У перші дні війни я пішов у військову адміністрацію Вінни­ці, де працює багато моїх колег, друзів, і ми, об’єднавши зусил­ля, приступили до роботи, яку маємо робити задля перемо­ги. Ніхто не ділив прохань на «це буду, а цього не буду робити».

— У перші дні війни багато зірок записували відеозвер­нення до російських артистів з проханням виходити на ву­лиці, пояснювати зазомбова­ним росіянам, що війну треба зупинити?

— Ви колись ображалися на дощ? Так і у цьому випадку. Це безглузда втрата часу. Не ду­маю, що хтось до цього захоче дослухатися. Російські артисти — дорослі люди. І якщо вони досі нічого не зрозуміли, тоді про що ми говоримо?

— Знаю, що не лише ви займаєтеся волонтерством, а й ваша дружина Тетяна…

— Держава звикла виїжджа­ти на людських плечах. В усьому світі волонтерська діяльність, яка виконується у позаробочий час, стимулюється і підтриму­ється. Натомість у нас — навпа­ки. Це як у народній приказці: хто везе, того й поганяють. А те­пер про волонтерство дружини. Колись у нашого сина були про­блеми з дихальним органом, і ми щороку їздили до Болгарії оздоровлюватися. Богу дякува­ти, зі сином все добре, а у Бол­гарії маємо власне житло. От коли розпочалася війна, зрозу­міло, що моя родина поїхала до Болгарії. Тетяна взялася допо­магати нашим співвітчизникам подолати паніку на кшталт «все погано, все пропало».

— У час війни більшість і далі продовжує розмовляти мовою окупанта. Одна з відо­мих українських актрис при­їхала до Львова і страшенно обурювалася на своїй сторін­ці в Інстаграм, що манікюрни­ця відмовила їй в обслугову­ванні, мовляв, не обслуговує осіб, які спілкуються росій­ською. Як переконати людей, що «какая разніца» і призве­ла до війни?

— Людська пам’ять насправ­ді дуже коротка. У мене також є багато друзів, які ще у 2014 році відчули на собі «братню любов». І чим більшою була ця «любов», тим швидше дехто з моїх знайо­мих вилікувався від цього «рус­ского міра». А також від «музи­ка внє палітікі». Люди, на жаль, не можуть зрозуміти, що корінь зла — саме тут. Починати треба зі себе. Дехто каже, що в усьому винен московський карлик. Але насправді багато хто його сюди кликав, щоб «асвабаділ». Дех­то відверто дивується, мовляв, «как ані маглі»? Та «маглі», бо ж прийшли тебе рятувати. Вони прийшли сюди рятувати свій «русскій язик». Якби ви не були його носіями, то вони б сюди не йшли. Як до російськомов­них людей це донести? Вони ж вигадують тисячу відмовок: я думаю «на русском», «у мєня чєлюсть русскоязичная»… На­магаєшся пояснити, що навіть папуга вчиться говорити, вед­медя вчать на велосипеді їзди­ти, а ви просто не хочете і ніколи не ставили собі за мету вивчи­ти мову. Якщо ми зараз з цим не дамо собі ради, не поставимо крапки на тім «русском мірє», то потім з автоматами будуть біга­ти наші діти.

— Під час повітряної три­воги ви записали нову пісню «Все буде Україною, краси­вою і вільною, все буде жов­то-синім, бо стали ми єди­ні!»…

— Це були перші дні війни, коли всі були у шоковому стані, ніхто не розумів, що робити. По­стійні тривоги, обстріли. Бува­ло, у мене вдома ночували од­ночасно 20−25 осіб, які тікали від обстрілів з півдня і сходу. Знає­те, коли до тебе приїжджають люди, які тікають від війни, ти без зайвих міркувань чи вагань даєш їм прихисток, готуєш для них щось смачненьке, забез­печуєш постільною білизною. А вранці ділишся останніми лі­трами пального, аби ті люди ві­дірвалися від війни ще на кілька сотень кілометрів. Вдень біжиш займатися волонтерськими справами, а ввечері — нові гості. Українці об’єдналися, ніхто того не очікував — особливо наші пів­нічні сусіди — думали, що всі розбіжимося, розсваримося. А ми, навпаки, стали ще міцніши­ми, згуртованішими. Нам є за що воювати. Ми на своїй зем­лі, яку маємо захистити. Думаю, ворог уже це зрозумів. Хотілося зробити мотиваційну підтримку. Слова мені скинула моя знайо­ма Лілія Лилик, я трохи «підко­ригував».

— Пісня рятує вас особис­то під час війни, чи, навпаки, тяжко пишеться?

— По-різному. Були такі мо­менти, що взагалі не хотіло­ся співати. Навіть зараз не слу­хаю радіо, коли їду у машині. Не дивлюся телебачення. Обмежив себе від усього цього. Та попри все, навіть у час війни ми дали кілька концертів. Малим складом виступали на передо­вих позиціях. Бо і їм треба під­тримувати моральний дух, не лише заспівати, а й просто по­спілкуватися з ними. Пригадую свої приїзди на передові пози­ції у 2014-му. Досі зустрічаюсь з бійцями, які демобілізувалися давно, але знову стали у стрій. Тиснуть руку і кажуть: «Ви до нас тоді приїжджали! Як клас­но було!». От передали «азов­цям», які у нас на лікуванні у Вінниці, автомобіль і вони кажуть: «Пам'ятаємо, як ви у нас були у Маріуполі на концерті».

— Недавно ви переробили кліп «Люби ти Україну!». Чому повернулися до пісні, яку на­писали ще 9 років тому?

— Ця пісня не втратила акту­альності і сьогодні. Нам є кого любити, ми дуже цінуємо те, що любимо. Слова, які звучать у цій пісні, актуальні як ніколи. Бага­то людей, покинувши власні до­мівки, виїхали за кордон, а мені дуже хочеться, щоб ці люди не стали емігрантами, а поверну­лися на Батьківщину. На жаль, комусь нема вже куди повер­татися, але вони завжди бу­дуть свої на рідній землі. Я хотів в оновленій версії пісні показа­ти нові сенси — за що сьогодні люди воюють. Українці — героїч­ний народ, вони щодня демон­струють героїчне протистоян­ня проти ворога, вони голими руками зупиняли танки. З Ро­маном Веркуличем, який є ав­тором відео і який на собі відчув братню москальську любов в Ір­піні, ми захотіли оновити відео. Наприкінці відео «напросилися» слова Павла Тичини, які він на­писав ще під час німецької оку­пації у 1943-му. Якщо там замі­нити кілька слів, то прочитаємо, що «братерська країна пожирає український нарід». «Я єсть на­род, якого правди сила…». За нами правда, за нами Бог, ми приречені на перемогу. Настав час гордо стати на дві ноги і пе­рестати боятися говорити, що ми — українці, нам є що любити, і ми за це боремося.

— За три місяці повно­масштабного вторгнення ро­сії в Україну, який випадок вас вразив найбільше?

— Війна насправді триває ві­сім років. Коли мені говорили у 2014−2015 роках — для чого їж­джу у зону АТО, мовляв, вони там самі розберуться, я пояс­нював грамотним людям — біз­несменам та іншим впливо­вим особистостям: якщо ми їх там не зупинимо, вони по­лізуть сюди. А вони заперечу­вали: не прийдуть, для чого їм сюди приходити? Я тоді стра­шенно переживав, мене огор­тав розпач, бо часто бував на сході за ці вісім років і знав про війну не з розповідей, а бачив на власні очі. І коли усе це ста­лося 24 лютого, у мене вже не було паніки. Натомість було ро­зуміння, що роботи — багато, на жаль, будуть жертви. Стосов­но цих важких моментів: коли почали оприлюднювати кадри звільнених міст навколо Києва (ми у той день відганяли авто­мобілі для національної поліції), мені хлопці показали кадри, більшість з яких, на жаль, не були оприлюднені, і світ не по­бачив усіх цих звірств «асваба­дітєлєй». Я повертався додо­му і не міг опанувати себе. Не міг збагнути, що може керувати людиною (хоча цих істот і людь­ми не назвеш), як можна опус­титися нижче тваринного рів­ня? Це було для мене шоком, хоча за вісім років багато чого бачив. Ніколи не зрозумію, що цих покидьків змушує робити такі звірства. Що вони хочуть цим добитися, і навіщо взагалі було все це починати. Не маю відповіді на ці запитання…