«Ніколи музики не навчався, а вступив у музичне училище»

Коли на першому Міжнародному пісенному конкурсі пам’яті Мусліма Магомаєва, інформаційним партнером якого стала газета «Високий Замок», мені треба було визначити співака, який згодом стане персонажем нашої постійної рубрики «Гість», я розгубилася. І поспівчувала членам журі, бо всі учасники заслуговували на звання найкращого виконавця. Але у другому турі, коли почула у виконанні Ангела Георгієва неаполітанську пісню, сумніви відпали. Про цього 27-річного хлопця варто розповісти світові. І не лише тому, що Всевишній наділив його рідкісним голосом. Ангел — приклад для тих, хто, долаючи життєві бар’єри, не опускає руки. Його дитинство і юність — це суцільна смуга перешкод, але він довів: маючи талант, треба йти до Олімпу.

— Ангеле, ви перемогли у конкурсі пам’яті Мусліма Магомаєва. Чому вирішили брати участь саме у цьому конкурсі?

— У консерваторії побачив афішу про конкурс і з перших рядків зрозумів, що треба їхати до Трускавця. Насампе­ред, через привабливі умо­ви конкурсу. Мало який захід може похвалитися такою тур­ботою про учасників, як цей. Так, це конкурс нового фор­мату, бо має багато переваг для учасників. За умовами, особа, яка хотіла взяти участь у конкурсі, повинна або мати вищу музичну освіту, або на­вчатися у консерваторії, бо це конкурс професіоналів. Потішило те, що не треба платити за участь у ньому, а також організатори подбали і про безкоштовне проживан­ня-харчування для нас. А які чудові екскурсії нам влашто­вували! За чотири дні перебу­вання у Трускавці я і відпочив, і знайшов нових друзів.

— За словами організато­рів, на конкурс було подано понад сто заявок. Чи споді­валися на перемогу?

— Коли подавав на конкурс записи з моїм виконанням, вірив, що мене відберуть для участі. А коли нас залишилося лише 15 і у перший день я по­чув, наскільки сильні голоси у конкурсантів, закралися сум­ніви. Але мій бійцівський дух додає мені особливої впев­неності у собі. Завжди ро­блю те, що повинен робити. Голос — дар Божий, тож маю виконати свою місію найкра­ще.

— У вас незвичне ім’я — Ангел. Хто вас так назвав?

— Батьки. Мама розпові­дала, що у неї в Болгарії був друг Ангел, їй це ім’я дуже сподобалося.

— То ви болгарин?

— Мама українка, тато — болгарин. У Болгарії я хо­див у дитячий садочок чотири роки, а потім ми переїхали на Полтавщину.

— Перед конкурсом Мус­ліма Магомаєва були інші випробування: 2016 року ви взяли участь у «Голо­сі країни». До вас тоді роз­вернулися зіркові тренери?

— Ні, не повернулися. Як мені потім сказав Святослав Вакарчук, «ми не знаємо, що робити з такими голосами, як у вас». Це для них складний формат. Їм легше взяти рок-виконавців, зробити якийсь кавер і піти шляхом наймен­шого опору.

— А потім був «Х-фактор». У жовтні цього року усі чо­тири тренери сказали вам «так». Як поєднуєте на­вчання, роботу і підготовку до творчих змагань у тре­нувальному таборі?

— Я не лише співаю, а й пишу музику. Тому й вирішив взяти участь в «Х-факторі», щоб показати свої автор­ські пісні. Бо на «Голосі кра­їни» цього, на жаль, не мож­на зробити, бо там треба співати тільки пісні відомих виконавців. Хоча на першо­му етапі прослуховування на «Х-факторі» я виконав відому неаполітанську пісню. Мені підказали режисери, щоб я не ризикував, а спочатку по­казав свій голос, а вже по­тім демонстрував авторський талант. Мені чотири трене­ри сказали: «Так», але у мене так склалося життя, що не міг далі з ними співпрацювати. Бо маю бути і в консерваторії на навчанні, і на роботі, та й від сім’ї у тренувальний табір на довгі тижні їхати не хотіло­ся. Я пройшов усі три етапи у тренувальному таборі, однак змушений був відмовитися від подальшої участі. Але по­обіцяв організаторам ще до них повернутися.

— А коли ви вперше заспі­вали?

— У першому класі. Першою вчителькою з вокалу була моя бабуся. Вона мені показала одну пісеньку, яку ми разом вивчили. Я займався у теа­тральному гуртку, де я цю піс­ню вперше і заспівав.

— То вас з дитинства ви­ховували майбутнім артис­том?

— Моє дитинство було не таким райдужним, як я би цього хотів. Ми не розкошу­вали. Іноді не було за що хлі­ба купити. Мама не мала ро­боти. Тато поїхав за кордон на заробітки, але і там не знайшов роботи. Ба­бусиної пенсії на нас трьох не вистачало. Але я вже тоді уявляв себе справжнім чоловіком і хотів хоч чимось до­помогти мамі — збирав пляшки і металобрухт, а виручені копійки їй від­давав. Життя іноді било дуже боляче…

— Та, попри скруту, ви мали змогу навчатися у музичній школі?

— Ніхто мене не віддавав до музичної школи, бо на це у нас не було коштів. Я не на­вчався музики, хоча й дуже хотів. Тому пішов у театраль­ний гурток.

— А яку маєте музичну освіту?

— У мене не було музичної освіти. Коли я навчався у Пол­тавському кооперативному технікумі на юридичному від­діленні, багато виступав пе­ред студентами, брав участь у конкурсах й інших заходах. Розумів, що юриспруденція — не моє, бо я хочу співати. Тому вступив у Полтавське музичне училище імені Лисенка.

— А як вас прийняли в учи­лище, якщо у вас не було початкової музичної осві­ти?

— У мене був голос! А це — головне. А нотної грамоти можна навчитися. На жаль, болонська система, що домі­нує у вищій школі, не зовсім підходить до музичної освіти. Бо насамперед у людини має бути талант.

— А потім стали студен­том музичної академії?

— На останньому іспиті з вокалу в училищі мене почу­ла професор Київської національної консерваторії Тама­ра Гнатів. Тамара Франківна сказала, що у мене рідкісний голос — драматичний тенор. Мені пощастило — вступив за першим разом.

— Як ставляться ваші од­нокурсники і викладачі до того, що берете участь у конкурсах і перемагаєте?

— Навчаюся у відомого спі­вака, професора, народного артиста України Олександра Вострякова. Можливо, він і не особливо довіряє конкурсам, які відбуваються в Україні, але завжди прихильно ставиться до мого вибору. Допомагає готуватися, вболіває за мене. Без його допомоги, звісно, я би не досяг того рівня, яким зараз можу похвалитися.

— У вас є ще одне захо­плення, яке, можливо, зго­дом стане вашою основною професією. Окрім того, що співаєте, ще й пишете піс­ні. Коли написали свою першу пісню, і що вас на це надихнуло?

— Кохання. Не розкрию та­ємниці фразою, що кохан­ня окрилює. Але той, хто хоч раз кохав, мене зрозуміє. Моя перша пісня називається «Кохана», я присвятив її сво­їй дружині. Надихнувшись по­чуттями, почав грати на роя­лі, і перші акорди моєї музики народилися приблизно три роки тому. Писати музику — це щось вище, ніж писати фор­мули з математики (сміється. — Г. Я.).

— Ви не лише навчаєте­ся, а й ходите на роботу. Де працюєте?

— У Національній опері, спі­ваю у хорі. Як запрошений со­ліст працював у Львівському оперному театрі імені Соло­мії Крушельницької. Зараз — магістратура, то треба більше часу приділити навчанню.

— Ви не лише співак і композитор, а й серйозний спортсмен. У вашій біогра­фії є той факт, що ви — дво­разовий чемпіон України з тайського боксу. Таке тро­хи дивне поєднання — спі­вак з рідкісним голосом, композитор і боксер. Що було швидше — музика чи бокс?

— Боксом почав займати­ся у 16 років, коли приїхав у Полтаву вступати у коопе­ративний технікум, мало не на наступний день пішов за­писатися у секцію тайського боксу. Чому? Мені набридло, коли хлопці домінують над слабшими, а я підпадав під категорію слабших. Довело­ся пройти ще одну чорну сму­гу у житті. Але я вистояв.

— То тепер можете дати відсіч тому, хто ображає?

— Можу. Але у мене ніколи не було злості, не тримаю у собі ненависті і злоби. Коли мене ображали, сприймав це як урок. Не міг постояти за себе — значить, отримував. Це закономірність: виживає сильніший. Тайський бокс дав мені більше, бо я позна­йомився з чудовою людиною, буддистом — своїм тренером Олександром Кришенем.

— Доводилося застосову­вати прийоми?

— Намагаюся обходити такі речі, бо ж можна комусь ві­дібрати здоров’я. Але коли бачу чорну несправедли­вість, роблю зауваження. От недавно був випадок, коли хлопець бив якогось дідуся. Я йому зробив зауваження, але він не заспокоївся. До­велося застосувати легень­кий удар, після якого хло­пець зрозумів, що так робити не можна, і навіть попросив пробачення.

— Ваша дружина та­кож співає?

— Ми з Аліною навча­лися у кооперативно­му технікумі, але вона на відділенні ресторанно­го бізнесу. Зараз дружи­на доглядає нашого сина Микиту. Право вибору імені належало їй.

— Микита успадку­вав талант до співу від батька?

— Має чудовий слух, а голос, сподіваюся, ще «прорі­жеться» (сміється. — Г. Я.).

— Репетиції, виступи, робота, навчання, занят­тя спортом… Як випадає вільний день, як любите відпочивати?

— Забираю дружину зі си­ном, і ми йдемо гуляти. Якщо навіть випадає кілька вільних годин, я намагаюся їх відда­ти сім’ї.

— Зараз на вулиці сира і холодна погода. Чого не можна роботи і їсти співа­кам, щоб не нашкодити го­лосу?

— Не стежу за цим і ніко­ли не брав собі до голови того, що можна, а чого — ні. Як спортсмен маю правиль­но харчуватися — невеликими порціями і часто, не вжива­ти алкоголю. А спеціально­го рецепта для голосу у мене нема.